Правоохоронна реформа має початися з кримінального блоку, переатестації слідчих і оперативників. Треба змінити систему оцінки ефективності, – каже юрист Євген КРАПИВІН.
Українська Гельсінська спілка з прав людини вважає переслідування Сергія Стерненка політично вмотивованим. Погоджуєтеся?
– Так. Передовсім через затягування справи. Понад два роки жодних дій у цьому кримінальному провадженні. Аж раптом – після зміни генерального прокурора – Стерненку повідомили про підозру.
Що в цій справі вас непокоїть найбільше?
– Справа Стерненка – про перевищення меж необхідної самооборони й те, як люди мають захищатися від збройних нападів. Це болюча тема для українського кримінального права. Бо на рівні законодавства особа має право на самооборону. А на практиці це складно довести. Судмедексперти часто необ'єктивні. Суди стають на бік жертви. Щоправда, у випадку Сергія дискусія точиться навколо питання: коли завдано смертельного удару, в момент нападу чи пізніше.
Які недоліки системи оголює ця історія?
– Судова практика складно визнає право людини на самооборону. На Сергія нападали тричі, аж доки один із нападників не загинув. При цьому Стерненко звертався до правоохоронних органів, щоб йому надали охорону. Та закон про захист учасників кримінального провадження напівмертвий. Сергію відмовляли.
Чим процес над Стерненком може стати для українського суспільства?
– Протести триватимуть. Кожен учасник виходить за своє. Хтось – за право на самооборону. Комусь не подобається поліцейське свавілля. Хтось вважає цю справу наступом на громадських активістів.
Стерненко за останні роки став медійною людиною. І це не стільки його заслуга, скільки політиків. За пів року не було жодного засідання Комітету з питань правоохоронної діяльності, де Максим Бужанський зі "Слуги народу" та Ілля Кива з "Опозиційної платформи – За життя" не говорили би, що "генеральний прокурор покриває Стерненка-вбивцю".
Які політичні бонуси це їм дає?
– Обрали зручний кейс для тиску на тодішнього генпрокурора Руслана Рябошапку. В його бік звучала критика й щодо непідписання підозри п'ятому президенту Петру Порошенку. Коли генпрокурором стала Ірина Венедіктова, обидві справи зрушили з місця. Що свідчить про політичний аспект. Торік на конференції з прав людини ОБСЄ у Варшаві спостерігав, як група російськоорієнтованих організацій використовувала цю історію як універсальний аргумент. Мовляв, в Україні розгул злочинності, праворадикалам усе дозволено.
У Кагарлику на Київщині поліцейські у відділку зґвалтували жінку. Агресія серед правоохоронців є нормою?
– Цей випадок резонансний лише тому, що не тільки катували, а було зґвалтування. Це занадто навіть для системи, де фізичний і психологічний тиск під час розслідування - звична практика. Система орієнтована на зізнання.
Від поліцейських вимагають показників розкриття. Ефективність роботи оцінюють за радянським принципом - "паличною" системою. Немає можливості виступати проти цього й не бути звільненим, покараним.
Переатестація кадрів у 2015-2016 роках не допомогла?
– Вона була провалена. 93 відсотки поліцейських її пройшли. А половина з тих 7 відсотків, яких звільнили, поновилися через суд. Переважно – керівники.
Це сталося через спротив змінам керівництва Міністерства внутрішніх справ. Вони ініціювали, щоб до складу атестаційних комісій входили не лише представники громадськості, а й поліції. В останніх був вирішальний голос. Це позбавило комісії ефективності. Суди не зважали на причини звільнення, поновлювали всіх підряд.
Хто має контролювати психічний і психологічний стан правоохоронців?
– Для прийому на службу треба отримати довідку від психіатра, що здоровий, на обліку не стоїть. Із 2016-го проходять ще й поліцейську комісію. Під час співбесіди мають визначати, чи схильна людина до агресії. Але це формальність.
Штатні психологи працюють лише при головних управліннях. Як правило, до них не звертаються. Бо це негативно впливає на репутацію й кадрову перспективу. Мовляв, працівник не може впоратися зі стресом на роботі. Поліцейські часто власним коштом оплачують сеанси приватних психологів. Системної підтримки для них немає.
Як поліцейським не піддатися професійній деформації?
– Така є всюди. Але існують люди, які толерують фізичне насильство.
Катуваннями займаються окремі категорії поліцейських - оперативники, дільничні інспектори. Останні працюють у маленьких громадах. Там толерантність до агресії, побиття вважаються нормою.
