вівторок, 13 січня 2015 11:58

Втрата України може виявитися для росіян не лише болісною, а й благодійною
2

Микола РЯБЧУК, публіцист
”УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД УСПІШНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ МОЖЕ СТАТИ ДЛЯ РОСІЇ РЕАЛЬНИМ І ПЕРЕКОНЛИВИМ ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ”, – ВВАЖАЄ ПУБЛІЦИСТ МИКОЛА РЯБЧУК. З НИМ ПОГОДЖУЄТЬСЯ ХУДОЖНИК ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ

ПРОЩАВАЙ, "РУССКІЙ МІР"

ПРОТЯГОМ 1990-Х ФАХІВЦІ НЕЗРІВНЯННО ЧАСТІШЕ ГОВОРИЛИ ПРО ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ ВПЛИВ РОСІЇ НА УКРАЇНУ, аніж про можливість зворотного впливу. Надто вже малоймовірним він виглядав і з об'єктивних, і з суб'єктивних причин.

Суб'єктивно Україна для більшості експертів залишалася й далі недодержавою й недонацією, таким собі побічним і загалом випадковим продуктом горбачовської перестройки та розпаду СССР. Теза про те, що незалежність сама впала на голови українцям, якi насправді її не надто й прагли, активно поширювалася російською й проросійською пропагандою і спиралась на дані березневого 1991 року референдуму, в якому понад дві третини жителів України висловилися за збереження "оновленого" СССР. Сумніви в життєздатності такої держави були небезпідставні, а тим більше небезпідставні були сумніви щодо її здатності до самостійного розвитку.

Об'єктивно: Україна впродовж 1990-х радше підтверджувала, ніж спростовувала стереотипні уявлення про себе як про безнадійну імперську периферію, приречену на пасивне споживання метрополітальних культурних продуктів, інфантильну й просяклу корупцією енергетичну залежність та незграбне й запізніле наслідування далеко не взірцевих російських реформ.

Знаменита теза Збіґнєва Бжезінського про те, що без України Росія ніколи не зможе стати справжньою імперією, інтерпретувалася головно в категоріях геополітики та, відповідно, економічних, демографічних і мілітарних ресурсів, буцімто необхідних для відбудови імперії. Проте аж ніяк не в категоріях ідентичності, імперський характер якої – без України та, відповідно, києворуського міфу – втрачав легітимність і потребував кардинальної ревізії. Здається, лише покійний Дмитро Фурман, російський історик і політолог, проникливо усвідомлював цей аспект української незалежності – як колосального виклику імперській ідентичності росіян та потенційного каталізатора загалом позитивного, хоч і болісного процесу де-імперіалізації російської свідомості. Підсумком цього процесу, на його думку, мало би стати формування у росіян модерної національної ідентичності, а відтак і перетворення традиційно загрозливої для всіх сусідів імперії на "нормальну" європейську державу-націю.

Про можливість позитивного впливу демократичної, успішно реформованої, "європейської" України на дедалі авторитарнішу від початку 2000 років Росію активно заговорили під час та зразу після помаранчевої революції. Це припущення ґрунтувалось великою мірою на тому факті, що для більшості росіян українці незрівнянно ближчі в культурно-цивілізаційному плані, ніж усі інші народи Центрально-Східної Європи та Балтії. А тому й український досвід успішної трансформації може стати для них набагато реальнішим і переконливішим прикладом для наслідування.

"Процес української євроінтеґрації (спочатку і досить довго – у вигляді "більше Європи в Україні") та його кінцевий результат ("Україна в Європі") буде доброю новиною для Росії, – писав російський політолог, директор московського Центру Карнегі, Дмитро Трєнін. – Російські ізоляціоністи матимуть менше аргументів на користь особливого російського шляху… Україна, віддана новочасним європейським цінностям і здатна вільно промовляти російською, може стати позитивним чинником для всієї Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії… Потенціал України криється якраз у тому, чого Росія зараз не здатна використати: у м'якій силі".

Те, що для ліберальніших росіян видавалося позитивною й вельми бажаною тенденцією, для кремлівських авторитарних, засадничо антиєвропейських політиків було загрозливим геополітичним і цивілізаційним викликом. Майдан – і "кольорові революції" загалом – створювали небезпечний прецедент повалення корумпованих автократій на постсовєтському просторі. Проте ще небезпечнішим для московських правителів міг стати прецедент успішного втілення ліберально-демократичної моделі в регіоні, якому вона, за їхніми твердженнями, геть невластива і який начебто приречений на свій особливий, кардинально відмінний шлях розвитку.

