Світ співчуває не тим, кого б'ють, а тим, які відбиваються

У КЛАСИЧНІЙ КОМЕДІЇ ГОГОЛЯ "РЕВІЗОР" Є ДВА ПЕРСОНАЖІ, ПОЗНАЧЕНІ ОСОБЛИВОЮ НЕДОЛАДНІСТЮ, І ВОДНОЧАС НА СВІЙ СПОСІБ ЗВОРУШЛИВІ – ПЙОТР ІВАНОВІЧ БОБЧИНСЬКИЙ ТА ЙОГО МАЙЖЕ ДВІЙНИК ПЙОТР ІВАНОВІЧ ДОБЧИНСЬКИЙ. Вони нерозлучні, як сіамські близнюки, і навіть промовляють здебільшого в один голос. А проте саме Бобчинський запам'ятовується в кінці знаменитим проханням до фіктивного "ревізора" передати у Петербурзі "вельможам там різним, сенаторам і адміралам, а при нагоді й самому імператору, що живе в такому-то місті такий собі Пйотр Івановіч Бобчинський".

Навіщо про це знати імператору чи, взагалі, будь-кому – ­сердега не пояснює. Та, певно, до пуття й сам не знає. Він, на відміну від більшості персонажів комедії, не є "державним службовцем", тобто імперським чиновником. А отже, й від ласки чи неприхильності Ревізора жодною мірою не залежить. Бобчинський, як і його близнюк Добчинський, – місцеві поміщики, яким не треба підлабузнюватися до Ревізора. Та й до царя їм насправді так само мало діла, як і цареві – до них.

Бобчинського гризе власна нікчемність, незнаність і непомітність у великому світі – мізерність, що межує з фактичною неприсутністю. Гоголь геніально відтворює екзистенційну трагедію маленької людини, що відчайдушно змагається з банальністю довколишнього буття і свого власного існування. Прохання Бобчинського – це акт відчаю, а може, й протесту, зверненого не до вельмож-сенаторів-­адміралів і навіть не до імператора, а до самого Господа.

 

Я ЛЮБЛЮ ЦЕЙ ФРАГМЕНТ І ЧАСТО ПЕРЕПОВІДАЮ ЙОГО ЗАКОРДОННИМ ДРУЗЯМ, КОЛИ ВОНИ ЗАПИТУЮТЬ: "ЩО МИ АБО НАША ДЕРЖАВА, НАШЕ СУСПІЛЬСТВО МОЖЕМО ЗРОБИТИ ДЛЯ УКРАЇНИ?" – "Переказуйте всім, – підсумовую свою відповідь, – що десь тут, на краєчку світу, чи пак Європи, є такий народ – українці. Просто тримайте нас на екранах своїх радарів, згадуйте хоча б раз на день – і тоді ви самі значно краще за мене зможете відповісти на це запитання".

Це, звісно, мінімалістська відповідь, яка не виключає максималістської – залежно від обставин. Максималістська відповідь передбачає насамперед називання речей їхніми власними іменами – заняття доволі марудне в сучасному світі, де старосвітська Realpolitik химерно поєднується з новочасною політичною коректністю. Якщо ж усе-таки зважитись на таку відповідь, то Росію треба б назвати просто, без викрутасів, розбійницькою державою – rogue state. Її дії щодо сусідів, зокрема України – агресією. А її лідерів – бреху­нами й циніками, що відверто плюють на всі міжнародні угоди та правила. Тоді автоматично з'являється відповідь і на наступне питання: що робити з такою країною? Максимально ізолювати. I що робити з такими політиками? Не вірити жодному їхньому слову.

Нещодавно про це дуже добре написав Владислав Іноземцев: "Якщо Захід хоче подолати Путіна санкціями, йому варто зробити ставку на інформаційну блокаду. За канонами медіа­кратії, що за ними живе нині Кремль, найстрашніше – це не критика, а забуття. І якби завтра, мов на помах чарівної палички, світова преса почала присвячувати Росії увагу, точно відповідну її частці у світовому ВВП – не більш як 1,5%, станом на 2015-й, – ніякі кредитні обмеження і заборони на імпорт обладнання для нафто- і газо­видобутку не зрівнялися б із таким психологічним ударом".

НА ЖАЛЬ, НАДІЙ НА ЦЕ МАЛО, ЯК І ПІДСТАВ СПОДІВАТИСЯ НОВОГО РЕЙҐАНА, ЗДАТНОГО ЗАЯВИТИ ВІДВЕРТО, ЩО РОСІЯ – ЦЕ ІМПЕРІЯ ЗЛА. Тож мусимо й далі жонглювати імлистими евфемізмами, називаючи брутальну агресію однієї держави супроти іншої "українською кризою". А намагання від цієї агресії захиститися – таким собі сімейним "конфліктом на сході України". І вдавати, ніби об'єктивної правди немає. А якщо і є, то лежить вона десь посередині між "однаково" суб'єктивними українською і російською точками зору. А отже, й заяви та коментарі російських політиків заслуговують "безстороннього" цитування у світових мас-медіях на тому самому рівні, що й "не менш" суб'єктивні твердження українські.

Гадана безсторонність і збалансованість західних медій обертається фарсом, оскільки за такого підходу цілком затирається принципова відмінність між природною і загалом неуникненною суб'єктивністю української сторони та щонайбезсоромнішою брехнею сторони російської.

