Українська ідентичність мусить стати єдиною можливою, а не одним із варіантів

ПОРОЖНЕЧА ПОСТУПОВО ЗАПОВНЮЄТЬСЯ РОСІЙСЬКИМИ ІДЕЯМИ

Усе починалося з промов про "зшивання країни". Вони заходили й лягали на душу тих, хто попри все продовжував вірити у внутрішній конфлікт в Україні. Людей, які сумнівалися у швидкому мирі, одразу зараховували до "партії війни". Виразним став поділ країни на тих, хто хоче "припинення війни", і тих, хто закликає не здаватися на милість агресора. На других поклали відповідальність за кровопролиття. В принципі за обіцянками закінчити війну від початку проглядався намір приборкати войовничу меншість, а вже потім примирити те, що залишилося.

 

Як так сталося, що для величезної кількості українців заклик: "Путин, введи!" здається менш загрозливим за попередження, що за першої-ліпшої нагоди Путін введе російські війська ще в кілька українських регіонів? Експерти пояснюють це існуванням двох Україн, двох докорінно різних вимірів свідомості.

Після святкування Дня Незалежності розмови про два паралельні світи знов активізувалися. Але правда в тому, що ніяких двох країн не існує. Справа в національній ідентичності, на формування якої намагаються впливати різні сили. З 2014 року на полі з'явився новий гравець. Після перемоги Майдану російська агресія проти України дала можливість україноцентричним силам впроваджувати політику національного відродження. Вони утвердили статус державної мови, провели декомунізацію, знищили канонічну монополію московської церкви. Уперше з часів набуття незалежності такі рішення змогли втілити в життя. Для носіїв національної ідентичності це стало цивілізаційною перемогою. 2018 року Оксана Забужко писала, що запровадження у Збройних силах гасла "Слава Україні" є шаною для всіх тих поколінь, що боролися за існування Української держави.

Українство як форма усвідомлення суспільством себе вперше з початку незалежності перестало бути маргінальним. Воно стало основою для державної політики. В Україні! Російське втратило можливість відкрито проявляти себе. Навіть відверто проросійські сили не наважуються пройти вулицями українських міст із триколорами. Але проросійська ідентичність відповіла на цивілізаційний виклик навіюванням: "І це все, що ви здобули? Мови на хліб не намастиш". На противагу українській ідентичності байдужа до національних символів маса стала носієм окремої універсальної свідомості. Це штучний та цілком керований процес.

З олігархічних інформаційних ресурсів заявили, що аморф­ність – це тепер сучасно, а головне – безпечно. Найвпливовіші та найбагатші люди закликали до діалогу. Стверджували, що заради загального економічного блага варто погодитися, що "не все так однозначно".

Масам навіювали: якщо Росія для закінчення війни бажає тільки "зберегти лице", отримавши наше визнання відсутності російських військ в Україні, то це невелика ціна за спокій і безпеку. Якщо потрібно пожертвувати чимось, то хай це буде щось "несуттєве". Наприклад, армія, мова, віра. Яка різниця, як називається вулиця, якщо на ній розташований собез, де нараховують субсидії за дешевий газ, хай і російський? Людям по­яснювали, що їхні персональні життєві труднощі обумовлені спротивом агресорові. Їм нагадували про "щасливі роки братерства", до яких заважає повернутися те, що Путін образився на проукраїнські сили, які прийшли до влади 2014-го. А чи збережуться національні маркери в основі державної політики, якщо патріотів усунути від влади за результатами виборів, не пояснювали. Питання мови, віри, історії, війни пропонували винести за дужки як болісні й такі, що роз'єднують суспільство. І це робили ті самі люди, які одразу після обрання почали наступ на закони про мову та освіту, скоротили витрати на культуру.

 

Френсіс Фукуяма в роботі "Ідентичність" виводить визначення "політики скривдженості". Коли навколо певних тез, цінностей і політиків гуртуються ті, хто вважає себе ображеним та приниженим. Почуття скривдженості у представників таких суспільних груп породжує бажання, щоб їхню гідність публічно визнали. Чи не тому 2019 року в Україні стало популярним визначення "електоральний Майдан"? До Революції гідності, яка починалася з громадянської позиції, а вилилася в національне самоусвідомлення, було дорівняне обрання президента-інкогніто. Цинізм ситуації полягав у тому, що цінності, на захист яких зібрався Майдан, поставили на один щабель з особою, яка нічого про свої цінності перед виборами умисно не говорила. Природному процесу формування націо­нальної ідентичності було створено альтернативу – симулякр для ображених.

Аморфна ідентичність "какая разница" є продовженням інформаційної політики псевдоскривдженості, яку напередодні виборів проводили олігархічні ЗМІ. Вона стала основою інформаційної війни, яка пропонувала українцям відмовитися від національних маркерів заради чогось "виразнішого" – миру, подолання корупції або економічного зростання.

Зараз ми перебуваємо на наступному етапі. Поступово порожнеча заповнюється російськими наративами. На День Незалежності офіційний виступ президента супроводжують російськомовні пісні, а з трибуни звучать обіцянки покарати тих, хто "здав Крим". Не тих, хто захопив, а тих, хто не зміг захистити. Росія більше не є загрозою. Принаймні в офіційних промовах. Тепер уся біда від тих, хто на свою "армію, мову, віру" проміняв людські життя. Відбувається прив'язка національних маркерів до груп, які визначено як антиукраїнські. За взірець українця при цьому взято "простого пересічного", який плескає в долоні під "Шльопкі" так само завзято, як ридає під "Пливе кача". У тренді всеїдність. Більше того, можна помітити, що "кача" тепер "пливе" десь подалі від державного офіціозу. Щоб не дратувати інших "простих обивателів", яким ближчі "Подмосковные вечера". Але вони не проти борщу й українських співів під російську горілку. Якщо другі заради миру в країні наступають на горло своїй пісні, то і першим варто помовчати і не вносити ворожнечі.

Нескладно передбачити, що буде далі. Боротьбу за українську ідентичність поступово назвуть токсичною. Прирівняють до спроб утвердити в Україні "русский мир" і витиснуть на маргінес. Принаймні на це розраховують ті, хто шостий рік за допомогою інформаційних маніпуляцій намагається через аморфне болото повернути українців до малоросійського самоусвідомлення.

Що робити, спитаєте ви? Будь-який процес триває, доки рухається і розвивається. Зупинка відкидає далеко назад. 2014 року до таких національних маркерів, як мова, культура та історія, доєдналися звитяга, героїзм, жертовність, готовність захищати свою землю. Навіть від агресора з ядерною зброєю. Є речі, які більше не варто доводити. Їх потрібно утверджувати як незаперечні істини. Національна українська ідентичність не може бути в Українській державі одним із можливих варіантів. Мусить стати єдиною можливою. Все інше повинно мати умови для вільного розвитку, але за межами державного процесу.

Що носії національної свідомості отримали 2014-го і що втратили торік – це можливість формувати державну політику на основі своїх цінностей. Це набагато більше, ніж просто мати вплив. Ті, хто говорить, що нічого не змінилося, не розуміють заради чого РФ веде війну. Російська й українська ідентичності борються за право формувати політику на українських землях. Величезна група "какая разница" з часом розчиниться в тій, яка переможе.

×