"Родовід свій треба знати, щоб розуміти перспективи"

Сам не знаю, навіщо живу. Може, й не треба було народжуватися. То нащо когось народжувати самому?

Я зростав у чудовій сім'ї, був єдиним пізнім викоханим сином. А виріс самітником. Вовком.

Художник – це перш за все рука. Яку веде інтуїція.

Тричі був по той бік. Уперше – в 14. Відпочивав із батьками неподалік Ірпеня на Київщині. Перепливав озеро, вирішив стати на дно. Виявилося, що рівень води вищий. Вдихнув воду на повні легені. Доки мене витягли, вже був поза тілом. Бачив збоку, як мене повертали до життя. А потім – короткий тунель зі світлом, смарагдовими будинками й палацами. Все було реально. Тоді зрозумів, що смерть – це не кінець.

Дмитро КУЗОВКІН, 68 років, письменник, художник. Народився 23 червня 1952-го у Львові. Батьки – інженери-будівельники. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка за спеціальністю ”російська філологія”. Працював редактором у науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, потім вітражистом у майстерні Григорія Комського. Наприкінці 1970-х грав на бас-гітарі у гурті ”Супер Вуйки”. Перекладав із польської. Видав збірки оповідань і есеїв ”Львовская книга мертвых”, ”Магія, секс, хіпі”, ”Антиэкология”, ”Афоризмы на каждую ночь”. Член редколегії альманаху ”Хіпі у Львові”. Малює графіку у стилі міського арт брюту. Мав виставки у Києві, Швейцарії та Німеччині. Неодружений. Любить салат олів’є, деруни та гречку із шинкою. 14 років не вживає алкоголю, три роки не курить. Улюблені письменники – Станіслав Лем, Максим Горький, художники – Пауль Клее, Жуан Міро, Пабло Пікассо. Тричі пережив клінічну смерть

Вдруге пережив клінічну смерть у 46. Маю хронічний панкреатит. Почалася внутрішня кровотеча, впав, блював кров'ю. Цього разу залишив тіло надовше. Піднявся над своїм будинком, ширяв над дахами. Побачив майбутнє – як реставрують сходи біля собору Кармелітів Босих неподалік. На щастя, саме прийшов майстер, який допомагав із ремонтом квартири. Мене потягло назад у тіло. А сходи таки полагодили за кілька місяців.

Втретє – під час операції. Лікарі припікали ерозію у шлунку. Мене не стало моментально. Це тривало десь хвилину. Бачив залу, а в ній – складені купами спресовані слова. Інформація. Зрозумів, що маю її поглинати, а осмислюватиму – вже коли повернуся.

Нема протиріч між релігією й наукою. Християнство примітивно, наче для дітей, описало устрій світу. Незабаром зможемо це пояснити науково. Мине ще якийсь час – почнемо воскрешати людей. Тоді й настане страшний суд. Але він не буде кінцем світу.

Вічні муки після смерті, про які говорять православні, це нераціонально. В католиків є чистилище. Більшість грішників, які не потрапляють у рай, відробляють свої гріхи там. Цікава концепція й раціональне збереження ресурсу.

Допився до того, що люди допомогли мені потрапити у психіатричну лікарню. Обстежили, зробили ін'єкцію сульфозину. Перемучився добу – й попустило. А потім знову почалося – снилася горілка, відчував її присмак у роті. Повторили процедуру – і мене наче відвело. Сам не впорався б.

Живу на третьому поверсі. В ніч на 1 травня 2017 року піднімався додому, почалася задишка, аж в очах потемніло. Відтоді не курю. Останній недопалок досі лежить у попільничці як нагадування.

Наш простір обмежений Землею. Вона не витримує вантажу. Як тільки почнемо освоювати нові планети, знову буде демографічний бум. Треба лише вирватися за межі.

Кльово було б жити за хіпівськими ілюзіями – радіти життю, народжувати, займатися лише творчістю. Жодної агресії та війни. Але на те вони й ілюзії. Простір обмежений для всіх. Та й не доросли.

Кожен новий день – велетенський досвід. Щосекунди ми сприймаємо неймовірно багато інформації. Вся вона має значення. Навіть сни важливі. Що довше людина живе, то більшою стає її скарбниця.

Життя недаремно порівнюють зі школою. Щоб її закінчити, треба вивчитися і не залишитися на другий рік у тому ж класі.

