Мінські перемовини, мінський гамбіт, мінські угоди. Хоч і з нормандським акцентом, але, все-таки – Білорусь. Саме там опосередковано вирішується доля України. Можливо, і світу. Не вперше, до речі, бо перед тим уже були Берестейський мир і Біловезька пуща. Так складається і, може, в цьому є якийсь знак?
Я в Білорусі був усього раз, скраєчку, ще в БССР, про що й свідчив придорожній стовпчик. Якийсь дітвак ходив біля літнього озера в шапці-вушанці. Купатися передумалося, і ми розвернулися з тої глухомані під "Маларитай", як з білоруським акцентом вимовляли російськомовні попутники, підібрані на лісовій дорозі. Ото і всі враження. Хіба уява, накладаючись на картинку, докидає асоціацій. Касіў Ясь канюшину. Скарина-першодрукар. Мулявінські вуса й білий бусол, що все летить над кінематографічним партизанням. Сосни та туман, ага. Плавно, з туману й сосен виринає Бацька, дещо анекдотичний диктатор, який ось уже два десятиліття "пєрєтрахіваєт" кадри, визначаючи, "хто врот, а хто нє врот", і одноосібно рулює всебілоруським радгоспом. Дехто навіть стверджує, що непогано виходить.
Знайома поетеса, з'їздивши в Мінськ, причитала: "Жах! Він забрав приміщення Спілки письменників. Митці без даху над головою!" Жах, думалося мені. Але на запитання: чи бачила жебраків, що гребуться у смітниках, поетеса наморщила носика: не пам'ятає, не бачила, навіть не думала про це. Значить, як в анекдоті: жах, але ж і "не ужас-ужас-ужас!" Зрештою, хай самі розбираються. Ось білоруська мова там уже не звучить навіть у райцентрах, в тій же Малориті, і це теж їхня кам'яна правда. Навіть у багатьох селах. А в столиці, в Мінську, білоруських шкіл аж 2 відсотки. Як на мене, то це сутінки національної ідентичності, майже цвинтар, хоч би які дранікі зі сметаною розкладалися на могильній травичці.
Зрештою, може, білоруськості вже й нема? Крім сосен і туману, лишилася в піснях, у мові блискучої поезії. Того ж Уладзіміра Някляєва, якого колись перекладав, який перекладав мене і давав рекомендацію в ПЕН-клуб. І якого, закривавленого, тягли по снігу з мітингу під час передвиборних президентських перегонів. Різне думається. А ще, іноді, під вечір, непояснимо приходить богдановичівський рядок: "Зорка Венера ўзышла над зямлёю...". І так же непояснимо дає знати, що всі цвинтарні досягнення імперій мало що значать. Нічого не втрачено, доки не втрачено все, за Курціо Малапарте.
А ще вчувається білоруський погляд у наш бік. На наш Майдан. Наші батальйони. На арту (сленгова армійська назва артилерії. – "Країна") й спецназ. На Надю Савченко, в історії якої безпомильно зрозуміло, хто месник-партизан, а хто – каратель. Хтось із сябрів кривиться, хтось байдужий, як водиться, а хтось приміряє це все на себе і, мабуть, щось щемить їм у серці. А мені щемить думка: так, може, в цьому і є якесь призначення України? Одне із. Не надувати імперські щоки, не марити месіанською маячнею про всесвітність і "богоносність". А просто власним прикладом пробудити ревність у народу – ні, не несмишленного – а лишень ще більше, ніж ми, вмурованого в історичну неприсутність. Вирватися звідти, із м'ясом, із кров'ю, як вириваємося зараз, і допомогти сусідам. Самим своїм існуванням. Без зайвих балачок про братство. Що про нього балакати?
2 
1
Коментарі
1