Українці голосують за зміни, але не дають другого шансу

– Українці не довіряють політичним партіям, бо їх у нас немає. Таких, які захищали б інтереси спільнот. У нас лідерські проєкти, щоб амбітний політик міг потрапити в парламент, – каже Олег РИБАЧУК, 63 роки, голова Центру спільних дій.

– Але ситуація змінилася. Раніше половина парламенту була перекотиполе. Важко було структурувати Верховну Раду. Зараз є закон, який каже: на вибори можуть іти тільки партії. Тепер проблема з молодими обличчями. Їх старі партії вже двічі переграли – після помаранчевої революції й після Майдану. Активісти не змогли об'єднатися й піти окремою політсилою. Їх розібрали, як камінчики. Молоді не мали шансів там вижити – або повинні були орієнтуватися на лідерів, або зникали.

Чому не вдається створити таку партію – потужну, проукраїнську?

– Є кілька причин. Багато громадських активістів, які приходять у політику, продовжують поводитися, як активісти. Не відчувають, що вони і є влада. Молоді, симпатичні, розумні. Але коли українець іде голосувати – хоче підтримати когось, хто захищатиме його інтереси.

Молоді партії так і не знайшли свого виборця. Намагаються використовувати старі прийоми. Але відмовляються від олігархічних грошей, старих політиків. За нинішніми правилами так до влади не прийдеш. Наприклад, "Демократичний альянс" пройшов від успішної громадської організації до партії, що зник­ла. "Сила людей" показала хороший результат на місцевому рівні, але не може вийти на національний. Під вибори таких людей висмикують у великі партії, пропонують гроші, місця в парламенті.

 

"Слуга народу" і "Голос" не стали розчаруванням у нових обличчях?

– "Слуга народу" – партія влади. І на наших очах вона розвалилася. "Голос" – лідерського типу. Виборці асоціювали її як партію Вакарчука. Коли в нього вкотре сталася особистісна криза, партія практично зникла. Хоча там є багато цікавих особистостей. Але сталося, як із "Самопоміччю". В осередках постійно скаржилися, що їх не бачать. Не спрацювала внутрішньопартійна демократія, пішов розвал знизу.

У цих спробах не врахували, що партії потрібні виборці. Поки що не бачу реального бажання починати низову роботу – будувати мережі організації. Ми знову кажемо: партія Гройсмана. З Віталія Кличка Офіс президента "вибудовує" лідера через тиск і скандали. Але це все йде згори. Якщо гора не може запропонувати відкриті правила, живий організм, з яким рахуються, то знову буде той самий шлях.

Що має запропонувати країні нова політична сила?

– Партії повинні мати свого виборця. Його потрібно вирощувати. Думати, як достукатися до людей. Не можна питати у фейсбуку, що маємо зробити, щоб ви вийшли нас підтримати? Це кропітка робота.

Молоді ініціатори повинні зрозуміти, що за старими правилами не виграють. Треба представляти реальну програму. І людей, які переконливо можуть донести: проголосуйте за нас, ми розуміємо ваші проблеми, розуміємо, в якій країні живемо, як важко чесно боротися. Це легко сказати. Хто перший почне це робити, той досягне успіху.

Великий потенціал народжується на місцевому рівні. Мери мають свої партії і виграють у центру. Місцеві вибори показали, що в жодному з великих міст партія влади не змогла перемогти. Прообрази партій народжуються, але поки що малі. А спроба їх об'єднати не дає успіху. Потрібно не згори об'єднувати, а шукати спільні точки для мільйонів виборців.

Чи може така партія з'явитися до виборів 2023 року?

– Будуть спроби. Але правила політичної боротьби все ще олігархічні. Тож на парламентські вибори йтимуть політсили на чолі з кандидатами у президенти. Це стане майданчиком, щоб вийти на боротьбу за президентство.

Кожна влада повторює одну й ту ж помилку. Прибирає з поля старих конкурентів. Коли здається, що там тільки їхній кандидат, раптом з'являються інші претенденти. І це знову станеться. Поки що немає конкуренції політсилі президента. Але за рік до виборів ситуація може змінитися.

Українці не довіряють інституціям влади. Тому їй важко почуватися нахабно. 30 відсотків у президентської політсили – недостатньо, щоб упевнено дивитися в майбутнє. Бо це на тлі відсутності конкурентів. Коли вони з'являться, по­вториться історія з Порошенком. Новий політик переміг розгромно.

Нові партії зараз роблять так: збираються олігархи, політтехнологи, розробляють плани. Вимальовують абстрактну нішу. Наприклад, із проросійського флангу вже нічого не буде. Партія Медведчука – це скелети з минулого. Кандидат із російського вектора ніколи не стане президентом. Це має бути проєвропейська людина з українськими поглядами, впізнавана. Політологи прописують такі речі. А потім придумують зачіску й костюми. У Зеленського був стиль "рубаха-парень". Але тепер він державник.

Проблема цих проєктів – вони дають короткий ефект. Не дають змоги створити політичну силу, заради якої виборці готові стояти горою. Програма Зеленського була розмита, міраж. Політики не наважуються фіксувати принципові речі.

У нас немає ідеологічних партій. У майбутньому є розуміння, що це важливо. Поки що багатьом здається: головне – виграти, а там якось буде. Досвід показує: якось не буде. Українці голосують за зміни, але не дають другого шансу.

×