Україна повинна стати для Донбасу і Криму тим, чим Західна Німеччина стала для Східної

ГОЛОВНА НАША БОРОТЬБА – НЕ НА ДОНБАСІ, А В УКРАЇНІ

СЛОВО "ТЕРОР", ЯК СТВЕРДЖУЮТЬ НАЙАВТОРИТЕТНІШІ СЛОВНИКИ, ПОХОДИТЬ ВІД ЛАТИНСЬКОГО TERRERE – ЛЯКАТИ, ЗАЛЯКУВАТИ. Під час Французької революції слово зробило стрімку кар'єру, ставши синонімом цілеспрямованого насильства проти політичних противників і, взагалі, інакодумців. Саме в цьому сенсі воно найчастіше вживається й сьогодні, вказуючи на політичні режими, групи чи окремих індивідів, які систематичним насильством – або його загрозою – намагаються добитися своєї мети.

У демократичних країнах до терору вдаються меншинні, часто маргінальні групи, які не можуть легальними методами нав'язати більшості свою волю, погляди чи політику. І тому роблять це шляхом залякування і шантажу. У недемократичних країнах, де нема правових механізмів для втілення волі більшості чи для захисту прав меншості, терор стає ледь не єдиним засобом боротьби. Особливо коли авторитарний режим жорстко репресує мирні форми протесту. У цьому випадку насильство супроти режиму стає неминучим і виправданим, а поняття терору звужується до гідних осуду насильницьких дій супроти цивільного населення. Все інше є партизанською війною, легітимним спротивом, народним повстанням.

 

Незалежна Україна навіть у найгірші часи була країною відносно демократичною – в тому сенсі, що, попри всі наявні авторитарні тенденції та беззаконня, в ній завжди існував певний простір для мирної політичної боротьби й вираження альтернативних поглядів. Чи то в масмедіях, чи на майданах, чи у парламенті – через легітимно обраних представників опозиції. Навіть Партія регіонів, за всієї своєї внутрішньої мерзенності, нікого силоміць не змушувала брати гречку й голосувати за своїх кандидатів.

З ЦЬОГО ПОГЛЯДУ НЕМАЄ ЖОДНИХ ПІДСТАВ НАЗИВАТИ ДОНЕЦЬ­КИХ ЧИ ЛУГАНСЬКИХ БАНДИТІВ "ПОВСТАНЦЯМИ", "ОПОЛЧЕНЦЯМИ" ЧИ НАВІТЬ "СЕПАРАТИСТАМИ". Бо справжні сепаратисти мають чітку і, на свій лад, шляхетну мету – побудувати власну державу, перетворити етнос у націю, реалізувати власний політичний проект. Наші ж "сепаратисти" такої мети не мають, а лише виконують кремлівське завдання: замість будувати свою державу – руйнувати чужу.

Київ ніколи не контролював Донбас і не нав'язув йому своїх – чи, тим більше, ненависних "галицьких" – кандидатів. Після Євромайдану, як і після помаранчевої революції, ніхто не перешкоджав донбасцям повибирати до парламенту своїх звягільських-клюєвих-колес­нікових. І можна не сумніватися, що Донбас так само обрав би туди й Захарченка з Плотницьким та іншими "бєсами", коли б ті захотіли приєднатися до так званого Опозиційного блоку й відпрацьовувати московські гроші з мандатами в кишені, а не зі зброєю в руках. Та вони й самі знають, що жодна "київська хунта" ніяк не завадила б цьому традиційному донбаському волевиявленню.

Проте вони знають також, що в цьому разі весь їхній "сепаратизм" луснув би, як мильна бульбашка, а все їхнє "ополчення" – без московської зброї та найманців – звелося б до ще одного сіверськодонецького з'їзду зразка 2004 року. Сепаратизм насправді – складна й марудна річ. У демократичних країнах він передбачає мобілізацію громадської думки, організацію чесного референдуму. А тоді ще й тривалі переговори з центральним урядом про поділ майна, боргів, змішаних територій та забезпечення прав меншин, які сепарації не підтримують, проте вимушено опиняються в чужій чи навіть ворожій державі. Як це трапилося, наприклад, з українцями й татарами в Криму.

ДЕМОКРАТІЯ – ЦЕ НАСАМПЕРЕД ПРОЦЕДУРА. Вона не заперечує відокремлення того чи іншого регіону, тієї чи іншої групи. Однак робить усе можливе, щоб мінімізувати негативні наслідки такого кроку для всіх сторін. Насамперед вона з'ясовує дві речі. По-перше – чи справді більшість населення регіону хочуть від'єднання, а чи це лише примха місцевих еліт. І по-друге – чи від'єднання справді є конечним для вирішення проблем і потреб регіону. Чи їх можна розв'язати й задовольнити в рамках наявної держави, надаючи регіонові більше фінансових, культурних та інших повноважень.