У відділку катують одна-дві особи. І всі слідчі знають. Якщо затриманий не зізнається і протидіє слідству, то він іде до колеги, який може "розговорити". Слідчий не катує, але є співучасником.
Як унеможливити такі випадки?
– Реформування поліції помалу мінімізує ризики катувань. Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року запровадив революційну норму, так звану безпосередню оцінку доказів суддею. Неважливо, що людина наговорила на досудовому розслідуванні, скільки разів зізналася. Якщо на суді заперечує, слідство має шукати інші докази. Попередні не можуть бути в основі вироку.
Також Верховний суд заборонив практику, коли допит-зізнання маскували під слідчий експеримент. Але вона все одно існує в судах нижчих інстанцій.
Із 2013 року поліцейських зобов'язали під час кожного затримання викликати безоплатного адвоката, що теж зменшило рівень тиску.
Та одна з ключових проблем у кримінальному блоці лишається без вирішення. Досі роботу слідчих, оперативників, прокурорів оцінюють за динамікою показників розкриття. Якщо позитивна – їм дають премії. Негативна – чекай на дисциплінарні стягнення, а то й звільнення. Хоча керівництво МВС це публічно заперечувало. 2015-го навіть скасували наказ, яким було встановлено цю систему.
Чому ці інструменти не подіяли?
– Є кілька причин. Перша – не запропонували альтернативи. В законі про Нацполіцію написали, що основним критерієм оцінки ефективності роботи поліції є довіра громадян. І ухвалили постанову Кабміну: щороку має проводитися опитування незалежною соціологічною службою, яку замовляє держава на тендері. Двічі – 2018-го та 2019 року – це робили українські організації. Ініціатива зупинилася на рівні абстрактних цифр. Мовляв, довіряють 40 відсотків. Але ніхто з керівників слідчих підрозділів не розумів, що з цим показником робити. Перетворити її в управлінське рішення неможливо.
У систему хотіли закласти британську модель, коли оцінюють рівень довіри людей по регіонах. Аналізують відповіді, відстежують динаміку злочинності, на підставі якої й робляться висновки. І що важливо – паралельно з кримінологічним опитуванням що пів року людей вибірково опитують, чи ставали вони жертвами злочину, якого, чи зверталися в поліцію, якою була реакція. Ці всі інструменти мають працювати одночасно, чого немає в Україні.
Друга причина – навантаження. Слідчий має до 300 проваджень одночасно. Цього фізично не охопити. Рада прийняла рішення, що слідчі мають передати розслідування дрібних злочинів, кримінальних проступків іншим працівникам – патрульним, дільничним. Воно досі не набуло чинності.
Третє – безкарність правоохоронців. Катування, незаконні затримання, фальсифікація доказів, порушення права на захист, притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності – це статті Кримінального кодексу, за якими щороку реєструють до тисячі проваджень щодо поліцейських. Це мало, бо є інша статистика. Майже 2,5 тисячі людей звертаються по лікарську допомогу після поліцейських катувань. А скільки ще таких, що замовчують побої.
Такі справи доходять до суду?
– Із тисячі – близько 50 справ. Обвинувальні вироки отримує половина – 25 працівників. Більшість має умовні покарання – мінімальні строки з відтермінуванням.
Прокуратура розслідувала такі злочини неефективно. Про що постійно казав Європейський суд із прав людини. 2018-го запрацювало Державне бюро розслідувань, яке забрало підслідність справ собі. За минулий рік нічого в цій площині не зробили. Лише зараз, коли почалась реформа Офісу генерального прокурора, створили департамент, що здійснює процесуальне керівництво за такими злочинами. І за першу половину 2020 року кількість зареєстрованих випадків катувань із боку поліцейських зросла майже у п'ять разів.
Як ситуація з поліцейським свавіллям змінювалася останні 10 років?
– Точної статистики немає. Вважається, що найгіршою була ситуація до 2008 року. Тоді в МВС створили Управління з дотримання прав людини. Почали інспектувати відділки, ізолятори тимчасового тримання. Шукати людей, які зазнали катувань. Про це почали говорити. Коли є розголос, система намагається не зловживати. Таке максимально приховують.
2014-2015 років поліцейські боялися застосовувати силу. Був постмайданний страх, що люди можуть повстати. До Революції гідності ми мали мільйон випадків перевищень повноважень із боку поліції, катувань, за даними Харківського інституту соціологічних досліджень. Зараз ці показники зменшились удвічі. Проте цифри умовні, бо є запитання до методології дослідження.
Чи мав би міністр внутрішніх справ Арсен Аваков піти у відставку після гучних скандалів із поліцейськими - Кривого Озера, Кагарлика й Переяслава?
