На першій операції хвора померла. Це була жінка років 80 із гангреною ноги. Технічно операція не була складною. Пацієнтка не пережила наркозу. Після цього руки не тряслися, бо я був упевнений, що все зробив правильно.
Отримав першу зарплатню – 186 гривень. Це був 2000 рік. Прожити за ці гроші неможливо. Студентом мав соросівську стипендію до 300 доларів, у батьків грошей не брав. А вийшовши на роботу, був змушений просити.
У лікарні постійно відчував приниження. Не було дня, щоб хтось не обматюкав, – це звичайна робота хірурга. Тебе "опускають", посилають і нічого не платять.
Рівень медицини кардинально відрізнявся від того, чого мене навчали. Багато лікарів зупинилися в розвитку на рівні 1960-х. Я вважав інакше. Старші колеги казали моїм хворим, що неправильно їх лікую.
Різниці між хабариком і хабаром немає.
Були важкі пацієнти, які за два-три дні до виписки втікали. Думали, що прийдеться віддячувати лікарю. Через це пішов із медицини. Для матері з батьком це стало сімейною драмою.
Я не перестав бути лікарем. Складаю тести на найвищий бал із кардіології та хірургії. Роблю це для себе. Вечорами читаю медичні часописи. Мої знання – для мене і близьких.
Консиліум – це форма колективної безвідповідальності. Коли його скликають, це дуже погано для хворого. Вірю в персональну відповідальність, коли я приймаю рішення.
Завжди хворим говорив правду: "У вас рак четвертого ступеня, жити залишилося близько місяця, не тіште себе ілюзіями і не тратьте гроші на шарлатанів. Завершіть справи, напишіть заповіт, щоб рідні не мали проблем". Казати людині, що вона помре – неприємно. Але їй стає легше.
Консиліум – це форма колективної безвідповідальності. Коли його скликають, це дуже погано для хворого
Не погодився б на роботу, де потрібні навички, яких не маю.
Найбезглуздіше запитання, що чув на цій роботі: "Де ви? Чому не на пожежі?" Я не вмію гасити пожежі.
Ніхто не змусить зробити те, що суперечить моїм переконанням. Один із принципів – не ходити на суботники і демонстрації. Це – пережиток рабовласницького ладу. Як чиновник не піду на молебень. Хоч це зараз модно. Не святкую 23 лютого. Колег-жінок вітаю з 8 Березня, але не розумію, що це за свято.
Один раз стояв на 9 Травня на трибуні. Хворі старі люди сиділи під сонцем. Цей день для мене ніколи не буде святом. У нашій країні мільйони загинули, у кожній сім'ї є втрати. У дитинстві з бабою та дідом після мітингу йшли на кладовище, пом'янути загиблих.
1989 року дід із бабою перші в районі вийшли з комуністичної партії. Баба – комуніст із 1943-го. Це було "чепе". Приїхав перший секретар райкому. Та він не міг погрожувати двом пенсіонерам. Почав розповідати про імперіалістів. Баба сказала: "Знайди мені імперіаліста, який на керогазі варить обід, бо балонів ви вже два місяці не завозите".
На першому курсі в університеті мали їхати збирати моркву. Я відмовився. Викликали до ректора. Пояснив, що приїхав учитися, тому піду на пари, навіть якщо всі поїдуть. Моркву скасували.
Відмовився вступати в комсомол. В обличчя кинули особову справу і сказали, що в цій школі таких покидьків-українців не буде.
Змушений був навчатися в російській школі. У Черкасах тоді було лише дві українські. Батьки не належали до еліти міста, тому потрапити туди не було можливості. У російських закладах освіти були українські класи. Їх формували з дітей, що мали проблеми з навчанням. Учнів там називали селюками чи биками. Перша вчителька була рафінована кацапка Римма Воробйова із Сибіру. Вона не розуміла української, наголошувала на цьому, дратувалася. Ми для неї були людьми другого сорту. Якось заспівав щедрівку на перерві. Викликала батьків і сказала, що релігійній дитині не місце у школі. Я відчув, що вона – окупантка.
З рідними треба бути відвертим і відкритим, бо це – найближчі люди. У рідних не розчаровуєшся, бо знаєш їх із народження.
Із сестрою, що на три роки молодша, бачимося кілька разів на тиждень. Ніколи не розумів, коли брат із сестрою воюють за межу, батьківський спадок. Хоче сестра батьківську хату – так і буде.
Є дві речі, що псують чоловічу дружбу, – гроші і жінки.
