Кальсонна поворозка витикалася з-під холоші. Босоніжки, шведка навипуск. А може, я помиляюся, й це було восени, тоді мали би бути якийсь лапсердак, шкарбани з круглими передами-гантелями. У будь-якому разі він мав вигляд зубожілого пенсіонера. З матерчатою торбинкою в руках.
– Ви збіраєтеся жити в Києві?
Я зібрався, винаймаючи кімнату неподалік Львівської площі. Сінний ринок був поряд. Там траплялося багато цікавих персонажів: від Сані-"Кальвадоса", що жовтів фіксою при акваріумах, до голови Нацбанку, майбутнього президента. Андрій Іванович не губився на тому тлі. Я вже знав, що він не простий дід із натовпу й людина неприхильної долі. Можна було б разом пройти в "Сузір'я", кав'ярню на розі Прорізної й Пушкінської, але для цього треба було нагодитися років на 30 раніше, коли й вулиці, й кав'ярня називалися по-іншому, а Андрій Іванович міг трішки випити. Він розповідав, як із Тютюнником вели звідти Віктора Некрасова, а той пручався: "Нє на-а-до, рєбяткі!" – і кивав на непевних типів у цивільному: "Мєня праводят". Потім довго махав услід, ставши на дверях парадного в Пасажі. Образно розповідав Андрій Іванович, зримо. Самого ось тільки уявити молодим і розпруженим важко. За моєї пам'яті навіть усміхався сторожко, підвертаючи губи. "Я – кролік. Я – кроткий" – і з сивої голови, навічно втягнутої в плечі, пряли сполохані очі. Будеш, зрештою, кротким – після двох років радянської "дурки" за якусь сміхотворну "політику". Галопередольні дози, санітари, що на джґутах підвішують за руки, – називав це бузувірство Андрій Іванович хомутом, здається, та й не суть – головне, що після цього людина справді могла стати "кроліком". Або й рослиною. По звільненню, розповідав, був непритямним. Заново вчився говорити, а читати не міг нічого, крім Євангелія. Роками оклигував. Долю не переграєш, але перший його роман міг би визначати нові напрямки в українській літературі – принаймні так один лавреат написав у передмові до перестроєчного видання. З післяпсихушним доробком теж велось не аж так. Не визнали жодні літзграї – ні муміфіковані спілчанські конче-озерники, ні скуйовджені киснями аеропортів новітні ґрантоотримувачі – ніхто.
– То великі лю-ю-ди, – завертав губи Андрій Іванович. – А я хто? Я – анвалід.
І продовжував своє. Був допущений до номінації на Шевченківку. Премії, ясен май, не дали, а костюм, подарований для урочистої оказії знайомим критиком, нездійснений лавреат викинув на смітник. Попередньо відтоптавшись по елеґанській трійці шкарбанами-гантелями. Можливо, мазохізм і живив його, і виносив із дійсності, за межі страченого життя? Можна глянути й по-іншому. Пан Андрій видавав грубі романи, друкувався в періодиці, жив у середмісті, а на малій батьківщині, у краю бобрових загат, сільська влада звела для земляка-письмака хату. Інша річ, що крізь смиренний голос і кротку міну раз у раз проступав письмаків характер. Особливо в стосунку до колег, котрі не визнали божодарника та упокорювача слова, як висловлювався один екс-політв'язень. "Якщо я їм нецікавий – то пощо вони мені? – воркотав "упокорювач" у вечірню слухавку. – Я краще почуваюся, хе-ге, з Ґ'йоте, чи Плужником". Увзаємнювався він хіба зі спогадами, з Богом та, може, зі смертю. Особливо настороженим вічний самітник був до жіноцтва: "Думають, що мене легко об'єгорити. А пощо вони мені, раз я капусту собі сам вару?!"
Ця фраза спливла в пам'яті, коли колега по редакції цокнула лакованим нігтем по стосу книжок на моєму столі. Зверху був роман Андрія Івановича.
– Це книжка мого батька.
Мережива наших спілкувань замкнулися таким ось ошелешливим чином. Химерний чоловік, кажу ж. Під ту пору вкотре на мене розобиджений. І до доньки теж розхолоджений, попри її доброзичливе налаштування.
– Я тільки запиналко на балконі бачу, коли, бува, проїжджаю, – стомлено усміхалася вона. – Це розпізнавальний знак: значить, удома, значить – живий.
Наприкінці зими я довідався, що Андрій Іванович помер. Не знаю, що там тепер із тим запиналком. І що за іншою завісою. Може, у наднебесній бібліотеці дозвільні янголи відбирають якісь тексти для вічності. Може, щось викидають, і ті аркуші сипляться в хмари, додаючи їм білоти. То вже діла неземні, а я згадую земного чоловіка. Ось, кілька назв його книжок, якщо цікаво: "Дорога до матері", "Хутір", "Вигнанець". Щоб не думали, що я його вигадав
2 
1
Коментарі