"Я - труп. Вперше в житті зрозумів, який принизливий 8-годинний робочий день"

Три дні бригада найманих робітників готувала приміщення елітного ресторану до перебудови

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

9.00

Над входом в арку поблизу столичних Золотих воріт вивіска з написом Mana. Це – назва ресторану, де нам належить працювати найближчі дні. Власники змінюють концепцію закладу, тому замовили зняти кахлі, прибрати сантехніку, вибити зайві стіни.

У дворі збирається бригада. Двоє хлопців у робах сидять на парапеті. Чисто поголені, обом років по 25. Першого звати Мик, скорочено від Микола. Він щойно отримав другу вищу освіту, економіст­міжнародник. За спеціальністю роботи немає. Донедавна працював кальянником у барі.

Другий – Іван. Його називають ­Іркут, оскільки родом з Іркутська. Торік перебрався до Києва. За освітою – філолог слов'янських мов, українською володіє бездоганно. Заробляє ремонтником або ­вантажником.

– Де цей менеджер ходить, бл…? Вже дев'ята ранку, починати треба, – обурюється Мик, повертаючись до свого сусіда. – Читати будеш? Тут мені якраз книжечку про Сартра ­підігнали.

Дістає з наплічника стос роздрукованих аркушів, половину віддає Іркуту. Тим часом підходять решта робітників – Вася, Геша, Поручик та бригадир Олег. Тиснемо один одному руки.

9.10

– Слухай, яка цитата! – порушує мовчання Іркут. – "На відміну від Сартра, Камю хоч і отримав філософську освіту, так і не став філософом у строгому сенсі цього слова. Камю був, скоріше, продовжувачем".

– Эй, заходим! – менеджер, чоловік у мереживній сорочці, відчиняє двері ресторану. – Условия следующие. Работаем 8 часов, каждый час даю 10 минут на перекур. Демонтаж начинаем со второго этажа. За день плачу 180. Переодеваемся, разбираем перфораторы. Только чтобы работали больше, чем курили! Все ясно?

9.30

Моє перше завдання – перетягувати дорогі унітази з одного місця в інше. Кожен унітаз несемо вдвох. Нама­гаємось бути максимально обережними – хибний рух, і решту днів доведеться працювати за харчі.

У ресторані просторі коричневі зали. Ще недавно клієнти насолоджувались тут видом на центр Києва. З кожним рухом перфоратора вітрина вкривається шаром пилу. Від хмар пилюки дере в горлі, харкаю кров'ю.

10.15

Беру перфоратор і разом з іншими знімаю кахлі. За півгодини вібрація вибиває з мізків будь­які думки. ­Свідомість стерильна.

10.50

– Хм, уже без 10. Перекурить бы, – потягується Вася.

Усі припиняють роботу, йдуть на перший поверх. Я недавно кинув курити: щоб не спокушатись цигаркою, продовжую відбивати кахлі.

– Чого працюєш? Ти чьо, штрейк­брехер? – напівжартома кидає Мик. – Треба колектив поважати. На будівництві норму встановлюють по ударниках праці. А ти чув, що зі стаханівцями на Донбасі робили? П…или після зміни. Так що перекур – це святе.

Доводиться ходити на перекур із колективом.

11.00

Кахлі піддаються легко. ­Важче  із 5­сантиметровим шаром клею. ­Добре, що до приміщення ресторану не потрапляють прямі сонячні промені. Але потом уже просяк весь одяг.

11.32

Іркут відкладає перфоратор, щоб інструмент не перегрівся. Пробує заповнити паузу:

– І все­таки Камю я поважаю. Є у фран­цузів кого почитати. А от французька кіномова мені не подобається. Якась вона фальшива, несправжня. Не вірю я їхнім режисерам. Інша справа – польське кіно: Зануссі, Вайда. Тільки Єжи Гофман надто попсовий, – з цими словами знову вмикає інструмент.

15.25

Від роботи не відлинює ніхто, крім Геши. Цей 35­річний чоловік із пом'ятим обличчям постійно влаштовує позапланові перекури. ­Іноді виходить говорити по мобільному. Решту бригади це дратує.

17.40

Під кінець дня поверх зачищено ледь наполовину. Шикуємось у чергу до душу. Струмінь холодної води – єдиний засіб гігієни, яким забезпечив нас роботодавець. Насилу знаходимо пару шматків господарського мила і рушники, що залишилися від кухарів ресторану.

18.00

– Зуб даю, за три дня не справимся, – каже мовчазний чоловік на прізвисько Поручик.

– Должны справиться, – відповідає бригадир. – Деньги нормальные платят. Где ты еще 180 гривен за ­работу найдешь? Вон, западенцы, которые на вокзале стоят, за 75 в день согласны работать. И им оно за счастье! Только цену, блин, сбивают.

– Олег, ти краще скажи, чи прийде сьогодні святий Авансій Ізбавітєль? – втручається Іркут.

