Ми сидимо з Грушею. Точніше, він лежить на шпитальному ліжку-"каталці", а я сиджу поряд. "Я ж спочатку був кацапоблекотним", – каже Андрій, навіть ніяковіючи, як мені здається. Ну, я не був, але я теж із Запоріжжя. Із Шевченківського. З Шевчика. Хто в курсі, той розуміє. Груша – з Бородинського, з Бородка, що теж не подарунок. Звичайний хлопець, нормальний герой. Зокрема, й мого давнього роману про запорізьке життя, де Груша постає ще молодим і радикальним, з приспівом "Шаблі до гори!" – так він любив тоді говорити. Таким він і лишився, тільки вже не на словах.
У Груші в вуличних боях під Іловайськом снайперською кулею прошиті легені, розтрощене передпліччя. Він воював розвідником у батальйоні "Донбас", і це головніше за будь-які романи, вірші, і взагалі слова. Втім, зараз про інше. Звідки це все в ньому і в таких, як він? Навіщо їм це? Тут можна багато про що розводитися, але це – марна річ. Як попереджав хтось із мудрих філософів-фріців, фактів немає – єсть тільки їхня інтерпретація. З дренажа в лівій руці Груші стікає сукровиця. Другу руку він запускає під ковдру, мочиться в пляшку, бо ще не може підводитися. "Надєюсь, в Запорожьє всьо станєт на мєста. Как надєюсь, што убєждьонниє нацикі найдут свою смєрть на Востокє", – фейсбучний запис одного колишнього земляка-журналіста дисонує з Грушиною посмішкою, хай і змученою.
Зрештою, Груша сам – Восток, тобто Схід, хоч його можуть не помічати багато хто. Заввідділенням столичої клініки, наприклад, не помітив, відмовившись покласти у стаціонар: мовляв, професор у відпустці, та й вибори на носі, приїдь через місяць. Або роблять вигляд, що не чують. Як у порожній прокуратурі в Лисичанську, взятій з бою, і де в кабінеті прокурора розривався стаціонарний телефон з позначкою "102" – тобто дзвонили з міської міліції. "Черговий батальйону "Донбас" слухає", – сказав Груша. "Ту-ту-ту…" – ось і весь діалог сходу зі сходом.
Дугіни, проханови, лімонови, просвірніни і ще багато різних всяких порєчєнкових кажуть, що таких, як Груша, взагалі нема. Стріляють у той бік із "Градів" і кулеметів "Утес" і заперечують існування. Бо ви – це ми, ви – русскіє. Навіть гіркін-стрєлков про це казав. Хорошо, мовляв, воює противник, я про нього найвищої думки. Бо вони, це, собсно, і є ми. Ну, хто такі "ми", ви зрозуміли, якщо ще не заплуталися. Так що нє било, нєт, і бить нє может.
Але Груша є, і тисячі таких, як він. І за ними є сенси, долі і вчинки, які важко прозріти стороннім, але які теж тремтять у повітрі. Можна дозволити поки що кривити губу, бо світ їх не знає. А не знає він з однієї причини – про них ще не сказали так, як треба. Втім, Груша каже: "Скоріш би назад. Жаль тільки, доведеться переучуватися під ліве плече". Так що можна повторювати по складах: "За-по-ро-жжя"… "Мах-но"… "Кор-ті-ца"… Ну й багато інших слів
Коментарі