Іван Михайлович

Чомусь він з'явився мені на горищі. На горищі дідової сільської хати, в сутінках, що пахли пилом і сухими качанами. Ні, я й раніше чув це ім'я, й навіть доуявляв до нього певні риси. Ну так, як можна уявляти років у 10–12. Про нього казав мені батько, притишуючи голос. Про нього говорили батькові брати, мої стриї. Про нього долинали з-за батькового плеча радійні голоси, похрипуючи крізь глушилки. Але зі сторінок старого журналу "Перець", заткнутого десь між кроквою й черепичиною, він постав найбільш зримо. Сам не знаю чому. Бо ніякого зображення тієї людини там не було, навіть шаржованого. Був текст, в якому згадуваного чоловіка густо мазали дьогтем, звинувачуючи в багатьох гріхах, називаючи то все націоналізмом.

Ілюстрацією слугувала карикатура, де огидний пикань-колаборант у жовто-блакитному шлику й зі свастикою замість китиці обіймався з не менш огидним персонажем. Здається, з тлустим банкіром у смугастих штанях і капелюсі-"котелку" як усобленням світового капіталізму. Але, як на мене, це жодним чином не стосувалося героя, якому був присвячений той матеріал чи й не на весь розворот. Крізь сповнені злоби й жовчі рядки проступав зовсім інший образ. Він уявлявся мені шляхетним і сміливим. Таким же, як теж ніколи не бачені автори самвидавчих віршів, також прихованих на горищі у припорошеному чохлі патефона.

Це вже потім я узнав про працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", усвідомив, що вона значила в ті глухі, безпросвітні часи. Ще згодом зустрічав людей, які за один факт тримання її в руках платили долею – роботою, кар'єрою, і навіть роками ув'язнення. Детальніше довідався про виступ щопти відчайдухів у столичному кінотеатрі "Україна". Тоді, на перегляді фільму "Тіні забутих предків", вони виступили з протестом проти арештів серед української інтелігенції. Це були якраз оті люди, автори машинописних віршів і таких же самвидавчих есеїв, прихованих на дідовому горищі. І саме той чоловік із журнальної публікації був натхненником і тих людей, і багатьох інших, каталізатором ідей і подій. Саме Іван Дзюба був символьною постаттю для тогочасного національного руху, прапором, хоч це й трохи пафосно звучить. "Самый умный, и – самый опасный" – так його оцінювали на партійно-кадебістичних верхотурах. І звичайно, застосовували єзуїтські прийомчики тиску, аби лиш зламати, заплямувати, відтіснити в небуття. Почасти це вдалося. Але все одно він лишився, так чи інак наближаючи й утверджуючи українську незалежність. Багато в чому зостаючися взірцем.

Приблизно таким я його й побачив, зустрівши в Києві на зламі тисячоліть. Уже літнього, але все одно красивого. Надзвичайно делікатного, тонкого, еталонно інтелігентного. На той час я вже багато про нього розумів. Хай не все, але головне. В тому, що наш національний організм дихає, що українське єство пульсує кровотоками живої крові, є й його заслуга. Зараз та найживіша кров протистоїть варварській навалі. Лунають вибухи, ходором ходить земля. Часи ще страшніші, ніж були. Але є у що вірити і що захищати.