Збройні сили рятують Україну і змусили Захід об'єднатися перед російською загрозою

ЧИ ПОТРІБНІ ПЕРЕГОВОРИ? ТАК. ЧИ МОЖНА ВІРИТИ ПУТІНУ? НІ

Сталося те, чого світ не очікував: Україна вистояла.

А тепер проаналізуємо ситуацію докладніше. Розберімо, які плани плекав Кремль. З'ясуймо, яких жахливих помилок припустився колективний Захід. Важливим також є прогноз подальших подій.

 

24 лютого Володимир Путін віддав наказ про повномасштабне вторгнення в Україну. Розпочав новий виток невиправданої і неспровокованої воєнної агресії, яка день у день переростає у третю світову. Фінал війни ще не визначився. Але вектор на знищення РФ – уламку Російської імперії – дедалі очевидніший.

Звернімо увагу на подробиці інформаційного й організаційного супроводу початку воєнних дій.

Формальна кваліфікація вторгнення в Україну. Путін, а за ним і вся пропагандистська машина, заговорили не про початок війни, а "воєнну спецоперацію". Це офіційна позиція Москви: жодної війни, ЛДНР ведуть бої з "київськими нацистами", російська армія завдає "точкових ударів" по військовій інфраструктурі України. Ці тези з упертістю папуги повторювали офіційні пресслужби, російські дипломати, зокрема й представник РФ в Організації об'єднаних націй. З цією оцінкою ситуації погодився й Пекін.

Ласкаво просимо в ХХІ століття. Вже немає події, немає факту, а є трактування. Такі софістичні ігри – основа гібридної війни.

Це неприємно визнавати, але, якби ЗСУ не встояли перед ударами російської армії, яка застосувала весь спектр озброєння, включаючи балістичні та крилаті ракети, то світ лише розвів би руками.

Показова деталь. 24 лютого, бої точаться по всьому периметру українсько-російського і білоруського кордонів. Росія завдає ракетно-бомбових ударів по об'єктах військової та цивільної інфраструктури України. Російська армія – в ­передмістях Сум і Харкова. Прорив української лінії оборони на півдні. Наступ окупантів розгортається на херсонському та мелітопольському напрямках. Під загрозою Київ. Що в цей час роблять наші західні союзники? Вони обурені та занепокоєні. Тільки надвечір 24 лютого, коли стало зрозуміло, що Збройні сили України не збираються капітулювати, а чинять жорстокий опір і здатні переламати хід війни, коли президент України чітко і категорично заявив: він особисто, парламентарії та Кабмін залишаються в Києві, – з'явилися заява президента США про запровадження санкцій.

Згадаймо: коли західні ЗМІ розганяли воєнну істерію, Джо Байден попереджав, що пакет "пекельних санкцій" уже готовий і запровадять їх автоматично в разі вторгнення російської армії в Україну. Але пауза тягнулася весь день. Україна чекала на позицію США, ЄС і НАТО. Яка причина зволікання? Вони просто чекали, чи переживе Україна 24 лютого. Пережила. Переживе і безхребетних політиканів. Переживе і Путіна з його клікою.

Тепер, коли здатність України перемогти у війні з ­Росією дедалі очевидніша, Захід посилює санкційний тиск і починає надавати озброєння. Просто поламався перебіг подій, на який очікували у Вашингтоні та Брюсселі. Реалії, які диктують ЗСУ, змушують світові столиці коригувати свою політику. Ніхто вже не скаже, що Україна – об'єкт світової політики. Україна тепер робить світову політику. Завдяки людським жертвам, героїзму ЗСУ та добровольців, а ще здатності українців тримати удар і здобувати воєнні перемоги.

До теми санкцій ми ще повернемось. А зараз – до іншого аспекту інформаційного супроводу війни.

Політико-історичне обґрунтування вторгнення в Україну. Ще 12 липня 2021 року Володимир Путін опублікував статтю "Про історичну єдність росіян і українців". 11 жовтня свою спробу політичної публіцистики представив заступник голови Ради нацбезпеки і оборони РФ Дмитро Медвєдєв. Тези ті самі, що і в опусі, автором якого значиться Путін, тільки манера висловлювання хамська, а текст – безграмотний. Критики одразу висловили певність, що Медвєдєв не є автором статті. Бо не барське це, мовляв, діло – слова в речення складати. Але я так не вважаю. Думаю, що саме бидляцька манера висловлювання – переконливий доказ, що саме Медвєдєв і є автором тексту. Публічні виступи російських політиків і чиновників – навіть із найвищих міжнародних трибун – свідчать, що демонстративна брутальність і є їхнім автентичним стилем. А стиль, як відомо, не бреше.

