Після Майдану

Майдан прибрали. Знесли намети і барикади. Деякі ще дорозбирують, віднаходячи багато різного: шолом князя Святослава, вус Корчинського, холошу шкіряних шортів Руслани, бампер поярківського джипа, пожовклу мапу-інструкцію, за якою лідер "Спільної справи" пішки дійшов до Лондона, а на самому споді завалів, на рівні лютневої мерзлоти, виявлено анабіозного ворожого лазутчика-"тітушку", трохи схожого на депутата Тедеєва. Ще, кажуть, знайшли чималі партії зброї, навіть показали публіці вилучені гранатомети. Гігантський щур, про полчища яких теж говорено-переговорено, на жаль, вирвався з капкана і зник в районі буфету Верховної Ради, тож як доказ представлений не був.

Кажуть, що Майдан уже став не той, яким був. Що дискредитував саму ідею й колишніх автентичних майданних мешканців. Тепер тут всуціль фізії, не спотворені інтелектом, перегар, знаєте, мат, шансончік… Сморід від туалетів долинає в "Шато де фльор". У хрещатицькі офіси й міністерства. Незручно. Не збігається з тонким езотеричним міфом Майдану. А головне – затіняє розпочаті процеси, виглядає струпом на обличчі столиці й країни, що підрум'янюються животворними соками оновлення. Якими? Ну, столичний очільник не все із зробленого чи бодай наміченого в змозі пригадати, а тим більше, чітко артикулювати. Але дещо може. Готуватися до зими, наприклад. Запасатися бойлерами. Помніть о зємлє, звісно. Наче хтось із владців про неї, діамантову, забував. Ну і "звільнити проїжджу частину!" – це, схоже, взагалі є основною програмою, ідеєю, концепцією та імперативом. Цілком у дусі пішохідних середмість Європи, на досвід якої так любить посилатися київський голова-супертяж.

Так, застояний Майдан справді багатьом набрид. Усіма згаданими й незгаданими негативами. Але чому так сталося? Адже Майдан, як кажуть апологети його згортання, це момент, а не місце. Це стан душі. Зрештою, додам, це – широкий громадянський рух. Тож у всіх його девіаціях винні не майданівські залишенці, або не тільки вони. Звичайно, легше весь цей піднабридлий гармидер згребти бульдозерним трибом, аніж, виробивши механізм діалогу і відсіявши негатив, усіляких попутників-маргіналів, а тим більше, "агентів", якими, дейкують, густо нафарширований постмайданний периметр (невже густіше, ніж у штабі АТО, чи в МО або ВР?), співпрацювати з Майданом, співконтролювати його і спільно переформатовувати життя – як майданне, так і загальноукраїнське. Але підмарафеченій системі, котра, імітуючи державницькі рефлекси, як і раніше, довіряє не суспільству, а лишень собі, схоже, це не потрібно. "Ідітє работать!" – лунає від Бессарабки, з януковичевських часів, з Ванею-"Відром" на чолі. "Ідітє ваєвать!" – вторує примайдання, уособлене часами вже не відра, а бойлера, і великої різниці в тих гаслах нема.

Натомість, мали б дзвінко лунати інші гасла, інші тони. Наприклад, весела перезва розпочатих реформ. Не акорди точкових ударів по корупції, а увертюра системного зламу. Сурми націєтворення, так-так. Зрештою, Майдан – то не богиня Евринома, котра, з'явившись із Хаосу, згодом виявила, що їй ніде танцювати. Якщо знов стане потрібно, буде й місце, буде й музика. Тільки інструменти вже будуть інші. Переважно ударно-айдарні