У кожного є мета, Божий план. Хтось повинен професійно зростати, хтось – народжувати, кохати, бути коханим. Спортсмени, науковці, митці – все недаремно. У всіх є свій шлях і призначення. Тільки би збагнути яке.

Що таке Бог – не наша справа. Не варто про це навіть думати. Теологія як наука – взагалі абсурд. Та хто ти такий, щоб розуміти Бога? Це як мурашці намагатися збагнути людину.

Радянську владу ненавиджу. Я немолодий, маю проблеми зі здоров'ям і мінімальну пенсію, але живу краще, ніж за совєтів.

Біля будинку росли коноплі. Збирав їхній пил і курив. Нецікаво. ЛСД теж не захоплює. Наркотичні видіння – штучні, брудні, з домішками. Досвід, коли помирав, – значно цікавіший.

Батьки вчились у Москві. Після війни батько спалив свої погони. Хтось доніс на нього, він утік до Львова. Доки шукали, помер Сталін. А мати приїхала сюди за розподілом після університету.

Ніколи не чув від батька про війну. Знаю тільки, що був контужений у перші дні. Хоча під час вибуху зробив усе правильно – закрив вуха, відкрив рота. Хвиля пошкодила його голосові зв'язки. Не міг кричати. Мав слабий здушений голос.

У матері було п'ятеро братів. Усі померли, коли прийшла радянська влада. Якось обмовилася про свого батька, мого діда. Він був дворянином. Але начитався Толстого, захопився примітивізмом і став ковалем.

Родовід свій треба знати, щоб розуміти перспективи. Коли йдеш дорогою, іноді варто озиратися, щоб розуміти, скільки пройшов. Але, якщо повністю сконцентруватися на минулому, загальмуєш. Народився – іди.

Більше зовні схожий на матір. А от вдачею – ні на кого. Я взагалі до звичайних людей не подібний.

Хотів стати художником. Батьки були проти. Казали, всі митці – алкоголіки. Погнали в політех. А туди я вже не хотів. Здав фізику й математику, а на твір не пішов. Аж наступного року вступив на філологію. То був компроміс – ні вашим, ні нашим.

Не треба говорити, що люди менше читають. Формат читання змінився. Не всім заходять паперові книжки. От їду в маршрутці – всі уткнулися в телефони, очі бігають. Отже, читають.

Коли занурюєшся в літературу, хоч-не-хоч – почнеш писати. Курсова – це теж письмо. Потім пробував писати есеї. Спалив їх, як Гоголь, бо соромно. "Львовскую книгу мертвых" написав, бо хотів поділитися про смерть. Художньої прози не пишу. Лише свої думки.

Без натхнення до роботи не беруся. Кілька разів намагався писати через нудьгу – дурня виходила.

Боюся сплутати натхнення з самоусвідомленням. Митцям не можна довіряти собі до кінця. Але й не варто пускати все на самоплив.

Якщо довго дихати спертим повітрям, а потім вийти на свіже – в голові запаморочиться. Сп'яніти можна. Багато століть ми жили в інформаційній задусі, а тепер інтернет дав необмежений доступ. От і п'яніємо.

Цивілізація почалася з льодовикового періоду. Людина – субтропічна істота. Недаремно ж усі вийшли з Африки. В тих умовах добути їжу, дах над головою та розмножуватися легко. Народи, які пішли в Північну Європу, були змушені думати про виживання. Будувати хижі, виготовляти зброю, шити одяг. Тому північні країни значно краще розвинуті за решту.

Усе йде до великої війни між лібералами й консерваторами. Тільки компроміс може врятувати людство від цієї катастрофи.

В юності курили з хлопцями перші сигарети, говорили. Всі розказували, що мріють про сім'ю, дітей. Я мовчав. Коли спитали, прислухався до себе і відповів просто: "Нєа".

Жінки приваблювали. Хотілося їх обнімати, цілувати, займатися сексом. Та все це було без пристрасті. Бувало, жив із жінками. Вони відчували моє самітництво, розуміли, що зі мною сім'ї не збудуєш, і йшли. Я не перечив. Не можна себе ґвалтувати.

Ні про що не шкодую. Мав усе необхідне. Свої рішення, свої помилки, свої дурості. Іноді думаю, що міг би зробити більше. Задумуюся: а що ще? Не бухав би. А звідки тоді взявся би потужний захист не тільки від пияцтва, а й від наркотиків і цигарок?

Якщо потрапив у течію – хай тебе несе. Не треба боятися спонтанності, неочікуваності. Лише так вдасться виконати своє призначення на Землі.