"Джованні"

Здається, то був він. Я його бачив на опорнику під Горлівкою. Але було то ще восени, тож міг і помилятися. Соціальні мережі взагалі створюють ілюзію, ніби всіх в Україні знаєш. Ну принаймні через одного. Ось і хлоп, про якого писала фейсбучна подруга, видавався знайомим. Ішлося про якусь літературну акцію в бібліотеці обласного центру, розташованого на іншому краю мапи від тої точки, де ми перетнулися. На тлі книжкових полиць і усміхненої публіки зеленів камуфльований військовий. На деяких фото – з мікрофоном у руках. Читав вірші. Саме вони мене дещо й збили з пантелику: він чи не він?

Бо якось не в'язалася поезія з тою нашою осінньою зустріччю. Та й "Джованні", так він тоді представився, був не з мікрофоном, а з грабельками – згрібав сміття довкола опорника. Інший боєць колов дрова біля дровітні. Якось усе так буденно. Навіть військова атмосфера не дуже вчувалася. Скорше, ніби десь на стоянці туристів: під навісом із плівки й маскувальних сіток – стіл з ослонами, на шворках розвішано випраний одяг. На стовпчику прикріплено пластиковий бачок із водою. Буденний настрій підсилив і "Джованні". "Живем, як у Бога за пазухою. Одна зміна готує їсти. Інша чергує на бойових позиціях. 3 години чергування на точці, 6 – відпочинок." Утім, буденність не тотожна безпечності. Із розмови з'ясувалося, що Іван-"Джованні", 31-річний доброволець із Закарпаття, уже був поранений осколком у руку під час боїв за Лисичанськ.

Тільки-но я намірився оглянути околиці і ступив кілька кроків стежкою, що пнулася під терикон, як спохопився "Єгер": "К-куди?! Нікуди сам не ходи. Снайпер працює каждий день, каждий час. Вони в парі: пулємьотчик виманює, снайпер криє. Не мона!" Командир відділення "Змій" теж розповідав, що б'ють кацапи по точці люто, з РПГ, СПГ – з усього, що стріляє.

Тож на інший спостережник, під самим териконом, добиралися лабіринтами окопів. Вернувшись, іще трохи посиділи на точці. "Беріть бутіки, пацани, – все припрошував до бутербродів "Джованні". – Ось кава, чай". Я його ще пофотографував – і з дротяним телефоном, і з автоматом. А потім згадував, вертаючись на ротно-опорний пункт "Хортиця", де в капонірі чекав наш джип. Дорогою була ділянка, прострілювана снайперами, і її треба було пробігти. Тож пригощення, до пари бронежилету й касці, уповільнювало рухи, й мені здавалося, що долаю ту стометрівку, ніби у сні.

Та все воно тепер, ніби у сні. Але ось, дивись же, зі сну проступають реальні люди. То таки був "Джованні" – з віршами в бібліотеці. Озвався на мій запит у фейсбуку. Пояснив, що приїздив у відпустку після другого поранення. Ну й виступив із віршами, які, виявляється, почав писати на війні. Як елемент психотерапії. "Просто читав, – каже "Джованні". – Це був іще і спосіб назбирати трохи грошенят для підрозділу". Зокрема на тепловізор. А підрозділ тепер уже новий. Бо старий, дуже потріпаний у боях, розформували. "Єгер" загинув – прилетіла міна. Олександр Жальчук, так його звали, із Житомирщини боєць. Багато хто загинув, каже Іван-"Джованні". Та й він уже не "Джованні", бо в новому відділенні старий позивний не прижився. "Але працюємо далі, – провадить Іван. – Хлопці й тут, як тигри".

На Бахмутському напрямку Івана поранило втретє. Але вже, Богу дякувати, виписався, і знову у строю. Вірить у ЗСУ, перемогу й цитує Чорновола: "Україна починається з тебе!" І знову пише вірші. Багато в чому аматорські, наївні, але щирі та світлі, як і сам. І мені ніяково його підправляти, бо правда факту в цьому разі переважає всі майстровитості. Та й вірші в Івана щоразу кращі.