З депутатськими і чиновничими деклараціями – це як із виразкою, про яку здавна знав, але думав чи вдавав, що гоїться. Аж ні – кишма кишить червами. Бог би й з ними, з більшими й меншими, не за них мова. Принаймні справа не в цифрах, в яких виражаються чужі статки. Справа у феномені, за який воліють помовчувати.

Адже хіба без декларацій не було видно, що суспільство наше спорохнявіло в несправедливості? Що такий розрив між багатими й бідними свідчить не про якусь випадкову хорість, а про розлад і розпад. Хіба ні? "Це говорить про те, що ми – патологічне суспільство, – стверджує в одному з недавніх інтерв'ю Семен Глузман, психіатр і колишній політв'язень. – Якщо ми таке терпимо, значить, ми не лохи. Ми гірше – ми раби". Що тут додаси? Нічого.

Хіба згадати результати так званої приватизації, які й заклали основу патології, і про які всі мовчать, ніби нічого не сталося – справді ж феномен. Лишається втиратися, стоячи на узбіччі дороги, якою пролітають гелендвагени олігархічного "успіху", обдаючи болотом усіляку піхоту з "кравчучками" й "кучмовозами". "Хто не має мільярда – може йти в дупу!" – так же звучить формула успішності, еге ж? А варто комусь засумніватися в єдиноправильності подібного "трефіка", відповідь не забарюється: заздрість, "шариківщина", лівацькі вибрики, "о, знов – забрать і падєліть". Ну, це приблизно, як засумніватися в геніальності дутих бульбашок укрсучлітпроцесу.

Хоча ж усі знають, про що йдеться. Не про сусідський "мерс" чи продуктову ятку. Всі не можуть бути рівними, так, різниця в доходах між найбіднішими та найбагатшими прошарками – це типова реальність світу. Йдеться якраз про нечуваний рівень цієї різниці. Як стверджують фахівці, в Європі доходи найбагатших і найбідніших різняться десь у 5–10 разів. В Україні ж маємо прірву, вимощену хіба чвертьвіковими балачками для бідних. Тобто для широких мас. Які теж, до речі, є такими ж "агрегатами" суспільства споживання, тільки дрібнішими – ну, як самогонний апарат проти лікеро-горілчаного холдингу. Але, на щастя, далеко не всі, й події Майдану й післямайдання доводять цей український парадокс: якість суспільства загалом вища від якості правлячих еліт.

Котрі, попри все і вся, лишаються ніби зачаклованими у власному нікчемстві. Хоч лусни, але не важить нічого: ні буцімто чесні обличчя – я себе колись вважав фізіо­гномістом, – які зрідка трапляються (голова ВР – той взагалі на Бандеру схожий, тільки гаркавить трохи), ні "просвіщьона" і цілком європейська риторика, ні камуфляжі з вишиванками, ні належність до шляхетних фамілій (зовсім рідкість, але є й таке), разом із тягою до віршів Ліни Василівни під гітарний перебір – ні-чо-го! Зеро. Лишень рахунки, "налічка", квадратні метри, машини, золотий порох прибутку – і квит! І гризунячий шурхіт із плямканням, що перекривають навіть звуки канонад зі східного фронту.

Дві України існують ніби паралельно, авжеж. Хоча одна з них Україною не є, то просто наліпка на порожнечу. Це давно зрозуміло без жодних декларацій, як і те, що вона має здиміти – врешті-решт

×