Лежу на дачній веранді у родичів і дивлюся на перші зірки. Дві їх, ясна й тьмяніша, мерехтять над Великим Лугом. Тут усе – Великий Луг, на десятки кілометрів уздовж Дніпра, ціла країна. Точніше, її залишки. Про те, яка вона була, писав професор Чабаненко, мовознавець, етнограф і фольклорист, тутешній уродженець, козацька кість – мав честь його знати. Зірка відсвічує сивим професоровим вусом, і тчеться наша уявна бесіда.
З балки віє мороком і вільгістю, а ще незнаними скрекотами, пугуканням, лящанням і витьохками з присвистом. Упродовж доби звуки змінюються, але ніколи не затихають. Удень додаються голоси чередників. Матюкаються, іноді переходячи в блатний надрив, і тоді здається, що з ночі в балку зайшов загін сепарів із недалекого "лугандону". Або Кушугум, село за горбом-тирлищем, оголосив себе черговою "народною республікою".
Кушугум – гарне слово. Як комишеві шурхоти, як шерехи з балки, до якої впритул підходять дачні городи. В балці верби, дикі груші й дуби, різнотрав'я, яке місцями сягає в пояс. За балкою – поле, де під осінь відлежуються зайці в теплій ріллі. Село козацьке, ще за Січі засноване, дачі – заводські. Коли утворювалося дачне товариство, автохтони противилися. "Чого вам тут?! – кричали, свідчать перекази, навіть підпали робили. – Дачники пузаті!" Давно те діялося. Хіба екс-заводчанин Філіпич, тутешній старожил, пам'ятає. Безпузий Філіпич обладнав дачне обійстя більшістю цивілізаційних благ і живе тут круглий рік. З ним веселіше, бо решта сусідів з'являються хіба по вихідних, а багато хат узагалі кинуто. Бомжівсько-наркоманська публіка іноді снує вулицею. Час від часу в якомусь обійсті пропадає щось металеве. Не гребують і консервацією. У Філіпича якось уночі викопали всю картоплю. Біля нас горіх зрізали.
Але зараз тиша. Навіть від філіпичівського двору стихло клепання. Сусіди з верхньої тераси, що все теревенили – "сатрі, как памідори паднялісь!", товчучись на городі – "мама, нє накланяйса!" – нарешті від'їхали, задраявши вікна металевими ставнями. Це непоганий захист, але, як казав сторож Міша, краще мати помпову рушницю. Мабуть, бо з "фортом" чи "ремінґтоном" той же Філіпич міг би таки відігнати харцизів від грядок, а в його знайомців із сусідньої вулиці не зрізали б залізні ворота. В родичів моїх рушниці немає, є сокира в сінях, про яку я мимохіть згадую, зачувши, бува, опівнічні кроки чи нетверезі дальні голоси. Від тої згадки ще більше хочеться рушниці.
Але зараз, кажу ж, – нікого з людей не чути. Тож дивлюся на зірки – їх все більшає – і слухаю звуки з балки. Так, мабуть, які-небудь черкеси наслухають шерехи світу десь під Сочі, вростаючи в рідномовне безмов'я. Хто б там зараз не жив, а вітер пошелескує по-шапсугівськи і річки шумлять на убихський манір. Про це ще Федір Щербина писав, теж професор і теж козак, тільки кубанський. Ось і я слухаю. "Ш-ш-ш", – шумлять крони і далекі комиші в заплавах. Зірки мерехтять і міняться, і потроху починає здаватися, що вони вказують якимось незримим тіням шлях на Кафу чи Трапезунд. "Проминуле – теж реальність, – пробую узгодити себе з дійсністю. – Яка не вертається, але й не зникає до решти…" Узгоджується з трудом, і мене починає хилити в сон.
Тим часом із балки кричить пугач, перегукуються якісь незнані птахи. До речі, назви балки я не знаю теж – Філіпич забув, а про решту дачних сусідів і мови нема. Це інша дійсність. Та й взагалі… Треба знайти одну з Чабаненкових книжок, – думаю вже крізь напівсон, – і перечитати при нагоді, там про все є. "Українська Атлантида" називається
2 
1
Коментарі
1