Коли я почув вибухи в Києві, не мав бажання сховатися
Фільм "Мати Апостолів" отримав багато нагород на міжнародних кінофестивалях до початку нової фази російської агресії та після неї. Як сприймають це кіно за кордоном, враховуючи те, що стрічка розповідає про події в Донецьку 2014 року?
– Фільм представили на 48 фестивальних майданчиках, ще 44 покази – попереду. Майже щотижня отримуємо нагороди. Після початку війни почався ажіотаж. Я не був на всіх показах. Але останнього разу в листопаді ми з виконавицею головної ролі Наталією Половинкою відвідали Італію. Нас попередили, що в регіоні багато людей радикальних поглядів, там досі люблять Муссоліні, тому не варто на щось розраховувати. Однак на фестивалі було два жюрі – традиційне й екуменічне (екуменічне журі складається з шести членів, яких обирає католицький кіноцентр (SIGNIS) і протестантський "Інтерфільм". Вони оцінюють як мистецьку якість фільму, так і релігійну, соціальну та гуманістичну проблематику. – Країна). І всі ці судді – румунський і польські священники, вирішили нас нагородити, щоб ми не ображалися через холодний прийом місцевих. Але "Мати Апостолів" оцінило і звичайне журі. Ми отримали гранпрі, статуетки за найкращу жіночу роль і музику. Я тричі підіймався на сцену й бачив щиру радість тих священників.
Головна героїня фільму "Мати Апостолів" має реальний прототип?
– Так, на створення сценарію надихнув ролик, який показав продюсер Дмитро Овєчкін. На цих кадрах жінка мовчки розглядає рештки літака після трощі. В тій аварії загинув її син-пілот, який захищав Україну. Це стало для мене тригером – захотів створити кіно. На жаль, ми досі не познайомилися з цією жінкою, але вона передала подяку знімальній групі.
Героїня вашого фільму за власною ініціативою вирушає до окупованого Донецька в пошуках зниклого сина-військового. Нині в реальному житті російським матерям пропонують приїхати й забрати полонених синів. Жодна з них досі не погодилася. Чому?
– У нас різна кров, різний культурний код. Жахливо уявляти, до чого росіян довела пропаганда, як глибоко вони занурені у брехню. Перетворилися на казна-що. Нам, вільним людям, важко зрозуміти, як можливо вбити в голову такі фантомні уявлення про світ, інші країни. Це і не зомбі, і не люди. Вони – біомаса, яка не має назви. Як пояснити те, що відбулося в Ірпені, Бучі? Ці розстріляні люди зі зв'язаними руками… Які злість і ненависть змушують так чинити? Звідки воно виливається?
У Росії зараз більшість – раби з рабським ресентиментом
Німецький філософ Ніцше вперше розповів про ресентимент – нову брехливу мораль ображеного раба. І в нього вся ця злість сублімується у власну систему цінностей. І на території Росії зараз більшість – раби з рабським ресентиментом. Вони щиро ненавидять свободу, демократію, інші ідеали. Я нарешті зрозумів, чому вони так насолоджуються варварством. Вирішили, що можуть звільнитися від усього європейського – від того, що в них плекали з часів Петра I. Вони звалилися в ту демонічну ординську хтонь – це їхнє рідне, а все інше насправді було чуже, неорганічне. І тепер царює радість варварів. Тому недарма їхній письменник Проханов сказав, що російський народ – то бурундуки, які підуть у ліс і житимуть у норах. То справді їхнє "исконное".
Але ж материнський інстинкт є навіть у звірів.
– Мушу знову повторити, що вони – не вампіри, не зомбі й не звірі. І судити їх за людськими мірками не варто. Ось ми не можемо уявити, як це з батьками розмовляти з використанням матюка. А для російських окупантів це норма. Підтвердженням цього стали записи діалогів полонених із матерями. Така вже лінгвістична традиція народу-бурундука. Коди інші. Ми – гомо сапієнс, вони – гомо бурундукус.
З точки зору режисури, Путін мав глобальний план війни з Україною чи він імпровізує?
– Вірю в те, що існує божественна драматургія, нічого випадкового немає. Життя кожного, суспільства, існування планети – це божественний сценарій. Тому будь-яка колізія чимось народжена. Уже місяць як закінчилася стара епоха в історії людства й нова народжується, вмиваючись кров'ю. Буде побудований новий справедливий світ. Західноєвропейська цивілізація втомилася, вона знесилена. Коли стався ковід, то всі побачили, яка вона слабка. Цим скористалися варвари в особі Путіна – вони вирішили, що час діяти. І ми бачимо, що частково він був правий. Але не розрахував, що є ще одна історична закономірність – центр сили не може зникнути, він перемістився в Україну. І саме тут, в Україні, народжується нова Європа, з'являється нова енергія, яка веде весь світ.