– Будет аванс. По 80 на руки. Все остальное – после сдачи объекта.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

9.00

Наступного ранку лави бригади ­поріділи.

– Где Поручик? Где Геша? – стиха обурюється бригадир.

– Ох, боюсь, святий Авансій щось неладне з ними вчинив, – каже Іркут.

Вони з бригадиром на об'єкті з шостої ранку. Вантажили мішки з учорашнім будівельним сміттям. ­Заробили ще по 50 грн.

Економіст­міжнародник Мик на роботі теж не з'явився. Учора попере­джав, що зранку піде здавати кров. Донором підробляє вже кілька ­місяців: здає плазму в лікарні швидкої допомоги. Каже, ходив би частіше, але лікарі дозволяють тільки раз на два тижні. За 900 мл отримує 400 грн – вдвічі більше, ніж за день роботи на будівництві.

9.47

– Начальник, извиняй. ­Троллейбус по дороге сломался, – виправдовується за запізнення Поручик. – ­Клянусь, не бухали вчера. Только по 150 грамм с аванса взяли – и по ­домам.

10.00

Мені доручають відбійний молоток. Треба зруйнувати барну стійку на першому поверсі.

Відбійник – справжній монстр. ­Важить кілограмів 20, заводиться з півоберту, цеглу ламає на друзки. ­Забираюсь на барну стійку і пробую довбати її згори. Принаймні, в такому положенні маса відбійника – мій друг, а не ворог.

10.45

Поруч із перфоратором працює ­Іркут, також обробляє барну стійку. Кличе на перекур.

– Знаєш, яку роботу я любив понад усе? – питає чистою українською росіянин. – Театр! ­Колись працював монтажником сцени в Іркутську. Встановлював декорації, піднімав та опускав завісу, міняв реквізит в антрактах. За рік роботи весь репертуар вивчив напам'ять. Пригадую, ставили оперу Россіні "Севільський цирульник", запросили бурятського тенора. Бо голос у нього сильний, басистий. Тільки акторської гри ніякої! Бурят всю виставу на одному місці простояв. А з рок­оперою "Ісус Христос суперзірка" взагалі смішно вийшло. Актор, який грав Іуду, з часом переквалі­фікувався на ­Ісуса, а колишній Ісус, навпаки, став Іудою, – Іркут викидає цигарку. – Ех, пішли далі х…чити.

13.10

Третя година роботи відбійником тягнеться довше за вічність. Від вібрації болять кістки та м'язи. Пилюка знову примушує харкати кров'ю. Втім, вигляд стіни, що зменшується буквально на очах, приносить хоча б моральне ­задоволення.

13.50

Входжу в азарт. Але перекур – святе. Якщо не вийду, знову обізвуть штрейкбрехером.

– У пітерському театрі мені знач­но менше подобалось, – знову балакає переважно Іркут. – Куліси рвані висять, приношу швачкам полагодити. Ті кажуть: "А шоколадку?" Яка шоколадка, нах? Це твоя робота!

13.55

Щоразу мовчки курить тільки Поручик – підстаркуватий чоловік із козацькими вусами. Прізвисько отримав за службу в ракетних військах, обслуговував зброю стратегічного призначення. Був військовим консультантом у Сирії. Коли 1993­го Україна відмовилась від ядерної зброї, Поручик у званні майора потрапив під скорочення. Почав пити. Останні кілька років збирав пляшки на столичному майдані Незалежності. Потім вирішив, що працювати будівельником – прибутковіше й почесніше.

– Видите, вон школа? Я там учился, – Геша показує на стару будівлю у дворах. – Правда, появлялся я там только девять дней в году – играл за молодежку "Динамо".

Практично всі члени бригади – ­корінні кияни, жодного гастарбайтера. Геша народився на Солом'янці, закінчив столичний Політех. Але в 1990­х через якісь оборудки його ­сім'я позбулася квартири, Геша опинився на вулиці. Понад 10 років живе "на вписках" у друзів, підробляє будівельником. Регулярно потрапляє у центри реабілітації для алкоголіків. Мріє купити старий будиночок у Чернігові.

14.05

Обідати йду разом з усією ­бригадою. На кухні колишнього ресторану лишились велетенські плити, морозильні камери, столи для нарізки продуктів. Висить аркуш із написом "Бенкетне меню". Карпачо з телятини – 97 гривень, дорадо з трюфель­ним пюре – 157, спагеті ­болоньєзе – 77. Поруч за столом робітники запарюють "мівіну". Купили в гастрономі по півтори гривні за порцію. До першої страви їдять хліб із майонезом, на десерт запарюють по пакетику McCoffee.

Геша заглядає до холодильника.

– Не трогай, там чужие продукты, – зупиняє бригадир.

– Та, Олег, я только глянуть, – Геша грюкає білими дверима.

18.00

До вечора стінка майже розвалена. Від перегріву на перфораторі плавиться гумова оболонка. А руки просто гудуть – не можу зігнути в зап'ястку. Спина, наче дерев'яна.

