"Слова - це дії. Письмом можна змінити історію" - Маріо Варґас Льоса

 

Маріо Варґас Льоса, 74 роки.

Перуанський письменник, драматург, політик

Народився в містечку Арекіпа, Перу. Батько, водій автобуса, розлучився з матір'ю. Майбутній письменник тривалий час жив із дідом. Той був консулом Перу в болівійському місті Кочабамба. Після школи вступив до військового училища, але невдовзі кинув навчання. Працював журналістом, вступив на філологічний факультет Мадридського університету. Кілька років прожив у Парижі в цивільному шлюбі з кузиною Хулією Уркіді. Там потоваришував з аргентинським письменником і поетом Хуліо Кортасаром. 1964-го розійшовся з Уркіді, за рік побрався з другою кузиною Патрісією. У родині народилося троє дітей. Подружжя досі разом.

1971-го Льоса захистив дисертацію з творчості Ґабрієля Ґарсіа Маркеса. Із часом політичні погляди письменників розійшлися, 1976-го в Палаці мистецтв у Мехіко Варґас дав Маркесу ляпаса. З яких причин - невідомо. Класики не спілкуються.

1990 року набрав 34% голосів під час виборів президента Перу, але програв Альберто Фухіморі. Емігрував до Іспанії, згодом - до Великої Британії. Прославився романом "Місто і пси" 1963 року, який став культовим для європейської та латиноамериканської молоді. Серед інших відомих творів - "Зелений будинок", "Розмова в соборі", "Цуценята".

7 жовтня 2010-го отримав Нобелівську премію з літератури "за детальний опис структур влади та яскраве зображення опору, бунту й поразки особистості".

Щоденник Маріо Варґаса Льоси створений на основі його есеїв та інтерв'ю різних років

Слова - це дії. Письмом можна змінити історію.

Люди пишуть, щоб заповнити прогалини, відплатити дійсності та помститися обставинам.

Кожному письменнику, а надто іспаномовному, хотілося б написати "Дон Кіхота". Я хотів би написати всі свої улюблені романи - "Мадам Боварі", "Війну і мир", "Долю людини", "Тіранта Білого".

Читати й писати - це різні боки того самого.

Люди мають чудову зброю, щоб захищатися від розчарувань і невдач - уяву. Вона дозволяє нам вийти за межі обставин, стати богами й будувати кращу реальність, ніж та, в якій живемо.

Письменник не обирає тем, теми обирають письменника.

Роман - це відображення життя. І, на жаль чи на щастя, воно складається насамперед із насильства та сексу.

Письменник у романі має бути немов Бог у Всесвіті: скрізь і ніде. Свої ідеї я захищаю у статтях, а роман намагаюся деперсоналізувати. Від цього залежить, чи матиме він власне життя.

Суспільство повинно мати мистецтво й літературу, на які заслуговує - які здатне породити і за які готове платити. Ані Кафка, ані Джойс, ані Пруст не потребували підтримки держави, щоб написати те, що написали. Твори Анджея Вайди, Тадеуша Кантора або Єжи Ґротовського не виникли за допомогою культурних субвенцій соціалізму. Ці шестеро митців, хоча й непрості й вимагають у читачів чи глядачів інтелектуального напруження, знайшли собі публіку. Розширюючись, вона пішла, немов кола по воді.

Ніщо так не збагачує чуттєвість та бажання, як читання. Людина, яка читає, насолоджується життям значно більше. Навіть якщо має більше проблем, стикаючись із реальним світом.

Не думаю, що можна мати багате сексуальне життя з бідною культурною базою. Що примітивніша людина, то менш здатна до задоволення.

Еротика "Плейбоя" спонукає до втрати оригінальності.

Демократія і щастя не дають великої літератури.

У нерозвинених країнах диктаторами стають невігласи. Такі ніколи не вбачають небезпеки в літературі.

Громадянський режим, породжений вільними виборами, підтриманий законом і контрольований свободою слова, навіть якщо корумпований і неефективний - кращий за диктатуру.

Будь-яка диктатура - і права, і ліва - займається цензурою, шантажем, залякуванням та підкупом.

Політика - це форма зла. Це найбільша помилка, яку я зробив у житті. Але не шкодую про неї.

