Час позолоти

Ночі короткі й сухі. Літо. У касах попереднього продажу квитків нема, на залізничному вокзалі немає теж. Це погано, завжди погано, але влітку – особливо. Я наприклад, не відчуваю літа, якщо не з'їжджу на батьківщину, дихнути розпеченими запорізькими асфальтами, а ще – кудись на природу, скажімо, до моря чи на хутір із запашною назвою Сіножаття. Власне, яка різниця, куди й чому я маю їхати, й навіщо мені квитки. З ними були проблеми й минулого разу. І позаминулого. І раніше, взимку. Причому, в абсолютно протилежні напрямки, ніж мені треба тепер.

Видиво над нервовими чергами з'являється зразу ж, услід роздтратуванню й нецензурному реченню, мовленому подумки. У подібних ситуаціях, уже роками, мені приходить на пам'ять одне й те ж. Не було ще випадку, щоб не прийшло. Самому дивно. Видиво набирає різних форм, але завжди в його центрі – людина в однострої залізничника, суворий начальник із золотими гілками на лацканах. ­Зрештою, ні гілки, ні суворість не ­мають значення. Просто я пам'ятаю малолюддя біля столичних кас попереднього продажу залізничних квитків у серпні 2002 року, ошелешливе, порівняно з початком літа, коли він, міністр-ґазда, ще не заступив на пост, і з іншими літами й ­зимами. Квитки були. Навіть на Крим, навіть на сьогодні.

Кажуть, нормальною є та країна, де люди не знають прізвища прем'єр-міністра. У цьому випадку все навпаки. Думаю, більшість українців не знали прізвищ попередників вдатного міністра транспорту, як і його наступників. Цього запам'ятали. Він був вірнопідданим чоловіком, наглухо вмонтованим у тодішню владну систему, і всі її родові плями, певно ж, були й на ньому. Але зараз про інше. Були квитки, й не лише того дня. Будувались вокзали, автобани й мости. За вікном потяга пропливали станції й полустанки й, здається, не було найглухішої з них, де б за час врядування міністра-ґазди хоч щось не змінилося на краще.

Перший наступник у вільний час пілотував на ралі. Другий, що змінив першого, літав на дозвіллі з красоткою чомусь у Париж і чомусь за державні гроші

Це взагалі чи не єдиний випадок за добу незалежності, коли щось ставало кращим. Ні, ще пиво. Воно з'являлося, дивуючи різноманіттям нових сортів, і всі були добрі. Втім, з пивом тривало недовго. Тепер це майже міф. Як міф і безпроблемна квитковість, і сяка-така сервісна притямність залізниці, і… Після того "ґазди" приходили різні. Вже й не згадати їхніх прізвищ, не те що справ. Ну, перший наступник у вільний час, здається, пілотував на ралі. Другий, що змінив першого, літав на дозвіллі з красоткою чомусь у Париж і чомусь за державні гроші, розгардіяш на ввіреній йому залізниці пояснюючи випадами терористів. Він непомітно відійшов у сутінь танцклубів і партійний затінок. Терористи-партизани, як і належить, відійшли вглиб лісів і міфу, але на краще з того часу не змінилося нічого.

Той чоловік, ґазда-господарник, з яким асоціюються, принаймні в моїй свідомості, не лише золото погонів і лацканів, а й коротка золота, чи хоча б позолочена, доба української залізниці, теж оповитий міфами.

Один із них я чув колись чи то в потязі, чи в маршрутці. Він, міф, витає над чергами.

– Він же живий. То ж не його хоронили – весь забинтований, піди розбери. А він із сім'єю живе за кордоном, припіваючи…

Видно, людям потрібні міфи. Особливо в чергах. Під час тоскного очікування на щось. Чи на когось

×