Друг – це людина, якій можу довірити те, чого не можу довірити іншим. Дружба – річ взаємна.
Якщо мені не дадуть робити те, що вважаю за потрібне, – піду. Змушуватимуть робити те, що вважаю неправильним, – піду
У мене банківська картка з кредитним лімітом 45 тисяч гривень. Спокійний, коли вона під рукою. Хоч мені вистачає 3–4 тисячі гривень на місяць.
У борг не даю і стараюся не брати. Коли людина бідна, можу дати 100, 200, 300 гривень. Не чекаю, що повернуть. А великих грошей не позичаю. П'ять років тому дав у борг значну суму на три місяці. Досі віддають.
Про мене пліткують багато. Найбезглуздіше: що в мене з жінкою-депутатом є двоє дітей, і ми їх здали в дитбудинок. Це у "чорних агітках" поширювали, коли балотувався в депутати міської ради. На фото до мене та колеги домалювали дітей. Я посміявся, а народ повірив. Потім дехто на зустрічах кидався з кулаками.
На прийом приходять мало людей. Бо я не брешу, що запишу в чергу і подумаю, як помогти з житлом. Коли людина питає, скільки років чекати, кажу: за теперішньою динамікою, років 120.
Якщо мені не дадуть робити те, що вважаю за потрібне, – піду. Змушуватимуть робити те, що вважаю неправильним, – піду.
Чекаю вихідних. Улюблений день – п'ятниця, вечір. На вихідних сплю, читаю книжку. Не хочеться бачити людей.
Один – це П'ятниця на острові. Решта – не самотні.
Якщо Україна вступить у Митний союз – виїду туди, де буду потрібний.
У США не сподобалося – відчувається штучність у стосунках між людьми. В Європі мені комфортніше. Там немає шансону.
Треба вигнати Чорноморський флот і столицю України перенести у Севастополь. Перший плюс – вирішується питання приналежності Криму і самоідентифікації кримчан. Другий – суттєвий стимул для розвитку транспортної інфраструктури. Будуватимуться дороги, мости, аеропорти, бо до столиці треба буде добиратися. Третій – у нас на території не буде іноземного формування. А Київ залишиться найрозвиненішим містом.
Більше тих, хто мене відверто ненавидить, ніж заздрить. Наскрізь бачу аферистів, вони це знають. Хочуть украсти, а роблять вигляд, що вболівають за справу. Але я ж – не ідіот.
Не знаю, що таке заздрість.
Найбільші помилки – це люди, яких брав на роботу. Найприкріше, коли помиляєшся в людині.
Зрадників викреслюю зі свого життя.
Із зони комфорту вибиває підлість, проблеми в рідних і ситуація в країні. Виникає запитання: що робити далі?
Те, чого не можна зробити швидко, треба робити поступово.
У кожного має бути свій будинок і земля. Людина-власник психологічно інша. Країну врятує суспільство власників.
Після роботи в лікарні перестав їсти гриби. Люди помирають від них дуже важко. Назбирали в лісі – молодці, викиньте й ідіть додому, купіть курочку.
Молюся рідко, вдома. Щоб ходити в церкву, треба довіряти духовному наставнику. У мене такого немає. Знав священика в Чернівцях. Він відсидів у тюрмі за релігійні переконання 25 років. Ця людина була для мене моральним авторитетом.
У кожного має бути свій будинок і земля. Людина-власник психологічно інша. Країну врятує суспільство власників
Хотів би побачити себе у 5 років. Це був найкращий період дитинства. Якось вирішив перевірити, чи вміє плавати коза. Підманив її на кладку і штовхнув. Вона ратичками зачепилася. Бабуся прийшла, коли я ратиці спихав. Ще якось випустив із кліток штук 50 кролів. Ловили три дні. Вилив каструлю свіжого борщу, бо грався в садочку і мені треба була посудина. Двом дівчатам заплів косички в одну. Розплести було неможливо, дівчат постригли.
Немає чоловічих і жіночих професій. Немає вдома чоловічої і жіночої роботи.
Жінка має працювати, у неї повинно бути своє життя.
Кохана – це людина, з якою треба прожити все життя. Я не зустрів такої. Мені не потрібна домогосподарка. Основна цінність стосунків – спілкування.
Не знаю, що таке кохання. Не можу дати визначення тому, чого в мене нема.
Негативно ставлюся до службових романів. Це шкодить роботі. Якщо зав'язалися стосунки, маєш піти в іншу компанію.
2 
1
Коментарі