Світ ходить ходором, турбулентно потіпується, змінюючись на очах. "Яке там місце Україні? – думається іноді дозвільно, хоча й не без тривоги. – Які обриси майбуття проглядають із геополітичних туманів?" І сам себе ж і урвеш, подумки посміхнувшись. Є спеціальні люди, фахівці, профі, за якими мріє абревіатура МЗС, колонада на Михайлівській площі і смуги літаків, що лягають у всі сторони світу. Як він влаштований, світ, якраз ці профі й знають – його найскладніші геополітичні вузли, найтонші стратегійні комбінації, культурні коди – словом, все-все. Ну, мають знати. І стояти на сторожі.
– Ой, шо тут творилося перед підписанням Асоціації! – уява поступається спогаду. З нього виринає сірокостюмний чоловік, наш посол в одній з прибалтійських країн, куди мене занесло з культурницькою делегацією, вже після Майдану.
– Я ж йому говорив, президенту попередньому, – треба підписувати, – дипломат проникливо сокотав до гурту прибулих земляків-літераторів і позирав у бік, звідки мав з'явитися міністр. Не зовнішньополітичний, ні, керівник іншого відомства, проте постмайданний, новий. Посол же був старорежимний.
– Я говорив, – сторожко витягував він шию, вдивляючись в бік сподіваної з'яви міністра, "голосу Майдану". – Але к-куди! Воно ж – дурне…
Аташе знову повертався до літераторів, брижив чоло:
– Я всі ці роки говорив, наполягав…
"Він, мабуть, думає, що це може долинути до вух міністра, з яким пісатєлішкі-поетішкі, буцімто, на короткій нозі? – гмикалося подумки одному з письмаків у гурті. – Уявляю, як він тьохкав колишньому президенту, послідовному володареві золотих батонів".
Зустріч та подаленіла за пластом часу. Навіть риси обличчя співрозмовника не пригадуються. Щось усереднено чиновницьке, з печаттю владної ваговитості, яка миттю може перетекти в запопадливість і повернутися взад. Галерея подібних парсун розгорталася з юності: жек, відділ кадрів, перший… стоп, третій заводський відділ, "особісти", точно, там якраз такі фізії мигтіли теж, ну й далі – за наростаючою ієрархією.
Аташе не пропав, думаю. Просто тепер над лускою бруків, якими він мчить на раут, замість балтійських дубів колишуться пінії. Чи ще які араукарії. Це ж не Левко Лук'яненко, з дипломатичної одіссеї якого підсміювалися професіонали – мовляв, "нє знаєт параду", чи то пак протоколу. Ці знають. Їх багато таких. Вони вічні. Вони проступають крізь завірюхи новин, багатодумно брижачи чола. Хоча що там брижити – й так все ясно. Суцільні успіхи. Євросоюз відтермінував вступ України і майже розтанув у реінтеграційних туманах. НАТО – другий кит надій і морквина спокуси, з туманів уже й не мріє. З-за океану нависає тінь Трампа, передбачити перемогу якого на президентських перегонах у США виявилося не під силу всьому сукупному інтелекту української дипломатії. Недобре прискалюються європейські сусіди, вже щонайближчі. Розверста могила Олеся на празькому Ольшанському цвинтарі темніє масною крапкою в шерензі зовнішньополітичних здобутків. Над нею скрегочуть трелі механічного солов'я, подібні до промов шефа української дипломатії.
Світ ходить ходором…
2 
1
Коментарі
1