Після душу йдемо з Іркутом прогулятися. Від Золотих воріт прямуємо Володимирською.

– Слухай, може, в оперу ­сходимо? – Іркут показує на будівлю театру. –  Сьогодні ставлять "Весілля Фігаро".

– Давай не сьогодні. Після відбійного молотка не маю жодних сил на оперу. Краще вип'ємо.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

9.12

Ранок починається зі скандалу. ­Минулого вечора хтось поцупив із холодильника пачку сосисок, які належали менеджеру ресторану.

– Честно признавайтесь, кто ­сосиски взял? – питає в кожного ­бригадир.

Винуватця не знаходять. Усі знизують плечима.

Тим часом у бригаді поповнення. У кутку стоїть худорлявий хлопець. Кістляві руки, довге фарбоване волосся, нова футболка зі схемою лондонського метро. Тримає томик ­Карла Маркса.

– Ти як тут опинився? – питаю.

– Раніше натурником у Художній академії підробляв, а зараз там канікули. Хочу зрозуміти, як воно бути робітником. Я взагалі філософ за освітою. Щойно отримав бакалавра, збираюсь на магістратуру поступати. Слухай, навчиш перфоратором працювати?

10.00.

Сьогодні маємо здавати об'єкт, тому трудимось ударними темпами. На першому поверсі знімаємо кахлі в туалетах.

– Представляете, сколько элитного кокса в этих туалетах вынюхали! – прорізається чийсь голос крізь гул інструментів.

10.30

За півгодини фойє потопає в хмарі пилюки. Дихати дедалі складніше. Найважче – видовбувати кахлі з­під стелі: уламки сиплються в очі, бо на всю бригаду видали тільки дві пари захисних окулярів. Перфоратор доводиться тримати над головою, але руки вже звикли – після відбійного молотка це не так важко.

12.50

Місце, де розташований ­ресторан, – подвір'я житлового комплексу. За двокімнатну квартиру тут викладають $1,2 млн, три кімнати купують за $1,4 млн. Щоб придбати таке помешкання, будівельнику доведеться 216 років відкладати всю зарплату, і при цьому не харчуватися.

У затертій камуфляжній робі почуваюся білою вороною серед тутешніх мешканців. Щоб не псувати місцевим вигляд із вікна, менеджер просить на перекурах не виходити на центр подвір'я.

До ресторану забігає білявка ­років 25. На високих шпильках, у коктейльній сукні, під пахвою ­тримає сумочку з крокодилової шкіри. ­Роззирається навколо.

– Я тут выехать не могу. Видите, вон мой Porsche Cayenn заблокировали, а я очень спешу. Это не ваш джип в проезде стоит? – дивиться на мене, оглядає з ніг до голови. – Ой, ну я имела в виду, не вашим боссам джип принадлежит?

18.20

Роботу закінчено. Після холодного душу стоїмо на вході до ресторану, чекаємо на получку. Менеджера немає вже 20 хв., міняє гроші в банку. Нарешті повертається.

– Все собрались? Ну, теперь решайте, кто вчера мои сосиски украл. Если ­никто не признается, штрафую всю бригаду. С каждого по 50 гривен.

У всіх – шок. 50 грн – це майже третина робочого дня.

– Эй, мы так не договаривались! – вигукує небалакучий до того Вася, рефлекторно смикає біцепсом із тюремною наколкою. – У меня маленький ребенок в больницу попал. Мне нужны эти деньги!

– Спокойно, юноша. Есть факт: украли сосиски. Целую пачку охотничьих! Я вообще разрешал вам на кухню соваться? Кто­то должен быть наказан!

18.25

Збираємося в роздягальні, западає мовчанка. Ніхто не зізнається.

– Не смотрите на меня так, не брал я, – першим виправдовується Геша. – Да, заглядывал вчера в холодильник. Но я ж с микроскопической барсеткой хожу, туда пачка сосисок никак не ­влезет.

– Якщо ніхто не крав, значить, я вкрав, – пробую взяти вину на себе.

– Погоди, журналист. Давай без геройства, – вступається бригадир Олег. – Тебе все равно не поверят.

18.35

Бригадир вирушає на переговори.

– Пам'ятаєте, вчора сантехнік був? Це точно він, падла, взяв. Він же постійно на кухні тусувався, – згадує ­Іркут.

– Та плювати на сантехніка. Мужики, нас обдирають. Ми робітничий клас, чи хто? – запитує бакалавр ­філософії Коля. – Робимо страйк?

Робітничий клас курить. З'являється бригадир із грошима.

– На 20 штрафонули.

18.40

Ділимо получку під "Сбербанком России". Прощаємось.

– Выйдешь завтра? – питає мене бригадир.

– Після трьох днів на будівництві я – труп. Вперше в житті зрозумів, який принизливий 8­годинний робочий день. Дякую, але я пас.

Театрал Іркут і філософ Коля пропонують випити по сто грамів. Це єдине, на що залишаються сили.

×