Мета Путіна – це збирання земель чи насамперед геноцид українців?
– Його мета зробити так, щоб не існувало вільних людей. А як цього досягнути, якщо не знищити України? Це неможливо. Тим паче він сам обмовився, назвавши Україну антиросією. Саме так і є – ми їхній антипод. Там хтонь, а тут – цивілізація. Росія – це тінь України від Київської Русі. І та фальшива копія повстала, вирішила знищити оригінал.
Росія – це тінь України від Київської Русі. І та фальшивка вирішила знищити оригінал
Захід зрозумів, що з росіянами можна розмовляти лише з позиції сили?
– У них немає виходу. Бо там недостатньо авантажу, волі жити, духу боротися за власні цінності. Але ця воля для боротьби з тьмою є в українців. І саме ми запрошуватимемо в нове НАТО. Я завжди думав, що у проєкті Міжмор'я лідером буде Польща, що вона об'єднає навколо себе інші країни. Помилявся – центром сили стала Україна.
Чи скоро відбудеться розпад Російської Федерації на національні держави?
– РФ давно тріщить по швах. Розвал фактично стався разом із кінцем Радянського Союзу, але ті фрагменти все одно намагалися склеїти. І триматися їм залишилося недовго. Інша справа, що це буде страшний процес, набагато болючіший, ніж, наприклад, у Югославії. Той колос на глиняних ногах впаде, й частина його шматків може полетіти в наш бік. Тому після перемоги маємо це враховувати й будувати купол від тих друзок імперії. Сподіваюся, що верховний драматург – гуманіст, любить гепіенд і веде всю цю історію до прекрасного.
Останні вісім років постійно знімаєте фільми про війну – сучасні, історичні. Втомилися від цієї тематики?
– Перед війною обіцяв, що не зніматиму більше про неї. І щойно завершив трагікомедію "Небо. Парасолька". То справді мій жанр. Але тепер знову навряд вийде обійти мілітарну тему. Нам доведеться переживати цю війну через нові художні фільтри. Про що я точно розповідатиму, не знаю. Але вже є історія, що надихнула. Мабуть, ви чули про жінку, яка знайшла хаскі й вирішила його врятувати. Однак виявилося, що вона голими руками спіймала вовка. У цій історії є і трагізм, і світла комедія.
Ваш фільм "Небо. Парасолька", зокрема, і про повернення на рідну землю. Що робити тим, хто втратив свою батьківщину, тому що її зрівняли із землею?
– Треба жити зі спогадами та болем. Ми вже інші. У нас зовсім інший емоційний досвід. Треба вчитися зберігати спогади та відновлювати зруйновані міста. Так сталося, що біси з пекла увірвалися в чудові міста.
У вас останнім часом склалася міцна режисерсько-акторська співпраця з Бенюком.
– Так, я бачу себе в ньому. Можливо, він моє альтер еґо. З роками стаю сентиментальнішим. У нас із ним однакове відчуття трагікомедії. До речі, в нас із Богданом Бенюком є тост "За найскоріше відновлення українсько-грузинського сухопутного кордону під Туапсе!" Щодо спорідненості душ, то для фільму "Небо. Парасолька" я знайшов молодого італійського актора Симоне Коста, який грає в тандемі з Бенюком. І мені іноді здається, що він Богданів онук. Сама стрічка – це емоційна біографія.
Чи можна порівняти ваші відчуття, коли 2008-го почалася війна в Грузії, й емоції після нападу на Україну 2022 року?
– У моєму житті війна триває з 1989-го, коли розганяли мітингувальників на проспекті Руставелі, солдати вбивали їх саперними лопатами. Тому половина мого життя – війна з Мордором. І сьогодні я сподіваюся, що це протистояння нарешті скінчиться.
Коли я почув вибухи в Києві, не мав бажання сховатися. Розумів, що то неминуче. Хтось закривав на це очі, не вірили, що це може статися. Але в глибині душі розуміли, що війна буде. А в Грузії зараз танки стоять у 60 кілометрах від Тбілісі. І ми усвідомлюємо, що так довго тривати не може.
Сьогодні офіційно влада Грузії, на жаль, підтримує російський режим. Чому так?
– Це ганебна влада. Щодня чекаю, що станеться революція і ту пропутінську шваль знесуть. Грузія, яка перша давала відсіч московитам, а сьогодні грузини відкликають свого посла з України. Так зганьбитися!
Боїтеся відвідувати Грузію?