Дискурсивна стратегія Заходу зрозуміла: він хоче, як написала віце-спікер українського парламенту Оксана Сироїд, "щоб це перестало бути "війною", за яку повинні нести відповідальність також і ті країни, які гарантували Україні територіальну цілісність за Будапештським меморандумом. Світ хоче, щоб це стало "внутрішнім конфліктом", тому що він втомився і волів би позбутися цієї вкрай незручної теми".

УКРАЇНЦІ ЖИВУТЬ У ТАКОМУ ЗБОЧЕНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ ВЖЕ БАГАТО СТОЛІТЬ. Властиво – завжди, відколи самоусвідомились як українці і зрозуміли, що нікому до цього їхнього самоусвідомлення немає діла. Тому що для світу їхнє самоусвідомлення, тобто ідентичність – це всього лише націоналістична нав'язлива думка жменьки периферійних інтелігентів. Правдива істина може походити лише з Москви й Петербурга. Саме ця істина – що ніякої України "нема, не було й бути не може" – поширювалася століттями по всіх світових столицях та академічних центрах із незаперечним статусом "об'єктивної" й "наукової".

 

Теза, озвучена Путіним 2008 року в Бухаресті на саміті НАТО Бушеві-молодшому – "Ти знаєш, Джордж, це навіть не країна", – легко запала у свідомість західним лідерам саме тому, що вона завжди там жевріла. Хоча й не завжди – з огляду на політичну коректність – озвучувалася. Свого часу ця переконаність дала їм змогу безболісно здати Західну Україну полякам і Наддніпрянську – більшовикам. Замовчати інформацію про Голодомор, щоб тільки не дратувати совєтський уряд, – саме таким аргументом послуговувалося у таємній записці британське міністерство закордонних справ. І навіть не згадувати про Україну в Ялті 1945-го, де вона, на відміну від так само зрадженої Польщі, не була навіть предметом торгів.

Поява незалежної України 1991-го викликала більше подиву й глузувань, ніж ентузіазму. Мартін Зіф у поважній американській газеті називав Україну "небажаним байстрюком совєтської перестройки". Джек Метлок окреслював її у New York Review of Books як "націю нізвідки" – Nowhere Nation. А Абрагам Брумберґ на обкладинці того ж часопису заповідав текст під назвою "Капосна Україна" – Nasty Ukraine. Ішлося там, зокрема, про небажання українського уряду віддавати Росії успадковану від СРСР ядерну зброю.

ЗА ІНШОГО СТАВЛЕННЯ З БОКУ ЗАХОДУ УКРАЇНА ЦІЛКОМ МОГЛА РОЗВИВАТИСЯ ЗА ПАРАДИГМОЮ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ БАЛКАН. Коли б той же Євросоюз, наприклад, потрактував її на такому самому рівні, як Румунію чи Болгарію, і надав відповідну політичну підтримку й інституційну опіку. Проте весь постсовєтський простір для Заходу зводився передусім до Росії. І всі стосунки з цим простором, за винятком країн Балтії, були лише функцією від справді пріоритетних стосунків з Москвою.

Українська політична самотність завжди була похідною від української бездержавності та російської міфотворчості. Бездержавність закінчилася, міфотворчість залишилася. Навіть більше, у виконанні кремлівської пропаганди вона набула воістину макабричних розмірів. Протидіяти їй за допомогою контрпропаганди – безглуздо. Україна не має ані кремлівських ресурсів, ані, тим більше, тамтешніх цинізму, безчестя і безсоромності. Зате українці мають креативність і почуття гумору, які дають їм можливість на різні лади ту кремлівську хуцпу пародіювати й висміювати – доводячи до абсурду. А ще українці можуть руйнувати самі підвалини російської міфотворчості, утверджуючи Україну як успішний європейський проект – країну заможну, правову і демократичну.

Політична самотність привчила українців покладатися на власні сили, не ізолюючись і не відхиляючи допомоги союзників, але й не надто на неї розраховуючи. Останні дискусії щодо поправок до Конституції, які передбачають спеціальний статус для окупованих на сьогодні російськими найманцями районів Донбасу, показують межі тих поступок, на які Україна готова піти задля збереження добрих стосунків із західними партнерами, які всіляко її схиляють до компромісу з бандитами.

ЗА ЦИМИ ДИСКУСІЯМИ ЗАЛИШИЛАСЬ МАЛОПОМІТНОЮ ОДНА ІНФОРМАЦІЯ. А вона може в підсумку мати куди більше значення, ніж ухвалені під російсько-американським тиском конституційні поправки: "У Міністерстві регіо­нального будівництва повідомили, що будівництво фортифікаційних споруд на сході України завершено. Загалом на трьох лініях оборони зведено 300 оборонних споруд, 600 кілометрів фортифікацій з використанням 12 тисяч бетонних конструкцій".

Як на мене, це значно реалістичніша відповідь на проблему Донбасу, ніж усілякі Мінські угоди та конституційні зміни. Це відповідь також скептикам, які вважають українців занадто довірливими й занадто залежними від німецько-французько-­американських примх.

Політична самотність – це кепська річ, і треба, звісно, всіляко намагатись її позбутися. Але прагнучи кращого, треба бути готовим також до гіршого. Бог, як відомо, допомагає насамперед тим, хто допомагає сам собі. Та й світ співчуває не тим, кого б'ють, а тим, які відбиваються. Припускаю, що й імператор звертає увагу не на кожного Бобчинського, а лиш на того, котрий справді вартий уваги.

×