Про Голодомор – точніше, про голодовку, саме так і саме через "о" – я почув іще в дитинстві, мабуть, як і більшість моїх ровесників, родини яких мали родичів у селі. Говорила про це баба, лузаючи, наприклад, квасолю в кухні. Дід мовчав – чи з огляду на відносно недавній головоколгоспівський статус, чи на задавнені півроку, проведені в мелітопольському "допрі". Забугорні "голоси" під ту пору дід уже слухав, але помовкував. Баба ж говорила, хоч і неголосно, іноді промокаючи кінцем фартуха око. Батько її слова підтверджував, до того ж різкіше й узагальненіше, хоча теж приглушеним голосом.

Оця напівпідпільність мене найбільше й збуджувала. Не страшні історії, не кількість жертв, про які, може, тоді ніхто й не говорив, та й навряд чи я зміг би їх уявити чи осягнути. Тіні по стінах, причетність до втаємничених знань, ось. Тим більше, що з розмов випливала не одна голодовка, а цілих три. "А січас пгальйоцца кгофь!" – махає з першої наганом якийсь пітєрскій чи московський більшовик у шкірянці, і шмаркля – чомусь вона найбільше запам'яталася з бабиної розповіді – зеленіє в комісара під носом. Третій Голод, післявоєнний – то вже мати, що з гуртом однолітків десь у задніпровських полях натрапила на виснаженого, конаючого чоловіка. У формі, казала, був, з медалями. Ворухнувся в бік школярів, дзенькнувши нагородами, покликав, діти втекли. Довго той подзвін медальний у вухах стояв, казала.

Подробиць же найбільшого Голоду 1932–1933 років пам'ять моя з родинних скупих оповідей вхопила чи зберегла мало. Якось усе більш загально – голодовка та й годі, люди пухли, мерли. "Ото вони", – кивнув одного разу батько на зарослі травою впадини на глухому кутку сільського цвинтаря на гробках. То вже пізніше почали проступати подробиці, вималювалася забрана під колгоспну контору дідівська-прапрадідівська хата, змінена на нору-землянку в степу, куди активісти-"буксирщики" вивезли бабу з дитиною-немовлям і де їх під осінь знайшли – бабу опухлою й непритомною, а дитину, мою, виходить, тітку, мертвою.

Спогади інших людей, почуті й прочитані пізніше, складаються тепер у велетенську панораму, що гуде німим, до кінця не усвідомленим жахом. Неусвідомленим, еге ж, не повністю провідчутим – принаймні за себе можу сказати саме так. Видно, товща часу дається взнаки і відділяє від живого болю. Але якісь вогні осяянь і об'яснень обдають все одно. Майже знічев'я. Читаєш, наприклад, електронну версію "Книги пам'яті", знайшовши отецьку область, і нараз розумієш: світ довкіл міг би бути іншим. Бо всі ці Бережки, Остапці й Майстренки – прізвища, що гули вкруг тебе в школі, в дворі, на заводі й післязаводських пивних, ось вони – вилягли голодоморними рядами й колонами по всіх районах і сільрадах, в бездонних преображенках і ново-прокопівках. Пилипи Кіндратовичі, Свириди Дем'яновичі, Явдохи Минівни… А вже їхні діти, не говорячи про онуків, злилися з реальністю, сконструйованою для них іншими людьми. Поспішили повірити чи зробити вигляд, що нічого не трапилося. Розчинилися у змінених киснях і ландшафтах, насичених усілякими новоприбульцями з-під північних низьких небес. За компанію підсміюючись із "рагулєй", "сєлюков", "калхазанов", а дехто й кривлячись на все "укрАінскає". Хоча…

Із пітьми років виринає Вася Терьоха і, затисши стакана в руці, ні з того ні з сього киває на агітмайданчиківські плакати: "Дєда раскуркулілі, а тєпєрь…" Вася, пояс плаща підкреслює ладну козацьку поставу, перекидає стопарь і продовжує: "А тєпєрь хатят, шоб я їх любіл – камунарікав краснапьорих?" Плакатів багато, Вася один, точніше, нас із ним поки що двоє. Але із сутінків додаються ще постаті, ближчають, торсаються плечима, і мені, вже крізь легкий хміль, здається, що більшість із них мають схожі родинні історії і колись-таки їх пригадають

×