Глєбич

Нєвзорова перемкнуло. Вже давно й не відомо чому. Але сталося саме так, і це можна сприймати за бонус. Адже мав би оспівувати імперські концепції, друкувати колонки в газеті "День" і, гикнувши квасом, вистукувати на распісних ложках. Ан нєт. Шпетить московитську владу й саму сутність кацапства. Навіть зовні змінився – аскетичний, породистий, чимось схожий на кіношного Штірліца і якогось письменника з паризьких 1920-х.

А колись було все по-іншому. Нєвзоров, розпашілий і суєтний, робив репортажі про хвацькі 1990-ті. Був муралем на телепропагандистській ниві. Сіяв імперські ілюзії, вдобрені чекістськими дріжджами. Топив за псковських десантників та ризьких омонівців, які топили у крові прибалтійську незалежність. Оспівував знищення чеченців під час двох воєн. Мигтів у гарячих точках і в путчистському Домє Совєтов. Щокатий хмир у картузику, з пательками й пафосним тоном – то тогочасний Глєбич. Я його таким добре пам'ятаю, та й не тільки я. Нєвзорова, наприклад, до цього часу не пускають у Литву за червоно-коричневий бекграунд. Хоч як крути, а батьком-засновником нинішньої російської біснуватості був саме він, мазурик. Так-так. Не один, зрозуміло, але серед йому ж подібних проханових, лімонових та інших пургінянів. Навіть сподобився на відомий мем "наши", хоча авторство й оскаржували інші імпер-патріоти.

Тепер Глєбич невпізнанний, кажу ж. Вальяжний, понтувато аристократичний і опозиційний до краю. Кожна людина має право змінювати погляди, переосмислювати власну картину світу. І добре, що Нєвзорова хитнуло вбік від стрьомної фашизоїдної хохломи, якась недовідома сила розвернула на 180 градусів. Іноді я з цікавістю дивлюся його ютюб-канал і, на відміну від чергової "олєнькі"-співведучої, не стримую не лише захвату, а й вибухів сміху. Блискуча ерудиція, філігранність думки, каскади іронічних випадів, здатність із дрібнички реактивно злітати в глобальні сенсові висі – нєвзоровське слово талановите й разюче. Ним, ніби вогнеметом "солнцепьок", він роками знищує берестяні конструкції путінської пропаганди. Прочищає мізки мільйонним авдиторіям. Ще й завершує всі свої програми незмінним "Слава Україні!", мовленим без жодної запинки.

Усе прекрасно. І я готовий прийняти тезу, що Алєксандр Глєбич Нєвзоров – друг України. Або принаймні прихильник. Гаразд. Але хіба це привід для надання громадянства, тим більше, в обхід усіх належних процедур? Зрештою, довкола цього говорено вже достатньо. І питання тут не до нєвзорових, а до влади. До політичної традиції, що пронизує всі сезони українського державного буття. Коли прихідьки, ледь отримавши громадянство, стають міністрами оборони, очолюють силові відомства, навіть не знявши з кітеля ефесбешний значок. Запопадають інформаційний простір. Хороші рускіє оперні діви й не менш хороші їхні госдумівські чоловіки. Хороші рускіє митці і ще кращі рускіє журналісти. Тепер їхні вервечки до наших теренів стають ще довшими. Їм тут звично. Їм тут хороше. Ба більше – разом із тутешніми вічними савіко-наташами вони будуть визначати сенси й обриси. Порядок денний і перспективи. Принаймні так планують. Хіба змінивши вивіску "Еха Маскви" на якийсь "Відголосок Бучі". Єдина неув'язка: до чого тут нова Україна, котра якраз і має постати, і вже постає – з крові й вогню?