– В Європі, коли стається щось ганебне, керівники поліції, міністерств ідуть у відставку. Цю культуру створювали століттями. Наївно сподіватися, що наші керівники відомств раптом почнуть її наслідувати.
Аваков займається не своїми обов'язками. 2015 року в Україні розділили поліцію та Міністерство внутрішніх справ – деполітизували першу. В Європі за міністром залишили тільки функцію формування державної політики. Тобто він має опікуватися реформами, ходити на засідання уряду. Але не втручатися в оперативне управління поліцією, кримінальні провадження.
А вийшло, що за Аваковим лишилися ключові кадрові повноваження. Він призначає голову Нацполіції, погоджує його заступників і всіх керівників в областях. По суті, головні управлінці в поліції призначені за квотою міністра.
Чому Аваков залишається міністром вже у п'ятому уряді? У чому секрет його впливовості? Йому не довіряють 74 відсотки українців, за даними Центру Разумкова.
– В Україні існує кланово-олігархічна політична система. Аваков - її частина.
Як відновити довіру до поліцейських?
– Люди готові довіряти частині поліції. Патрульним, дільничним, ювенальним інспекторам.
Універсальний рецепт - комплексна системна реформа, що має початися з кримінального блоку. Переатестації слідчих і оперативних працівників, оновлення кадрових процедур. Треба змінити систему оцінки ефективності. Переглянути умови роботи поліцейських. У цілому їхній статус слабкий і за грошовим забезпеченням, і за соціальними гарантіями. Досі не передбачено медичного страхування, майнове – на нулі. Розбити авто – чи не найстрашніше, що може статися на службі.
Яким має бути забезпечення поліцейських?
– Питання не в розмірі зарплати, а в принципі нарахування. Платня поліцейського на 70 відсотків складається з премій. Їх урізають, якщо підлеглий, приміром, посварився з керівником. Умовні 14 тисяч перетворюються на 4. Серед причин звільнення більшість колишніх поліцейських другим чи третім пунктом вказували саме депреміювання. Треба встановити ставку. Всі нові органи правопорядку – Держбюро розслідувань, Національне антикорупційне бюро – або працюють без премій, або отримують премію не більш як 30 відсотків від зарплати.
Скидається на те, що зміни в поліції завершилися переформатуванням патрульної служби. Реформа провалилася?
– Так. І реформа патрульної поліції не досягла цілей. Але покращила ситуацію. Щонайменше – набрали людей, отримали матеріальне забезпечення – машини, зброю, технічні станції, зменшили рівень корупції на дорогах. Лишилася проблема з високою смертністю серед автомобілістів. Три роки – до 2018-го – взагалі не фіксували перевищення швидкості. Потім з'явилися лазерні радари TruCAM – так звані фени. З 1 червня в Києві запрацювала автофіксація. Поки що не зрозуміло, наскільки дієва.
Основним завданням патрульних називають забезпечення порядку на вулицях і притягнення до відповідальності за адмінпорушення.
– Тут нічого не зрушило з місця. У нас Кодекс про адміністративні правопорушення 1984 року – радянський артефакт. Дає змогу уникнути відповідальності через затягування строків, відсутність деталізованих протоколів, складених поліцейськими. Із 8 тисяч протоколів за порушення карантину 90 відсотків завершились нічим. Патрульні або не на тих суб'єктів його складали – приміром, на продавщиць, а не власників торговельної точки. Або недостатньо детально виписували, в чому полягає порушення.
Хоча є й позитивні показники. Зокрема, щодо домашнього насильства. Раніше кривдника могли затримати на 3 години. Зараз поліцейські можуть видати припис, що забороняє йому впродовж 10 днів наближатися до жертви.
2014-го Україна пробувала провести швидкі реформи за "грузинським варіантом". Чому не вдалося, що зробили неправильно?
– З ініціативи МВС розробили стратегію реформування органів внутрішніх справ. Цей документ затвердив уряд, його почали виконувати. Мав шанси стати успішним. Але навесні 2015 року в Україну приїхав "грузинський десант реформаторів" – Ека Згуладзе, Давід Сакварелідзе, пізніше – Хатія Деканоїдзе, яким доручили змінити правоохоронну систему. Вони відкинули попередні напрацювання й почали впроваджувати власний сценарій. Їхня ідея про оновлення кадрів була частково хибною. У Грузії поміняли 15 тисяч поліцейських, в Україні треба було 130 тисяч. Одна справа набрати патрульних – ці посади, по суті, не вимагають кваліфікації, крім середньої освіти. Інша – оперативників, слідчих. Також виник спротив у верхівці МВС. Тому кадрові зміни відбулися лише в патрульній поліції.
