"Школа має зосередитися на тому, в чому люди можуть бути кращі за роботів"

Завдання сучасної освіти – навчити креативно мислити й вирішувати комплексні проблеми, – каже керівник Центру інновацій в освіті Тартуського університету Анзорі Баркалая

Навіщо експериментувати з навчанням? Естонська система освіти ж і так одна з найкращих у світі, за рейтингом PISA.

– Так, це добре налаштована ефективна система. Але вона, як і в Україні, та майже в усьому світі, задовольняє потреби 150-річної давнини. Тоді треба було навчати, грубо кажучи, фабричних спеціалістів. Систему їхньої підготовки налагодили, й вона допомог­ла Заходу стати провідною силою планети. Але тепер ця система неефективна. І в минулому, й тепер освіта ґрунтується на певному наборі фактів, які людина має вивчити. Але зараз кожен смартфон із доступом в інтернет є величезною базою фактів. Якщо хтось чогось не знає, все швидко ґуґлиться. Проблема зникла. Зате з'явився інший виклик – роботизація, автоматизація. Нові технології ще за нашого життя принципово змінять і світ, і перелік професій, і потрібні для успішного життя навички. Над тим, якою має бути освіта для цих часів, міркують у всьому світі. І ми – теж.

До чого ви дійшли?

– І в минулому, й зараз освіта подібна до конвеєра: це пряма лінія від простого до складного. На нашу думку, ефективнішою є модель спіралі, як у сучасних стартапів. Там в одному процесі поєднуються різні дисципліни й навіть різний вік учасників. А основою є не вивчення певного набору фактів, а розв'язання завдання. Приміром, є команда, яка хоче виготовляти навушники. Має ідею, як це робити. Тоді збираються фахівці з акустики, з дизайну, логістики, маркетингу, продажів – і створюють продукт. Зробили першу версію, показали її, вислухали зауваження. Тоді зробили все ще раз, досконаліше – це новий виток. Тоді випускають продукт на ринок, дивляться на продажі, роблять удосконалену модель – це ще один виток спіралі. І так далі. Завдання трохи змінюються, часто складнішають, кількість отриманих знань в учасників постійно зростає.

Такою має бути й освіта – на перетині дисциплін, динамічна, орієнтована на результат, який на кожному етапі можна перевірити, застосувати на практиці. Це – ефективно. Приміром, кілька років тому ми створили у Тартуському університеті магістерську програму з розробки та дизайну віртуальних просторів. Поділили студентів різних курсів та схильностей на групи. Замість предметів дали їм завдання. Люди не просто здобули знання, а й створили кілька комерційно успішних продуктів.

Зараз упроваджуємо цей принцип у школах, починаючи із сьомого класу.

 

Можете розповісти на прикладі, як це відбувається в учнів? Яким мав би бути день у школі, скажімо, у 10-річної дитини?

– Дитина потрапляє у відкритий, не розділений на класні кімнати простір. Учні двох-трьох класів, можна різного віку, а також кілька викладачів різних предметів збираються разом. Школярі утворюють команди, кожна з яких отримує завдання. У кожного в команді своя роль, лідера немає: він змінюється, залежно від мікрозавдань у рамках великого завдання. Вчителі ж курсують між групами – допомагають, скеровують, надихають. Вони – скоріше, ментори, координатори, а не священні носії істини, як це було раніше.

Ось конкретний приклад із Нової Зеландії, де теж активно впроваджують інновації в освіті. Там школярів попросили придумати нове приміщення для навчання. Яким воно має бути, скільки людей вміщати, які туди треба меблі? І почалося: хтось у команді захоплюється дизайном – шукає інформацію про планування навчального простору й розповідає її у групі. Хтось уміє малювати – робить скетч. Хтось підраховує, хтось презентує. У підсумку залучено багато сфер знань, вивчено чимало нового і є реальний продукт на виході. А ще освоєно чимало соціальних навичок – комунікації, роботи в команді. Зараз такий підхід – один із головних пріоритетів освіти в Новій Зеландії. Так має бути скрізь.