Саме так діяли сепаратисти у Шотландії, Каталонії, Чорногорії, Квебеку. Саме так мали б діяти й "сепаратисти" в Криму й на Донбасі – через своїх легітимно обраних представників до парламенту та місцевих органів влади, ведучи через них діалог із Києвом. А за потреби – натискаючи на метрополію ще й мирними акціями громадянського непослуху. Як робили це свого часу індійці під проводом Магатми Ґанді чи, скажімо, прибалти під проводом своїх Народних фронтів у час перебудови.

Тільки ж наші "сепаратисти" чудово знають, що жодного чесного референдуму на Донбасі їм не виграти. Та й не потрібна їм ніяка "республіка", бо що із нею робити? Економічного зиску – жодного, бо ж регіон – депресивний та ще й зруйнований. Щедре московське фінансування закінчиться разом зі згортанням "проекту", себто війни. Ну, а київських субсидій, на яких 20 років жирували донбаські еліти, теж не буде.

ІНТЕГРУВАТИСЯ В ОПОЗИЦІЙНИЙ БЛОК НА ПРАВАХ МОЛОДШИХ ПАРТНЕРІВ "СЕПАРАТИСТАМ" НЕ З РУКИ, БО Ж ВІДЧУЛИ СЕБЕ ВЖЕ "МІНІСТРАМИ" І "ПРЕЗИДЕНТАМИ". Та й запізно вже інтегруватися, заробивши собі гарантований суд якщо не в Києві, то в Гаазі – за військові злочини. Тож лишається одне – грати роль нібито "сепаратистів" так довго, як Москва хоче й може оплачувати цей химерний проект. Мета ж його – не приєднання регіону до Росії й навіть не здобуття для нього незалежності, а змушування України засобами терору взяти окуповану частину Донбасу назад собі – на московських, зрозуміло, умовах.

 

Хвіст крутитиме цілим собакою, Україна відбудовуватиме Донбас, а Росія ним керуватиме. І маніпулюватиме за його допомогою всією Україною. Це і є мрія Путіна – Україна як неспроможна держава – failed state. Така собі велетенська й абсолютно дисфункціо­нальна Боснія. З однією різницею – наглядатиме за цією калічкою не Захід, а Кремль. Якщо це і є ціна омріяної всіма патріотами-­соборниками "територіальної цілісності", то краще б нам її ніколи не бачити.

Україна повинна чітко сказати, що не має наміру збройно відвойовувати окупованих територій, тому що жоден їх шматок не вартий втраченого людського життя. Наша мета – збудувати таку державу, до якої населення Криму або Донбасу захотіло б саме повернутися. Достоту як населення Східної Німеччини саме захотіло приєднатися до Німеччини Західної і повалило заради цього своїх промосковських маріонеток. Приналежність до України, її громадянство повинні стати почесною нагородою, привілеєм, а не прикрим обов'язком, нав'язуваним за допомогою танків. Німці утверджували свою соборність ногами, прориваючись зі Сходу на Захід через колючий дріт. Українська соборність стане реальністю лиш тоді, коли люди рватимуться в Україну, а не з України.

СКАЗАВШИ, ЩО НЕ ЗБИРАЄМОСЯ ВІДВОЙОВУВАТИ ДОНБАС, МИ, ЗВІСНО, НЕ ЗУПИНИМО "СЕПАРАТИСТІВ", ТОМУ ЩО НІЯКІ ВОНИ НЕ СЕПАРАТИСТИ. І власна держава їм не потрібна, і мир не потрібен, бо мають від Путіна інше завдання – вимордувати Україну до цілковитого виснаження. До колапсу, до внутрішньої капітуляції та повернення у владу якихось чергових януковичів. Зупинити їх можна лише сильною армією, здатною належно відповісти на кожен постріл. А також – додатковими міжнародними санкціями супроти московських спонсорів донбаського тероризму.

Ефект від заяви – не мілітарний, а морально-психологічний. Вона не вирішує нічого на полі бою, проте посилає важливий сигнал міжнародній спільноті про наші цінності й пріоритети. А також – про справжню сутність так званих сепаратистів і їхніх господарів. А головне – нагадує нам самим, що головна наша боротьба – не на Донбасі, а в Україні.

На Донбасі ми лише захищаємося, лише хочемо зупинити загарбника й відохотити його від подальших атак. Натомість наш наступ – не на Донбасі, а тут, у Києві й усіх областях. Лише так, зробивши Україну успішною, ми можемо перемогти набагато сильнішого ворога в Москві та його псевдосепаратистських донецько-луганських маріонеток.

×