А от статтю, перед заголовком якої стоїть прізвище "Путін", писали інші люди. Текст, як висловлюються редактори, "чистий" – за всіма формально-стилістичними вимогами, яких навчають на факультетах журналістики. Та стаття – творіння "колективного Путіна". Пригадувати вибрані місця із неї не варто. Лейтмотиви прозвучали повторно, коли президент РФ переконував своїх громадян, що війна з Україною – чудова ідея. Бо України й українців нібито не існує.

Нацисти вели тотальну війну на знищення народів, які не мають права жити. Таку саму війну розпочав і Путін. В Європі знову тотальна війна на знищення – України та українців.

Після вторгнення до України Путіна почали називати божевільним. Але він не божевільний. Психопат, однак не божевільний. Фанатик, у голові якого ідея-фікс – відновлення Росії в кордонах СРСР. Але не божевільний. Він керується дикунськими мотивами, а от діє цілком раціонально.

Які були воєнні плани Кремля? Росія розпочала вторгнення, проаналізувавши уроки операції "Буря в пустелі" і двох чеченських воєн. Брала до уваги військовий потенціал ЗСУ, ступінь готовності України до війни та сильні сторони російської армії.

Війна мала розпочатись і закінчитися 24 лютого. Кремлівські стратеги планували з ходу взяти Київ. У наступні дні лише займати території, що підлягали б анексії.

Росія завдала кілька головних ударів і низку другорядних. Останні мали дезорієнтувати командування й розпорошити сили ЗСУ. Головні ж удари – забезпечити реалізацію стратегічних цілей.

Зі значними труднощами Україна стикнулася на Таврійському театрі воєнних дій. Там, російська армія завдала одного з головних ударів – прорвала позиції ЗСУ, вклинилася на територію України на 80 км і вийшла до дніпровських переправ. Правий фланг російського угрупування за­вдав удару вздовж Азовського узбережжя. Мета – захоплення Бердянська, Мелітополя й оточення Маріуполя. Попри успіхи, яких досягли росіяни на цьому напрямкові, реалізувати повною мірою свою стратегічну мету не змогли.

2014 року з бридкого путінського рота тільки й чути було про міфічну Новоросію. Ті плани не зникли. В ці дні він знову намагається їх реалізувати. Анексія восьми південних і східних областей України – ось його намір. Саме тому південна група російських військ не зупинилася, захопивши Північнокримський канал, а пробивається на правий берег Дніпра. Мета – Херсон і Миколаїв, а далі Одеса. В їхніх планах – захоплення також Запорізької та Дніпропетровської областей.

Перший удар був потужний. Але в наступні дні, 25 та 26 лютого, окупанти не змогли повною мірою розвинути успіх – переправитися через Дніпро, просунутись до передмість Запоріжжя та Міста на Дніпрі, блокувати із заходу Маріуполь.

Втіленню проєкту "Новоросія" підпорядковувався й наступ на Харків. За початковим задумом, бронетанкові колони не повинні були заходити до великих міст, а якомога глибше вклинюватись у територію України, перерізаючи комунікації й залишаючи для подальшої зачистки окремі точки опору. Але, попри початковий успіх, цей план не реалізувався. Як завжди в росіян, "Гладко было на бумаге". План "Новоросія" знову провалився.

Наступ з окупованого Криму, удари на Харків, Суми та Чернігів були очікуваними. Але центральним елементом був план блискавичного захоплення Києва. Від його реалізації залежав успіх усієї кампанії.

Висадка десанту в аеропорту Гостомеля – наріжний камінь цього плану. Від ­аеропорту до адміністратив­ної межі Києва – 10 км. Захопивши летовище, російські десантники мали забезпечити безперебійну посадку військово-транспортних літаків із живою силою та технікою. Хвилі десанту, одна за одною, вливалися б у київські вулиці й просувалися до середмістя. Але цим зухвалим планам не судилося збутись. Російський десант був знищений.

 

26 лютого лаконічну, але точну оцінку російської тактики та стратегії у війні з Україною дало Міністерство оборони Великої Британії:

– наступ "тимчасово сповільнився" внаслідок "гострих логістичних труднощів і сильного українського опору";

– "російські сили обходять основні українські населені пункти, залишаючи сили для їхнього оточення й ізоляції";

– "захоплення Києва залишається головною воєнною метою Росії".

Не досягши успіху в Гостомелі, російський генштаб спробував повторити цей самий фінт у Василькові – південніше столиці. Результат аналогічний. Два транспортні Іл-76 були збиті на підльоті до аеродрому. Парашутисти, які десантувалися з інших літаків, були знищені.

27 лютого, 00:57. Росіяни завдали ракетного удару по нафтобазі поблизу Василькова. Це і є "русский мир". Спершу вони приходять, щоб убити і загарбати. А коли їм дають відсіч – вбивають і винищують усе довкола.