– Ні, але я – резидент України й живу тут 15 років. Можу поїхати куди завгодно, не збираюся нікуди тікати. Я – як той дракон з анекдота, котрий каже: "Я тут живу!"
Чи правда, що звичайні грузини не жалують росіян? Кажуть, їх не обслуговують у кафе, намагаються не здавати житла.
– Так, це правда. Здавалося б, що спільного між грузинами й українцями етнічно? Але за духом я подібніших народів не знаю. У нас стільки дзеркальних моментів в історії. Наприклад, саме тоді, коли відбувалися бої під Крутами, в Коджорі помирали студенти-юнкери, які воювали проти червоної армії. Усі вони загинули, Тбілісі захопили. Усе дзеркально.
У вас є особистий досвід щодо війни в Абхазії у 1992–1993 роках. Тоді відбувалися такі самі звірства, що їх спостерігаємо зараз в Україні?
– Так, мій троюрідний брат стояв перед хвірткою свого будинку, поряд був вибух, і йому уламком відрізало голову. І це не казки, що російські солдати грали людськими головами у футбол у Гаграх. А ще були діти, старенькі, які намагалися сховатися в горах і там замерзли. Було багато жертв. Збили літак із біженцями, який щойно піднявся. І варто зазначити, що тих постраждалих жителів Сухумі рятували українські пілоти на гелікоптерах.
Чому ж світ не звертав на це уваги, дав можливість усьому повторитися по колу?
– Якщо поглянути на все це з точки зору драматургії, то є кілька персонажів у цій історії: головний герой – Україна, антигерой – Росія, додаткові попутники – Німеччина, Франція. Згідно з драматургічними законами, головний персонаж має померти та відродитися. І метафорично так уже відбувається. Змінитися повинні всі, навіть країни-боягузи, для яких Україна була, наче скалка, а тепер вони змушені під нас підлаштовуватися.
Як ставитися до ідеї відмови від російської культури, повної її зневаги?
– Те, що забороняють участь росфільмів у фестивалях, виключають російських діячів з усіх міжнародних спілок, – правильний крок. Їх мають покарати. А як ви хотіли, друзі? То найменше, що можна протиставити. Справжнє мистецтво вбити неможливо. Чайковського все одно гратимуть. Інше питання, що його не має виконувати Гергієв. Бо я чудово пам'ятаю, як він на третій день агресії диригував оркестром на головній площі Цхінвалі, а поряд розташовувався концтабір із грузинами, які не встигли втекти.
Тоді, коли відбувалися бої під Крутами, в Коджорі гинули студенти-юнкери, які воювали проти червоної армії
Той, хто чесний, знайде спосіб вирватися з Росії, не зніматиме на путінські гроші.
А відмовлятися від усієї російської літератури? Навіщо? Нехай, хто хоче, читає Достоєвського "Записки з підпілля", то якраз найкращий твір про рабський ресентимент.
Той факт, що в кінотеатрах РФ тепер не демонструватимуть американських фільмів, а залишаться тільки місцеві й індійські, прискорить ще більшу деградацію населення?
– Звичайно. Якщо раніше була залізна завіса та все забороняли зсередини, то тепер навпаки – з ними ніхто не хоче мати справ. Нехай дивляться своє старе кіно.
Того самого горезвісного "Брата-2" справді повернули на екрани?
– Його зняв мій однокурсник Балабанов. Довго з ним нормально спілкувалися, а потім посварилися.
Через що?
– Він доводив, що грузинська культура має завдячувати російській.
Типовий імперський посил. Він навмисно створив героя-вбивцю, щоб на нього рівнялися росіяни?
– Ранній Олексій не був такий. Він навпаки переживав щодо всього того жаху, що відбувається в його країні. Його "Груз 200" – це сублімована пітьма. Утім співвітчизники його персонажа-покидька з "Брата-2" зчитали як приклад до дії. Навряд чи він заздалегідь розраховував на такий ефект.
Традиційно росіяни у своїх стрічках плекали образ українця-бовдура. Як нам відповісти на це?
– Нам треба про них забути й розповідати про себе. Ми не очорнятимемо нікого, вони нехай розбираються там самі. Нам необхідно створювати нову Україну, нове суспільство, знімати власне кіно. Як американці створили свого "Врятувати рядового Раяна". Якби вони мали таку легенду, як Привид Києва, то вже готували би про нього стрічку. Брехт в одній книжці написав: "Війна закінчилася – бійтеся миру". Тому, коли ми переможемо, то маємо точно знати, куди прямуємо – яким ідеалам служимо, на яких прикладах виховуємо дітей. Нам необхідно не звернути з правильного шляху.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".
3 
1
Коментарі