Церква будується. Точніше, "церькофь", бо підпорядкування вона відповідного. Щодня, навіть у вихідні, кипить робота. Я на неї дивлюся, іноді проїжджаючи або проходячи повз, і згадую. Згадую, як раніше, теж трохи не щодень, дивився на інтерактивну карту переходів парафій Російської православної церкви в Україні до Православної церкви України. На мапі тих зеленавих кружалець, за кожним з яких – релігійна громада, повернена в українське поле, все ряснішало. Особливо на заході й у центрі. Звідти кружальця, здолавши Дніпро, потроху котилися на Лівобережжя, підступаючи до чорноморсько-азовських узбереж.
Процес переходів триває й далі, він із початком війни значно пожвавішав. Що й зрозуміло. Але проєкт із мапою чомусь заглух, тож кружалець більше не бачу. Натомість, кажу ж, бачу будівництво: чи сніг, чи спека – вовтузяться робітники, обертається стріла будівельного крана. Трохи не до опівночі трудяться, з прожекторною підсвіткою. Невдовзі вже й баню з хрестом ставитимуть, мабуть. Настоятель в поле зору не втрапляв, але десь він там, це його дітище. Я колись ходив на служби до нього, в невеличку церкву-капличку, біля якої тепер кипить будівництво. Непоганий чоловік, подоляк родом. Делікатний, м'який. Від будь-яких розмов з ухилом в національне потуплював чорні вічка: "Це все сієминутне. Нє по Бозє…"
За кілька кварталів від будівництва – ще один храм. Там править сват подоляка, отець Іван. Той узагалі "печений гУцул", як сам каже. Теж хороший чоловік. І господар хороший. Ґазда. У церкві порядок, священники не бідують, про що свідчать їхні авта під церковним ґанком, та й за себе ґазда не забуває. І чоловік, кажу ж, несогірший. Міг у проповіді про Сагайдачного і навіть про Голодомор щось ввернути. Скоромовкою, притлумлено, а все ж. А коли не у формі, тобто не в рясі, й вишиванки не цурався. Ось тільки будь-які розмови про автокефалію викликали в отця роздратування. І що реальнішою ставала та "автокефаль", то більше дражливився. Аж червонів на проповідях, поблискував скельцями. Під незмінний рефрен про "отца нашего кіріла".
Я їх десь навіть можу зрозуміти, отців благочинних. Прошивка в головах – це серйозно. Установка, що без усіх цих валаамів і оптіних пустинєй, богоматєрєй і сєргієвих посадів, де вони вчилися в академіях, духовне життя неможливе. Це вкарбувалося їм у підкірку й підвалини церковної структури, яку репрезентують. Але це лише верхній шар явища. Як і балачки про "канонічність", "триєдиність" і таке інше. А під ним – банальне владо- і грошолюбство. Коли церква розглядається як сімейний свічний заводик, автомийка чи кіоск "швидка кава". Під якими припарковується власний мерс або джип.
Він і тепер там стоїть, я знаю. Просто церковний дворик відгороджений глухим парканом – і джипа не видно. Зате назовні віднедавна замайорів жовто-блакитний стяг, вивішений отцем-настоятелем перед входом. Що сіє значило б?
2 
1
Коментарі