Місто Марії

Українська стрічка "20 днів у Маріуполі" здобула головну нагороду світу кіно – премію "Оскар". Той "Оскар", що цілком справедливо вважається кінематографічним Нобелем. Уперше для України. Документальний фільм. Тобто твір, де задокументовано правду факту. Тож таке пошанування є справдешнім здобутком, успіхом і творців фільму, й усієї України. Бо, по-перше, засвідчує фахову якість роботи. А по-друге, виводить на міжнародні обшири не лише українських митців у переможних фраках, а й українську правду. Принаймні право на неї.

Хоча б стосовно конкретної точки на карті, конкретного міста, трагічна історія якого затиснулася в кадр. Притому проєктуючись на інші місцини, безіменні, не увічнені вічком камери, які в полум'ї війни зникли і з мапи, і з дійсності. Як десятки, а може, й сотні містечок і селищ Донбасу. Сіл Слобожанщини й Півдня. Як та ж Роботівка на Запоріжжі й сусідня з нею Новопрокопівка, вона ж Вольвачівка. Село, де народилися мій батько і його брати, мої дядьки. Де на гробках лежать дід із бабою і ще поколінь із п'ять (десять?) углиб. Точніше, лежали. Бо вже немає і сліду від прапрадідівської хати. Немає вулиці, церкви, школи, клубу, лікарні. Та й самого села немає. Думаю, перериті вирвами вибухів і гробки. Тобто немає нічого. Є румовище, порожнеча, яку кимось велено йменувати "росія".

І пробують називати, принаймні в окупантсько-імперських уявленнях. Нашвидкуруч підфарбувавши обгорілі фасади, загорнувши та розрівнявши ями з кістками. Спаливши підручники зі свічкою літери "ї". Підмарафетивши вивіску на недобитому маріупольському комбінаті, куди завозять робітників із московщини та східних гастарбайтерів. "Вот так, потіхоньку-полєгоньку города станут рускімі", – потирає руки лисий пропагандист-пісатєль. "І многоє, что нужно забить, забудєцца". Він вколисує сам себе, не враховуючи, що надворі не XVII і навіть не XIX століття. Що вже неможливо втихаря вирізати Батурин чи знищити цілу Черкесію, а потім на булґаковський лад заявляти: "Нє било, нє било, нє било, нє било!"

Самовколисавшись, лисий райтер проговорюється: "Всьо должно забицца, кромє нацизма". Ось це точно. Тут сперечатися марно. Ні нацизм, ані його злочини людство направду не забуде. І фільм "20 днів у Маріуполі" – запорука тому. Документ. А ще свідчення для самих українців, що нічого нашого в нас забрати неможливо. Принаймні ментально. Та й узагалі ніяк. "Доки над нашим Азовом сонце встає" – так же в пісні співається? Правильна пісня.