А тепер повернімося до пропагандистської тези: "Це не війна, а спецоперація". Вторгнення до України мало бути блискавичним, шляхом використання відносно нечисельних, але добре підготованих підрозділів. Для сторонніх спостерігачів усе і справді скидалося б на "спецоперацію".

Світанок. Перші повідомлення у світових ЗМІ: Росія завдає ракетно-бомбових ударів по українських військових базах, надаючи допомогу армії Л/ДНР.

Друге повідомлення, коли європейці снідають: у столиці Україні – Києві – точаться бої.

Полудень. Англійці п'ють свій чай і хрумтять сухим печивом, французи смакують каву з круасаном. Повідомлення третє: середмістя Києва патрулюють російські військові, уряд України арештований.

Коли в американських і європейських медіях почали з'являтися розлогі тексти про неминуче вторгнення російської армії до України, скептики, до яких належав і я, завважували: зосередженого Москвою контингенту недостатньо для повномасштабної наступальної операції. Ця оцінка була цілком слушною. Але Кремль зробив ставку на захоплення Києва силами спеціальних операцій.

Наявність розвідувальних супутників, кількісна та якісна перевага в авіації, невідмобілізованість ЗСУ та територіальної оборони станом на 24 лютого – це все фактори, які мали забезпечити Путіну перемогу. Але поза увагою Кремля залишився найголовніший фактор – ненависть до окупантів і готовність українців боронити свою країну. Цей фактор не піддається обрахунку. Але він виявився визначальним.

Санкційний поворот. 24 лютого президент США оголосив про запровадження проти РФ низки фінансових і персональних санкцій. Одразу виникло запитання: це і є "пекельні санкції"?! Байден потрапив під критику і республіканців, і демократів.

25 і 26 лютого. Україна домоглася запровадження додаткових санкцій проти країни-агресора. Успіхом стало повідомлення ЄС про підготовку рішення відключити російські банки від SWIFT (Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications). Громадяни країни-агресора втратять можливість робити грошові перекази з Росії або в Росію. А власники карток Visa та MasterCard – здійснювати безготівкові розрахунки. Останнім оплотом у захисті Російської фінансової системи була Німеччина. Але 26 лютого і Берлін визнав необхідність запровадження цього санкційного заходу.

У ці дні бульдогом у горлянку Путіну вчепився прем'єр-міністр Об'єднаного Королівства Борис Джонсон. Путін і міністр МЗС РФ Сергій Лавров потрапили під персональні санкції. Британські банки вже не будуть тихою гаванню для російських клептократів. Відключення від SWIFT – дошкульний удар по російські економіці. Але не смертельний. Лондон ставить питання про тотальне ембарго на імпорт з Росії нафти та газу. "Ми не заспокоїмось, – сказав Джонсон, – доки остаточно не знищимо російської економіки". Надихає. Досі ми знали, що наші друзі на Заході – це Польща й Литва. Тепер ми можемо надіятись і на Британію.

Про готовність надавати Україні військову допомогу повідомили Франція, Бельгія, Словаччина і навіть Німеччина. Польща доправила вантажівки з боєприпасами. А із США надійде грошовий переказ на 600 мільйонів доларів. Але ми більше раділи б сотні вживаних F-16. Позиція США і досі справляє враження дволикої.

Якби така рішучість допомагати Україні в протидії російській агресії була 2014 року, то цієї страшної війни не було б. Українські міста не зазнали б руйнувань. А живими залишилися б тисячі людей.

Росія бикує, але вже згодна на переговори. Окупанти ще на нашій землі. Уже добряче отримали по зубах. Утім намагаються нав'язати свій порядок денний. А методи суто російські – ракетні обстріли, бомбардування й теракти.

Чи потрібні переговори? На мою думку, так. Чи можна вірити Путіну? Ні. Чи можна вірити Байдену? Ніколи. Переговори мають відбуватися на основі Будапештського меморандуму. Відповідно, посередниками мають бути країни-підписанти, які його не порушували, – США, Велика Британія і Франція.

Початку будь-яких розмов має передувати негайне виведення російських військ із території України. Питання для обговорення: перше, введення миротворчого контингенту ООН на територію ОРДЛО; друге, запровадження на території ОРДЛО управлінської місії ОБСЄ, завдання якої – подолання наслідків російської окупації; третє, започаткування переговорів про деокупацію Криму. А доки не будуть досягнуті результати, що відповідають духу і букві міжнародного права, секторальні та персональні санкції запроваджені проти РФ, зберігаються в повному обсязі.

Альтернатива – тотальна війна. Однак її хід і наслідки неважко передбачити.

А тим часом, доки лунатимуть розмови за круглим столом, озброюватись, озброюватись і ще раз озброюватись.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×