Інші обличчя

Нью-Йорк – понтовите-таки слівце. "Бував там якось, бував, – можна десь увернути принагідно. – Непогані там чебуреки, ох-хо…" Байдуже, що це зовсім інший Нью-Йорк. Я волів би бути саме в цьому, принаймні зараз. Якби хто сказав, що можна почуватися щасливим тут, у вибоїстому містечку, при якомусь кафе, де зупинилися по дорозі, не повірив би. Але є саме так.

Взагалі, щастя і його виявів може бути безліч. Скажімо, їхати в "бандеромобілі" з козацькими хрестами на боках, оминаючи вирви й пригальмовуючи на блокпостах. Кудись на спостережний пункт чи взводно-опорний. Або вертатися звідти. Камуфльоване авто з правостороннім кермом, здається, "Тойота", я в них не дуже тямлю. Золотий день, бурий степ і терикони на горизонті, то сірі, то підрожевлені. І піксельні плечі, що підпирають тебе з обох боків. Повен салон камуфльованих людей у бронежилетах, "розгрузках" та інших армійських наворотах, що трохи уподібнюють пасажирів до героїв зоряних війн. Навіть не важливо, які в них імена й позивні-псевда. Головне – оце відчуття, сума відчуттів, що зливаються в одне. Хоча й імена важливі теж. Може, й насамперед.

Але Нью-Йорк, так. І чебуреки. Вони тут особливо смачні, як запевняв "Мамай". Он він уже біжить із ними, пританцьовує енергійним підстрибом. Майже так, як рухався до трибуни в сесійній залі парламенту та столичної ради, де був, як на мене, одним із найтолковіших депутатів. Утім, про депутатство "Мамай" не розводиться, то й я особливо не буду. Хоча нардеп, котрий не нажив статків, – уже дивина й заслуговує як мінімум на прихильну увагу. А в "Мамая" за плечима ще й добровольча участь в АТО, тюрма, радикальні партійні сюжети й ось знову війна, вже друга за рахунком – хоч роман пиши. Та й годилося б написати. Щоб були там і "Мамай", і "Білка", і "Сокаль", і "Камаз", і багато хто ще. Скажімо, "Майор", що ремонтує чергове диво японського автопрому: "Хотів японець волиняка на… дурити, хе!" І гранатомет МК-19 щоб був, гамерицький дарунок, який "Мамай" любовно називає Марком. Довкола того Марка якраз і обертається важлива частина життя взводу гранатометників окремого штурмового полку.

Ну й "Бармен" має бути, як без "Бармена". Він справді до війни працював у барі.

– Це моє. Це кайф, – блискає очима з-під чорних брів, темніє роздвоєним підборіддям. – Головне, не садити поруч педиків і пациків із району.

А може, це він казав не тут і не зараз, а на "точці", вгорнувшись у спальний мішок, між автоматів, касок і якихось волонтерських коробок. Без різниці. Він особистість по-любому. Як дасть Бог, іще обов'язково зустрінемось, і не деінде, а саме в барі, який "Бармен" планує відкрити після війни.

А зараз селище Нью-Йорк, придорожне кафе, й розкошування від наповненості миті. Хоча й вона вже здаленіла. Знову чергуються селища й містечка, куцо розбавлені степом. Іноді звіддаля гухають вибухи: коли "виліт" – звук лункіший, а глухіший і з ударом – коли "приліт". Це мені досвідчений "Мамай" роз'яснив. Десь за Дружківкою напливає півоблізлий білборд. "Борис … лесников – с Донбассом в сердце". І зникає, ніби й не було. Натомість чітко різьбляться інші обличчя. Похитують головами, в касках і без. Анфас і у профіль. В уяві й наяву.