Російська спецоперація проти України, за багатьма ознаками, почалася одразу після помаранчевої революції із залученням дедалі ширших засобів і ресурсів – економічних, фінансових, політичних, дипломатичних, пропагандистських, агентурних. Кульмінацією цих зусиль стала окупація Криму й частини Донбасу у рамках так званої гібридної, неоголошеної війни. Головна мета всіх цих дій, на думку російського експерта Ігоря Торбакова, – порятунок путінізму, тобто системи, де "влада належить вузькій, тісно взаємопов'язаній групі людей, яких нелегко усунути, і де верховенства права немає й близько, парламент є всього лише штампувальною машиною і жодного реального простору для політичної та економічної конкуренції не існує. Спроба України звільнитися від такої системи і створити натомість конкурентніше середовище – смертельний виклик хазяїнові Кремля. Не диво, отже, що Путін відповів на цей виклик брутальною агресією".

Перспектива успішної транс­формації України в ліберальну правову демократичну державу європейського типу обумовлює як позитивне ставлення частини ліберально налаштованих росіян до українських подій, так і різко негативне ставлення до них із боку кремлівських еліт та абсолютної більшості зманіпульованого провладними медіями населення. Цю колосальну перевагу противників незалежної, "європейської" України над її прихильниками неможливо пояснити самими лише маніпулятивними зусиллями кремлівської пропаганди та розкрученим ними шовіністичним психозом. Ставлення до України формувалось у росіян століттями, тимчасом як путінські "політтехнологи" лише актуалізували наявні психологічні комплекси та стереотипи.

У їхній основі – уявлення про українців як про такий собі провінційний різновид росіян ("майже один народ", у термінах Путіна), загалом нешкідливий і навіть кумедний зі своєю говіркою та фольклорним вбранням, – такий собі сільський кузен, загалом симпатичний (зі зворушливими піснями та невибагливою кулінарією), проте трохи недоумкуватий. А тому відданий старшому братові в легітимну опіку ("сферу привілейованих інтересів", за тим же Путіним), аби не накоїв дурниць, потрапивши під зловорожі впливи всіляких німецьких, польських, американських та інших самозванців. Ті ж українці, які все-таки потрапляють під такий вплив, одразу ж перестають бути для росіян справжніми українцями ("прекрасним слов'янським народом", у термінах Олександра Дугіна) й одразу ж потрапляють до категорії "петлюр", "бандер", "мазепинців" та інших "национально озабоченных". Перетворюються, як написав на своєму Facebook той-таки Дугін, із "прекрасного слов'янського народу" в "якусь расу ублюдків, що з'явилася раптом із каналізаційних люків".

Путінська пропаганда не лише резонує з (анти) українськими стереотипами більшості росіян, а й зачіпає глибші психологічні комплекси, пов'язані з кризою імперської ідентичності та запізнілою, проте неминучою потребою її ревізії. Україна з її києворуською спадщиною та іншими елементами історичного символізму залишається ключовим елементом імперської міфології та самоідентифікації, а тому її втрата означає для більшості росіян щось значно більше, ніж втрата суміжної території, колоніальних ресурсів чи імперського статусу та престижу. Вона знаменує глибоку ідентичнісну травму і провокує колективний невроз, що його вміло експлуатують кремлівські "політтехнологи".

Одужання, тобто формування нової, національної російської ідентичності на противагу анахронічній імперській, неможливе, допоки Україна остаточно не відпаде від "Русского міра" – уявленої русько-православної спільноти, і спонукає тим самим росіян до переосмислення й переконструювання власної ідентичності у принципово нових історичних, географічних та дискурсивно-символічних рамках. Це вельми болісний процес. Але без нього неможлива ефективна модернізація Росії, оскільки її дотеперішня імперська ідентичність виявляється під багатьма оглядами несумісною з новочасними – ліберально-демократичними, антропоцентричними – цінностями. Україна здатна урухомити цей процес, проте мусить для цього пройти точку неповернення. Тобто стати повноцінним членом Євросоюзу і НАТО, інституціалізувавши таким чином свій остаточний розрив із політично реакційним і ціннісно архаїчним "Русскім міром".

Зараз ви читаєте новину «Втрата України може виявитися для росіян не лише болісною, а й благодійною». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі