Він зайшов у маршрутку і сів спереду, а я від самого кладовища сидів позаду. Тож пізнав його, але не окликав. Запах столочених полинів-деревіїв та розімлілої маслини, ще здавалося, витав вкруг мене. На кладовищі вже який рік лежать батьки, і я туди іноді приїжджаю. Переважно влітку.
Коли є час, встаю з маршрутки й заходжу на мікрорайон. Хоч там уже мало кого знаю. Та й іти далеко. Бо жовтий автобусик іде через "ДД" і лишень краєм чіпляє Шевчик, де я колись жив. "ДД" – посьолок віддалений, специфічний: цигани, чи, як тепер воліють казати, роми, густо снують його вулицями, а також рясніють у маршрутках. Іноді мені подумки хочеться включити загонисту бреґовічевську "Бубамару":
Джінджі-рінджі! Бубамаро –
цикніє, жюжіє –
айде морі ґой роменса…
Ще густіше, ніж ромів, там снувало наркоманів, торчків. Але то раніше. Як зараз – не знаю. Цей Мустафа, здається, так його називали, наркоманом тоді не був, але в житті все змінюється. Всі мікрорайонські новини мені раніше розповідав Єгор, але він тепер теж лежить на кладовищі. На тому ж, де й мої батьки, кудись ближче до посадки, над якою стирчать опори електропередач і закручуються запоріжсталівські дими.
Окликати Мустафу бажання не було. Минулого разу я бачив його на базарі, випадково. Він молодший від нас із Єгором, але все рівно з одного кола, більш-менш спільне минуле. Сміючись, розповів тоді історію від свого приятеля-наркомщика. Той торчок мав якісь справи за містом, на трасі. За пазухою мав книжку, мою, як не дивно, яку читав, збавляючи час. Книжка та щільно заселена мікрорайонською братвою, і наркоша тішився ефектом упізнаваності. Зокрема, й Канарської, дійової особи в білих джинсах, з якою в ліричного героя відбувається коїтус у під'їзді. Як на те, реальна Канарська, прототип книжної, тільки вже років на 10 старша, напівсколота "плечова", мріла на іншому боці траси, піджидаючи чергового дальнобійника. На звістку
про літературну славу вона відреагувала стримано: "Знаю. І пєрєдай Паше, шо я на нєво абідєлась…" Мустафа посміхався й обертав вибалушеними очима: "Прикінь, гаваріт: "Шо ж он нєправду пішет? Я нікагда нє насіла бєлих джинсав…" Він сміявся. Весняне сонце, тоді був квітень, відскакувало від його пари золотих фікс. Я теж усміхався, думаючи, що в когось із колег-літератів читацька авдиторія може бути ширшою, і то набагато, а ось щодо екзотичності – тут уже вибачайте.
Гай-гай, де вони всі поділися – і Канарська, і той оповідач, і Єгор, та й більшість тих персонажів, моїх приятелів і товаришів, що живуть на сторінках тієї книжки, але зникли з реальності? Вони все одно десь є, за вигином рельєфу, у складках повітря. І не можу сказати, що без них мені аж так нестерпно. Навіть згадую їх нечасто. Але без них відходить відчуття молодості. Стан молодості зникає – це я давно відчув. Разом можна було б не старіти, якби і вони відчували те ж саме і якби вони залишилися. Якби вони не погналися стрімголов за кайфом, забувши про все. Або, як деякі інші, простіші, не такі ризиковані, не пірнули з головою в побут, теж різновид кайфу, вже під сороківку взявшись заплішинами та запливши жирком. Вони мене зрадили в цьому сенсі, ось що – я давно прийшов до такого химерного висновку. Хтось, можливо, може думати так у мій бік. Ну, з тих, хто лишився. Мовляв, утік "у столиці", займається там незрозумілою хрінню. "Дай, гад, думаю, куплю тваю кнішку! – кричав минулого разу Вомбат. – Так гад – 70 рублєй! Ета ж скока тєбє аттуда атстьогуют?!" Нехай, колись розкажу…
А Мустафу я тоді не окликнув. Тим більше на черговій зупинці ввалилося кілька циганок, пардон – ромок, і закрили його, розсівшись, розпустивши барвисті спідниці по проходу. З колонок маршрутки похрипувало щось шансонне, а в мені таки стіпнулися інші такти: "Джін-джі, рін-джі, Бу-ба-ма-р-оо…" За вікном мигтіли запилені вишні й горіхи, через поле змайнув мікрорайон і зник за черговим вигином вулиці
2 
1
Коментарі