Процес захоплює. Але чи є в новій системі місце для фундаментальних наук – хімії, фізики? І чи вони потрібні?

– Звичайно, вони в навчальному процесі незамінні. Бо ж як без базових знань створювати щось нове? Однак – уже не ключові. В майбутньому, коли переважну більшість роботи виконуватимуть техніка й алгоритми, цінуватимуться якості, властиві лише людям. Це креативність, спроможність вирішувати комплексні проблеми, критичне мислення, здатність ефективно працювати в команді, уміння навчатися, самоконтроль, емоційний інтелект – ось завдяки чому ми кращі за роботів. Саме на цих якостях має бути акцент. І якщо врахувати, що багато про що можна дізнатися в інтернеті за кілька секунд, то так – курси фізики й хімії будуть не такими глибокими, як у радянських школах.

А як щодо нудних, але корисних завдань? Наприклад, прочитання літературних творів: чи лишиться для такого місце у школах?

– З літературою є відчутна проблема. Далеко не всі книжки, які ми проходимо в шкільній програмі, пасують для дитячого віку. Школярі часто надто юні для них. Наприклад, у 10-му класі я ненавидів один твір зі шкільної програми. А за 10 років випадково розгорнув цю книжку – і не зміг відірватися, настільки вона була для мене вчасною. А тоді вчасним для мене був Джек Лондон.

У школі не обов'язково прочитати якнайбільше книжок. На певному етапі просто важливо знати, що вони існують. Скласти перелік текстів, важливих для життя в сучасному світі, – і передати його учням. Частину опрацювати у школі, частину діти хай читають, коли схочуть.

Якщо ж узагалі говорити про нудні чи складні завдання – ми недооцінюємо силу ігор. Вони тут рятують. Наприклад, зараз є онлайн-ігри, розраховані на багатьох користувачів. Там і баталії, і завдання, що вимагають скоординованої роботи кількох сотень людей, які до того ж часто живуть у різних часових зонах. Що це означає на ділі? Що є групи людей, які щодня виконують досить нудні завдання. Тоді вони повторюють це в більших групах – а пізніше, за півроку чи рік, збираються у великій групі на 400 чи більше осіб задля вирішальної битви.

Що всередині цього процесу? Робота в командах, управління часом, лідерство, знання фізики, інші речі. І якщо такий інструмент є у віртуальному світі – чому не можна перенести його в реальний? Учитися нового – грати – аналізувати. І так із дитсадка по старшу школу, поступово ускладнюючи завдання й приділяючи більше уваги аналізу.

 

Розвиток нових технологій, зникнення старих і поява нових професій, постійні зміни не можуть не впливати на психіку. Школи раніше не були ефективними в підготовці до, власне, життя. Зараз і в майбутньому це дуже згодилося б. Чи працюєте в цьому напрямку?

– Так. Ми в Естонії називаємо це загальними навичками. Особливість у тому, що вони міждисциплінарні. Приміром, навичка грамотності не вичерпується вмінням писати й читати: треба ще вміти функціонувати. Тому ми зараз думаємо про ключові потреби, способи їх задовольнити, а також методи оцінки того, чи правильно вчимо й чи добре справляється учень.

У Новій Зеландії добре в цьому напрямку працюють. Їхня шкільна програма складається з трьох частин. Перша – ключові компетенції, відповідно до вимог державної освітньої програми. Друга – опанування соціальних навичок і командної роботи. А третя дуже особиста, її називають "прорив". Це сприяння дитині в досягненні її особистих цілей за допомогою шкільних інструментів. У кожному випадку це щось особливе й комплексне. Наприклад, була там дівчинка, яка хотіла бути суперзіркою. І її вирішили підтримати. На уроках музики – вивчали те, як мелодії стають популярними. На уроках мови й літератури – римували. На уроці економіки підраховували витрати і прибутки. В усьому цьому брала участь і решта групи учнів. І вони створили кілька пісень, школа допомогла знайти звукорежисера, усе записали й навіть в ефірі радіо ці пісні прозвучали.

