"Щастя – бути серед тих, хто поділяє твої погляди. Коли ти вільний і маєш силу будувати майбутнє"

Коли вчився у третьому класі, в Москві стався путч. Побачив це в новинах і подумав: якщо почнеться громадянська війна, треба десь роздобути зброю.

Батькові пощастило. Він не воював. А я постійно відчував, що свої знання і вміння доведеться застосувати на практиці.

Друг – хто зможе вести вогонь, поки ти перезаряджаєшся.

 

Із найкращим другом вступили до військового інституту, в один день отримали звання лейтенанта. Та після цього наші дороги розійшлися.

Українцем усвідомив себе в Сибіру. Тамтешні хлопці називали мене то туркменом, то чукчею. А потім десь почули слово "хохол". І почалася травля. Мусив записатися на карате. Віддубасив кількох лідерів. На цьому все – мир, дружба, жвачка. В Україну всім класом проводили. Просили, щоб каштанів їм прислав, бо там не ростуть.

Маємо те, на що заслуговуємо. Чи то вечеря, чи влада. Якість залежить від наших зусиль.

У моєму першому підрозділі були 62 жінки. Пускали в хід всякі штучки, щоб спантеличити молодого лейтенанта. Узяв за принцип: на службі тільки служба.

В українського військового керівництва залишилося багато совка. Деякі досі люблять російських братушок. Хтось їздить туди до родичів. Хтось нічого не бачить за рамками статуту. Підлеглих змушують не думати.

Абсолютної правди немає, як і абсолютної брехні. Не казати всю правду – нормально, якщо вона може травмувати.

Пристрасть – легальна форма азарту.

Собак боюся, аж волосся стає дибки. Якось мене малого мама залишила у візку надворі, а сама пішла в магазин. До візка застрибнув великий пес, хотів укусити. Люди відігнали. Мене потім до бабок водили, яйцями викачували. Але у підсвідомості залишилося.

Справжню радість відчув, коли поклав новонароджену дочку собі на груди.

У російському Рубцовську всі діти говорили по фєні, з матюками. Половина населення – зеки, друга – військові. Усі ці поняття перенесли до школи. Знав, що мені там не місце.

Курив 20 років. На цей Старий Новий рік перейшов на люльку. Це був подарунок брата. Чотири дні ламало. Потім себе пересилив.

Під час Майдану служив у місті Васильків на Київщині. У нашу частину завезли підрозділи Внутрішніх військ із Харкова, Донецька, Криму. Вони мали за наказом придушити протести. Городяни заблокували військову частину. Я взяв відпустку, перевдягнувся в цивільне і стояв навпроти свого КПП. Блокував своє місце служби. Вітався "Слава Україні". Деякі офіцери називали майданутим. Але, коли почалася війна, швидко перевзулися.

Найгірша смерть – самогубство. Єдина причина для цього – коли не хочеш здатися в полон. Умирати на мирній землі по-дурному. Будь-які проблеми тут – надумані. Життя дане для того, щоб його зберегти і продовжити.

 

Вирішити можна будь-що. Треба мати силу духу, натхнення і трохи ворушити мізками.

20 років не знав, що таке цивільне життя. Зараз цим насолоджуюся. Мене переконували підписувати новий контракт. А я відчув, що не зможу підпорядковуватися тим, хто заглядає начальству в рот. У моєму оточенні вільні люди.

Щастя – бути серед тих, хто поділяє твої погляди. Коли ти вільний і маєш силу будувати майбутнє.

Живу теперішнім і майбутнім. У минулому мене немає.

Три тисячі купонів – мої перші гроші. Продав дві сумки сирої кукурудзи із сусідського городу.

Батько карав мене виховними розмовами. Я їх не любив, тому висновки робив швидко.

Долею називаємо зліплену власними руками саморобку. Ми не уникнемо смерті. Решту – можна підклеїти і замалювати.

Кіт не дочекався мене з війни. Засумував і помер. Більше тварин не заводив.

Я не прибічник однієї релігії. Буваю й у Православній церкві України, й у Російській церкві в Україні. Можу зайти в синагогу, греко-католицький храм. Але найкраще почуваюся на язичницькому капищі просто неба.

Людей не вбивав. Тільки ворогів.

Вмирати мають вороги. Наша мета – їм у цьому допомогти. Власна смерть – лише побічний ефект.

Проти нашого взводно-опорного пункту йшов ворожий батальйон. Не було зв'язку з артилерією, щоб прикрити. Нас було небагато. Техніка – в ганебному стані. Від страху набрав повний рюкзак патронів. За спину повісив два гранатомети. Лишалося кілька хвилин. Зателефонував командиру. Попросив не кидати мою сім'ю. Подзвонив батькові. Попросив підготувати матір і дружину. Останньою набрав кохану. Спитав, як справи. Сказав поцілувати сина і що дуже їх люблю.

Олену покликав заміж у день знайомства. Погодилася і нагодувала борщем. До того 10 днів спілкувалися по інтернету. За два тижні приїхав забрати з пожитками.

Сарказм – вада, якої не хочу позбуватися. Після війни зробився цинічний. Відчуваю задоволення від моральних страждань тих, хто мені не подобається.

Мрію потрапити на Карибське море.

Вибачатися нескладно, якщо зрозумів, у чому винен. Востаннє робив це перед дочкою. Підійшла іззаду, а я розгинався і вдарив її у лоб. Схопив в обійми й довго просив пробачення.

У селі треба було зарубати кількох гусей. Відчув, що не зможу. Хоча до війни це робив. І свиню колов.

Чоловіки не мають ображатися. Вони повинні робити висновки.

Об'єктивність, прямота і чесність – показник хорошої людини.

На війні важливо швидко приймати рішення. Інакше можна втратити підрозділ або власне життя.

×