"Перший, хто пробачає, – найсильніший; перший, хто забуває, – найщасливіший", – трапилася якось на очі фейсбучна мудрість. "Це може бути про нас, – подумалося, – про українців, про мертвих і живих, і ненарожденних". Не знаю, як щодо персональних і колективних щасть, але, якщо взяти приторний афоризм на віру, то за обома пунктами ми чемпіони. Особливо за другим. І справа навіть не у "воріженьках", яких українці умудрилися назвати в такій пестливій формі, як жодній іншій нації світу не могло приснитися. Війнонька, до речі, теж у цьому ряду – не плутати з підлітково-придуркуватою російською "войнушкой" – але то трохи інше.

Справа в тому, що воріженьків у нас узагалі немає. Ну немає, і все. Ніби миші з'їли. То ще хіба ген колись були, а головне, про них могли чітко та ясно сказати, мовляв, "витоптала орда кіньми козацькії діти". Чи там "доганяли вражих турків біля трьох могил". Ну й про всяких інших ляшків-панків, із москалями на додачу. Ясен май, часи давні, народ дикуватий, руки в крові й салі, самогонний віддих, відсутність хорошої англійської й рахунку в банку. Тепер із таким бекграундом ні в міжнародний консорціум не встрянути, ні грант виграти, ні візу відкрити. Навіть у ПЕН-центр не приймуть.

Та й ворогів не існує, кажу ж. Узяли й розчинилися на сонці, чи, точніше, в інформаційно-медійних туманностях. Що і хто не робив би, що не витворяв би – винуватців немає. Голодомор, кажете? Від трьох до восьми мільйонів загиблих українців? Ну, такий час був. Та й давно то було. Ну, так, ніби їхав український віз по дорогах історії та й порозтрушував на вибоїнах кілька мільйонів, як снопи. Без ціни й без від­плати, хоча б символічної. Що там казати, за останнє сторіччя знищено цілі страти українського народу, все, що хоч трохи витикалося понад загал, усе, що було хоч трохи позначено зблиском гідності й таланту, а дехто й досі не може усвідомити, звідки й чому приходить небуття. І тягне понуру пісню про "дружбу народів". Або просто вимагає "суду над ко­мунізмом".

Суди ці ефемерні поки що все відкладаються. У реальності є інші. Наприклад, над таким собі дєдушкою-фермером, зрадником із Донеччини, який розмістив на території свого господарства в "сірій" зоні наших спецназівців, а потім здав їх сєпарам, які вбили з десяток бійців, а кількох узяли в полон. Дєдушка, кажуть, ще й власноруч бив поранених полонених. Тепер цього мухомора, знайденого українською службою безпеки, судять на Запоріжжі. І вже майже виправдали. І скоро можуть випустити – як, до речі, й сотні інших подібних "дєдушок". І що тоді? Не відаю. Може, збільшиться кількість і сюжетність анекдотів про українську шаблезубість і кровожерливість, які самі ж хохли полюбляють розповісти під чарочку. "Ах, яке прикре самогубство!" "Шо, так і сказав?! Ха-ха-ха!"

Це десь давні й мудрі народи який вік читають молитву "Ав а-рахамім" про невідворотність і необхідність відомщення ворогам і губителям. Це десь життєздатні нації здійснюють операції "Гнів Божий" або "Немезіс", що мов блискавки, несуть заслужену покару винуватцям. А в нас як не анекдот, так жалобна акція. Попіл, кажете, стукає в наші серця? Так і його, чого доброго, свої ж люде можуть ретельно просіяти і відшукати крупинки екстремізму. З пунктами відповідних статей кримінального кодексу.

Втім, жодні наліпки з будь-якими "ізмами" не заперечать одного: українська кров має ціну. І не скасують отерпу від Стусових слів:

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Це не від награного радикалізму чи, тим більше, від справдешньої жорстокості. Мста не самоціль, а елементарне право на самозахист. Без цього жодні ретязі не рвуться. Тим більше, що часто елементи цього ланцюжжя – ми самі

×