Діти опанували чимало нового. А головне – дівчинка повірила у свої сили, у здатність втілювати бажане. Це їй ще згодиться.

Якою бачите майбутню роль учителів?

– Роль ментора, куратора. Завданням учителя буде мотивувати учнів до пізнання, бути старшим союзником. Джерелом впливу йому бути не треба, джерелом остаточних відповідей бути вже не зможе. Є сфери, в яких діти розбираються краще за дорослих, приміром інтернет-технології.

А як оцінювати знання учнів?

– Це одне з ключових питань для нас. Відомо ж: на вимірюванні чого зосереджуєшся – те й отримуєш. А "5", "12", "А", "В", "С" – формальність, вони мало що вимірюють. Тому наша пропозиція – щоб школярі спільно з учителями визначали мету навчання й вирішували: як вимірювати результати? Що вказуватиме на досягнення цілі?

Оцінювання залежатиме від мети. Можливо, в результаті й не вийде чогось радикально нового. Але діти братимуть участь у прийнятті рішень – а коли це так, і мотивація роботи зовсім інакша. Також вони орієнтуватимуться не на оцінки, а на конкретніший і практично цінний результат.

Хоча є в цього підходу й вороги, і найбільший – час. Учителям треба буде витрачати значно більше часу на роботу з кожним учнем, на пояснення, що зроблено правильно, а що – ні. З другого боку, більшість формальностей автоматизуються, із методикою навчання теж допоможе штучний інтелект. Учителі звільнять час від більшості прямих тренувань та інструкцій і зможуть витрачати його на коментарі й планування спільної роботи. Це вже зараз відбувається: є роботи, що навчають математики і сольфеджіо набагато краще за людей. Людям залишається коментувати і скеровувати.

Описані інновації захопливі. Але ж, певно, є й опозиція – вчителі та школи, схильні навчати по-старому?

– Так, частина людей інерційні та мляво приймають нове, частина – активні реакціонери. Ми навіть створили запитальник, за яким вимірюємо схильність учителів до нових ідей. Так видно, чи готова конкретно ця школа впроваджувати нові методики.

Але майбутнє все одно настане. І, за правилами еволюції, краще пристосовані особини перемагають, а ті, хто відстає, вимирають.

Це стосується не лише вчителів.

– Усіх. Причому географічний розподіл перестає мати велике значення. На якісь частини суспільства Естонії, України чи Великої Британії чекає занепад, а якісь стануть майбутніми елітами, здатними вирішувати комплексні проблеми та креативно критично мислити.

Що ви маєте на увазі під новими елітами?

– Тих, хто зможе повноцінно жити в роботизованому середовищі. Адже за 50–70 років життя рішуче зміниться. Зараз відбувається щось на зразок попереднього ралі, за результатами якого суспільства займають більш чи менш вигідне місце на старті основних перегонів.

А що буде з тими, хто лишиться позаду?

– Можна спостерігати на прикладі британського Вельсу. Колись місцеві працювали шахтарями й металургами, потім виробництво переїхало до Китаю. Зараз уже четверте чи п'яте покоління людей там сидить без роботи. Живуть за гроші від уряду й уже не уявляють, як бути без цієї "зарплати громадянина". Цих подачок вистачає на телевізор і пиво – а більшого їм і не треба. Вони мирні, автівок і будинків багатіїв не палять. Їх усе влаштовує.

Коли роботи й алгоритми заберуть собі 70 відсотків робочих місць, уся планета опиниться в подібній ситуації. Але краще не повторювати помилок британського уряду й спонукати людей розвиватися та шукати собі нові заняття.

Країни на 10 і більше мільйонів людей баласт у вигляді частини непрацюючого населення ще "потягнуть". А мільйонне суспільство – приміром Естонія – не виживе. Тому ми й приділяємо таку увагу реформі освіти: щоб устигнути розвинути все суспільство, а не якусь частину. Інакше ми просто асимілюємося, зникнемо.

×