Серед нових поліцейських треба було знайти керівників. І передбачити для патрульних кар'єрний ріст. Усе, що зробили реформатори, це створили Академію патрульної поліції. Частину нових кадрів висунули на керівні посади й назвали реалізацією кар'єрного зростання. Це була профанація. Час для швидких змін після Майдану втратили.
На чому має будуватися реформа поліції?
– Потрібна державна політика. З визначенням відповідального за її проведення й термінами завершення.
Реформу слід починати зі слідчих та оперативних працівників. Нові люди, нова система оцінки, інші методи роботи. Поліція громадської безпеки – патрульні, ювенальна превенція, дільничні повинні тісніше бути пов'язані з громадами. Звітувати перед ними, а громади – впливати на кадрові рішення в місцевій поліції.
Поліція не існує у вакуумі. В частині розслідування залежна від прокуратури. І без її реформування не змусимо поліцію бути поза впливами.
Три роки тому Кабінет міністрів схвалив стратегію розвитку МВС до 2020-го. В ній все написано, що необхідно для якісних змін. Це прекрасний документ. Але він не виконується. Немає політичної волі.
Як швидко можна було б очікувати на зміни, якби політична воля знайшлася?
– Для старту достатньо тижня. Наприклад, після Кагарлика МВС прийняло рішення в усіх підрозділах поліції запровадити систему Custody Records – повну відеофіксацію всіх дій із затриманою особою. Втрутитися в неї складно. Це британський досвід. Хоча й не панацея. На неї потрібні чималі ресурси. Але, враховуючи бюджет МВС, це може бути питанням кількох місяців.
Куди, за вашими відчуттями, рухається Україна?
– Точно не в бік поліцейської держави. Головний запобіжник – протестна активність наших громадян. Вони швидко "закрутять гайки" тому, хто захоче перетворити нас на Росію.
Найгучніші скандали, в які потрапляла поліція за 6 років
25 травня затримали працівників Кагарлицького відділу поліції на Київщині – оперуповноваженого 29-річного Сергія Сулиму та начальника сектора кримінальної поліції Миколу Кузіва, 35 років.
Їх підозрюють у побитті та зґвалтуванні 26-річної Нелі із села Стави вночі напередодні. Її викликали як свідка у справі про крадіжку з магазину. 10 год. поліцейські знущалися з неї у своєму кабінеті – надівали кайданки, протигаз, стріляли з табельної зброї над головою. Після катувань жінка пішла в лікарню. Її обстежили, про травми повідомили в поліцію. Почалася службова перевірка. Кагарлицький відділок після інциденту розформували, працівників відправили на переатестацію.
3 червня торік у столичній лікарні від поранення в голову помер 5-річний Кирило Тлявов із Переяслава-Хмельницького на Київщині.
Смертельний постріл здійснив лейтенант патрульної поліції 32-річний Іван Приходько, за версією слідства. 31 травня з колегою Володимиром Петровцем, його сином і товаришем Дмитром Кривошеєм у неробочий час стріляли по бляшанках на подвір'ї. Одна з куль влучила в камінь і зрикошетила в голову Кирилу, який грався біля свого двору. Справу розслідували як умисне вбивство. Потім перекваліфікували на вбивство з необережності та хуліганство. Приходька можуть ув'язнити на 5 років. За хуліганство всім загрожує до 7 років в'язниці.
4 грудня 2016-го в селі Княжичі поблизу Києва під час нічної перестрілки між підрозділами загинули 5 поліцейських. Група оперативників ховалася в будинку, чекала на грабіжників. У домі спрацювала сигналізація. Приїхав екіпаж поліції охорони. Вони затримали оперативників. Визволяти своїх нагрянув спецпідрозділ КОРД. Почалася стрілянина. Розслідування триває.
24 серпня 2016-го в селищі Криве Озеро на Миколаївщині поліцейські вбили таксиста 32-річного Олександра Цукермана, коли приїхали на виклик його дружини. Просила вгамувати п'яного чоловіка. На того наділи кайданки, били гумовими кийками. Потім 4 рази поцілили з травматичного пістолета впритул. Стріляв поліцейський 28-річний Денис Ляхвацький, за версією слідства. Вироку у справі досі нема.
7 лютого 2016 року патрульний Сергій Олійник під час переслідування BMW застрелив пасажира 17-річного Михайла Медведєва. Поліцейського звинуватили в перевищенні службових повноважень. Суд триває. Олійник повернувся на роботу в поліції у квітні 2017-го.
3 
35413
Коментарі