Під час президентської кампанії я жодного разу не збрехав. Казав усе як думав, тобто, поводився неполітично. Опозиція скористалася моєю відвертістю, щоб знищити мою кандидатуру.

Мистецький або літературний геній не гарантує політичної ясності.

Зазвичай, народ отримує той уряд, на який заслуговує. Навіть якщо потім гірко кається.

Культура, на жаль, залишається монополією умовно лівих. Вона дозволяє собі ганьбити тих, хто не поділяє її ідеалів.

Захід зруйнував те, чому зобов'язаний своєю величчю: суверенну особистість. Страхування від безробіття стало джерелом незайнятості. Медичне - призвело до культури хвороби. Наріжним каменем держави добробуту став колективізм.

Досконалого суспільства не існує й не існуватиме - насамперед тому, що уявлення про нього може не збігатися навіть у двох осіб. Неможливо узагальнити ідею щастя. У це вірять лише фанатики.

Письменник зобов'язаний брати участь у громадських дискусіях, полемізувати з владою. Культура, що повністю відірвана від навколишнього світу, стає штучною.

Одна з моїх битв - це спроба переконати якнайбільшу кількість людей, що потрібно захищати літературу. Від неї залежить, чи буде майбутній світ чуттєво багатий і чи буде він вільний. Бо саме література є гарантією свободи. Нею не можна маніпулювати, як засобами масової інформації.

Письменники, коли збираються, зазвичай говорять про політику і гроші.

Письменники намагаються бути обережними між собою - аби не зачепити когось надто вразливого. Загалом, це дуже складні стосунки.

Габрієль Ґарсіа Маркес - людина образів і жестів, а не ідей. Він пише з напрочуд багатою фантазією, сміливістю і свободою. Але він - не інтелектуал. Маркес не написав жодного есе, щоб пояснити свої політичні переконання. Бо й вони теж - самі жести та пози.

Демократії в Латинській Америці шкодять тероризм, слабка правова держава та новий популізм.

Завжди думав, що здоров'я британської демократії - у тамтешніх бабцях. Це вони допікають депутатам, чиновникам, міністрам потоками листів і петицій, знаходять дорогу до преси. Вони роблять усю мурашину роботу перед виборами і саме вони їх виграють або програють. Упевнений, що завдяки їм після римлян нога жодного завойовника не ступила на цей острів.

Якби не писав, потрапив би до божевільні. Література організовує мій світ.

Моє життя зливається з моїм покликанням.

Я завжди робив фізичні вправи. Мене ніколи не цікавив світ наркотиків чи алкоголю. Усі мої задоволення були пов'язані з працею і я ніколи її не полишаю.

Я пережив любовну пристрасть, через яку лише раз у житті подумав: життя не має сенсу. Тоді ледь не скоїв одну з двох дурниць: вкоротити собі віку, або записатися до Іноземного легіону. Насправді життя - це найпрекрасніша річ.

Мені завжди дуже подобалися жінки. Але я такий зайнятий, що уявні насолоди заступають реальні. Дружина не поділяє мого спортивного інтересу до протилежної статі, тож змушений бути обережним, коли розповідаю їй про свої почуття.

Моя дружина відповідальна за найбільш невдячні речі - дім, організацію подорожей і впорядкування мого часу. Вона захищає мене від компромісів, які заважають писати. Мені бракує слів, щоб подякувати їй за це.

Мені байдуже до снів. Ті, що я пам'ятаю - переважно не еротичні, не фантастичні, а посередньо реалістичні. Це просто розширення мого дня. Кошмари банальні - падаю зі скелі, потрапляю під потяг... Я просто змушений створювати фантазії, бо підсвідомість слабо працює впродовж дня.

Коли дописую книжку, мене охоплює порожнеча. Щоб дати собі раду, одразу беруся за щось нове.

Кожен роман - це зашифрований заповіт.

Я не мрію про Нобелівську премію. Якщо письменник надто цим переймається, починає поводитися як кандидат на неї. А це шкодить літературі.

Продовжуватиму писати, бо мені це неймовірно подобається. Ніколи не відчував спустошеності, яка паралізує деяких письменників. Планів у мене значно більше, ніж часу.

Лише ідіот може бути цілковито щасливий.

×