У 19 його знала чи не вся молодь Шевчика. Та й у місті трохи, й не лише молодь. Ладний, у котонах-вельветах, виразноокий, він виникав в антуражі найгострішого вуличного життя. Якісь розбірки, картярські борги, дівчата, фарца з базару, ресторан "Лахті" і бар на 11-му поверсі в "Інтуристі". Всюди блимало таємничим вогником: "Ларочкін", "Ларочкін". "Ну, за полчаса 200 сабєль я сабрать ещьо магу", – казав він якось, уже не на піку форми. "Малодьожний лідєр" – пояснював один шевченківський приятель. Тепер таких явищ немає, здається. Це щось із проминулої натури, як виступи поетів на стадіонах.
Ні, я не заручник минулого. Просто даю раду з часом, іноді ходячи слідами пам'яті. На тих стежках є кілька об'єктів, які, майже за Фройдом, поєднують мене зі стуманілим часопростором. "Та живий" – повідомляв за Ларочкіна Єгор, чи не єдиний зі старих знайомців, хто зацілів і з ким я підтримував стосунки. "Весь у якомусь секонді, але все одно – з претензією". Пара-трійка ходок і кілька десятиріч наркотичного існування не додають лоску. Єгор сам під кінець мав вигляд далеко не презентабельний. Втім, лишався моїм другом і знав усе про всіх. Хоча що там знати – усі, хто міг, давно перемерли. Потім помер і Єгор, і наше спільне "живе минуле", яке він вряди-годи оживлював голосом із телефона, закам'яніло. Перейшло в розряд наскельних малюнків.
Недавно озвався мобільний. Недик років на вісім молодший за нас, тому я про нього підзабув. Привітав мене з днем журналіста, десь роздобувши номер мобілки. А потім почав оживати палеоліт.
– Пірожка зарізали в Кам'янці-Дніпровській. Мукоша вмер. Його перед тим побила бригада з Першого Шевченківського. Молотом вибили двері. Сметана паралізований, сколовся. Жив у підвалі, тепер приютили дівки в магазині на "Заводській". Доцент пропав. Син його, якого вони ще немовлям циганам продали, уже виріс. Натуральний циган, тільки світловолосий.
Я слухав. Із мобілки віяв протяг минулого. У ньому, як посохле листя й недопалки, перекручувалися чиїсь імена. Ворушився печерний живопис, уже постєгорівський.
– Артюх-младший умер. Йому похмелитися б, але в них на СТО з цим строго. Рішив перетерпіти. Не перетерпів.
Артюх зі старшим братом, за словами Недика, купили врем'янку на ДД. Почали будувати дім. Завели коня.
– Артюх-старший на ньому верхи по посьолку розсікав. Казав, куплю карету – буду дітей за гроші возити. Ну не дурак?
Картинка малювалась у стилі "Часу циган". Завитки металургійних димів на горизонті. Спека. Ромале. Артюх на коні. Чистий Кустуріца-style.
– Но младшой же вмер. Строітєльство заглохло. Коня вскорості з'їли, бідолагу.
"Брр!" – я відігнав кінематографічне видиво.
– А не знаєш – Ларочкін живий?
– Крякнув. У них з мамою щось типу притону було. Я коли зайшов, він мене не впізнав. Як тінь. Йому налили, він хапонув – і почовгав у свою кімнату. Я там десь час сидів, а він три рази виходив доганяться.
Ну, цього разу вже точно – все. Скінчилася епоха, щемна і непритямна. Ось, одного з її представників-символів я тут означив. Навіщось він був. І для чогось запам'ятався – ладноскроєний, із гайкою на руці. "Дєрзкій" – як перешіптувалися про нього. Відповідей у мене нема. Я просто продряпую кілька рисок по стужавілому шарові часу. Хай буде
2 
1
Коментарі
1