Можливо, це навіяно літнім сезоном, можливо, ще чимось, не знаю, але мені українська подієвість чомусь уперто асоціюється зі снінням лиману. В теплім розсолі ледь коливаються вальяжні скати й медузи-ризостоми, в'ються проворні бички й усілякі інші дріб'язкові пуголовки інформприводів, від яких немає й не може бути жодних збурень-змін, хіба легка хвилька, та й та – у межах, чітко окреслених буйками.
Великі риби протестних сенсів нагулюють жир десь далеко від офіційного опозиційного мілководдя – згадуються спонтанні податковий і мовний майдани, до прикладу, чи події під час останніх виборів у Первомайську на Миколаївщині, чи виступи у Броварах на захист "народного месника" Запорожця (дехто навіть стверджує, що справжні майбутні лідери опозиції нині сидять по в'язницях, і прізвища їхні зовсім не обов'язково Тимошенко чи Луценко)… Остання в цьому шерезі – Врадіївська хода. 500 кілометрів – більше, ніж "Соляний похід" Ганді – пройшли люди з Півдня, з тієї ж "вінграновської" Миколаївщини, протестуючи
проти свавілля міліції. Мирна, неполітична, жертовна акція, що – як сподівалися учасники й організатори – мала б розкутурхати сонне українське суспільство, а проте виявилася нібито й невзисканою, майже непотрібною. Суспільство понуро дивиться на врадіївських і довколаврадіївських "воїнів сатьяграхи", їсть морозиво й копає картоплю. Хоча правда й те, що це тільки видима картинка явища, за лаштунками якого клубочаться протилежність воль і маси зацікавленого люду.
Великі риби протестних сенсів нагулюють жир десь далеко від офіційного опозиційного мілководдя – згадуються спонтанні податковий і мовний майдани, чи події під час останніх виборів у Первомайську на Миколаївщині, чи виступи у Броварах на захист "народного месника" Запорожця
Насамперед – владного. Вони мимохіть мають напружуватися. Хоча, звісно, завчено твердять вустами речників і аналітиків вдоволену мантру про те, що "й цього разу в них нічого не вийшло…" Само собою, пильнує й міліція. А як не пильнувати, коли все частіше розгнівані діями правоохоронних органів громадяни облягають саме райвідділки, скандуючи вже не старозавітне "Міліція з народом!", а щось на зразок "Стидно бути мінтом!" Пильнують, травмуються об залізні долоні правозахисниць-активісток, а хто вцілів, пакують врадіївських прочан на нічному Майдані, разом із державними прапорами, що стають "речовими доказами". Робота є робота. "Рибина протесту", зненацька вдаривши плавниками, веде за собою й дає поживу судам, прокуратурі, адвокатурі, засобам масової інформації, колумністам, таким ось, як я, політологам, політтехнологам, роззявам, міським і сільським божевільним, навіть комунальним службам. Уже не кажучи про служби спеціальні, з-за знеособленого силуету яких раз-у-раз визирають як не каламутні домовленості про "злиття ходи", так американський паспорт одного з керівників акції.
При ділі й політики, надто ж кімнатні опозиціонери. Які звично присусідилися до ходи на якомусь етапі, закликали чомусь "штурмувати" провінційні райвідділи міліції у пошуках "кімнат тортур", але, здимівши з протестних наметових буднів, уже встигли перегризтися, звалюючи одне на одного провину за "неуспіх акції". Про вгрузле по чуб у городи й клопоти суспільство я вже говорив, хоча під чубами теж снують різні неконтрольовані думки.
Тим часом сенс і плоть протестної ходи, як і всіх попередніх низових виступів, на київському березі об'їдено майже до кістяка, як рибину, загарпунену гемінґвеївським старим Сантьяго. Десь той кістяк, мабуть, хитається на хвильках фонтана, нижче монумента Незалежності, й навряд чи його помічають туристи. Хіба споглядають десяток пропечених сонцем протестантів, що лишаються сидіти на гранітних парапетах Майдану, під жовто-блакитними, ще не конфіскованими міліцією, прапорами.
Така ось звична історія. Крізь неї, однак, невловно світять "очі людини, яка не здається". А ще – дихає невидиме море
2 
1
Коментарі
3