Якщо Захід запровадить тотальні санкції проти російського олігархату і cхиблених на шовінізмі гебешників, вони винесуть Путіна з Кремля вперед ногами, – вважає соціолог Ігор Ейдман.
Як оцінюєте візит Меркель і Олланда до Києва та Москви?
– Путін хотів, щоб Меркель і Олланд зіграли в українсько-російському конфлікті роль Чемберлена і Даладье, що здали в 1938-му Чехословаччину на розтерзання Гітлеру. Він п'ять годин безуспішно уламував їх зрадити Україну. Зараз Путін продовжує шантажувати західних партнерів, вимагаючи в них поступок під загрозою ескалації війни.
Візит Меркель і Олланда в Москву показав, що вони не готові здати Україну заочно – як це зробили з Чехословаччиною Чемберлен і Даладьє. Цього їм не пробачить громадська думка їхніх країн. Вони ні про що не домовлятимуться з Путіним проти волі українського керівництва. Бо якщо Порошенко не піде шляхом капітуляції перед агресором, другого Мюнхена не буде.
Який вихід із війни на Донбасі можливий для світу й Путіна?
– Не думаю, що Путін шукає вихід із війни й хоче миру. Він за довгий час перебування у владі пройшов декілька важливих етапів. Перший: його поставили як цербера, який охоронятиме власність олігархату, накрадену в 1990-х. У свій перший термін він це завдання виконував, зберігаючи на посадах прем'єр-міністра Михайла Касьянова і начальника адміністрації Олександра Волошина, які були приставлені до нього олігархатом.
Правда, деякі олігархи погоріли. Це – Володимир Гусинський, який перешкоджав обранню Путіна, ставив на пару Лужков – Примаков. І Борис Березовський, який намагався крутити Путіним, як маріонеткою.
Потім була справа ЮКОСА – Михайла Ходорковського. Це був перехід до другого етапу. Вже путінські люди – такі, як Ігор Сєчин (президент державної компаніії "Роснефть", приятель Путіна, вважається другою за впливом людиною в Росії. – "Країна") і компанія – показали свою силу. Під час другого терміну Путін вибудовував свій особистий порядок денний. Він відійшов від ролі цербера, захотів увійти до історії як людина, яка може протистояти Заходу і США.
Тоді він був уже незалежний від олігархів, але ще не мав економічних і військових ресурсів для протистояння. Під час третього терміну, коли формально правив Медведєв, а реально Путін, він не міг здійснювати різких кроків, бо президентом був не він. І ось четвертий термін. Ціни на нафту довгий час були дуже високі. Це дозволило вкачувати гроші в силовиків – армію, розвідку, поліцію. До початку минулого року Путін мав повну владу в країні та значні економічні й військові ресурси. Йому вдалося фактично взяти під контроль владу і в Україні – через Януковича та його команду. Далі була робота по втягненню України в Митний союз під протекторатом Росії. І раптом Майдан. Проросійська адміністрація втрачає владу.
І тут Путін вирішив, що його час настав, що він повинен показати собі й народу, що він – збирач "русского мира", відновник імперії, наддержави, здатної плювати на весь світ. Він захопив Крим. Далі йому діватися вже було нікуди. Зрозуміло, що анексію Криму ніхто не визнає. Тоді він вирішує створити ще одну проблему для своїх супротивників – розколоти Україну. Починає вибудовувати анклав, який називає "Новороссия". Спроби підняти заколоти в Одесі й Харкові провалилися. Але на Донбасі ця авантюра все ж реалізувалася.
Яка тепер у нього може бути мета?
– Стратегічна мета – ввійти в історію як збирач російських земель, відновник великої імперії, здатної стати на один рівень із США. Але є і тактична мета. Раз не вийшло з "Новороссией", Путіну потрібно створити в Донбасі нове Придністров'я, щоб мати важіль постійного тиску на Україну. В ідеалі з часом він хотів би підірвати цю бомбу сповільненої дії, щоб повалити нинішнє керівництво і привести до влади в Києві російського ставленика.
Чи є в Путіна загрози всередині Росії?
– Доки він у владі, прагнутиме досягти своєї стратегічної мети – відродження Російської імперії. Для нього це виправдання темного політичного минулого: зради чекістських ідеалів під час служби демократам в 1990-ті, участі в корупції та крадійстві. Він пертиме, як коток, доки не зламає шию.
Але, на щастя, Путін не всемогутній. Російська економіка дуже сильно залежить від світової. Є таке прислів'я: без штанів, зате в капелюсі. Він вдає Наполеона, але економічного базису для цього в нього немає. Це головна надія України і світу. Ключі від конфлікту зараз у Заходу. Навіть теперішні санкції боляче б'ють по російській економіці, хоча вони й не найсильніші. Поки що Захід радше намагається втихомирити господаря Кремля. Але в майбутньому може так гойднути російську економіку, що Путін не зможе воювати навіть в нинішньому форматі. Тим більше, російська еліта тримає свої капітали на Заході. Вилучення цих ресурсів спричинить паніку. Зараз цей важіль практично не задіяно.
Другий ключовий момент – це позиція України. Завдання Путіна — поставити Київ на коліна. Це означає змусити утримувати Донбас, який контролюватиме Кремль. Поки це не вдається. Багато що залежить від здатності Києва до опору. Путін розуміє, що його економічна потужність не безмежна, і застосовує хитру тактику – імітує крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед по шляху експансії. Наприклад, перш ніж у серпні російські регулярні війська зайшли в Україну, Путін демонстративно відкликав із парламенту дозвіл на використання там армії. І всі вирішили, що все закінчилося. Але насправді все тільки почалося.
Той же обман стався у випадку з переговорами в Мінську. Такі витки потрібні Путіну, бо він розуміє свою вразливість перед Заходом. Щоразу посилає новий "миролюбний" месидж. Як тільки світова громадськість заспокоюється – починає черговий виток агресії.
Крім того, супротивників залякують вкиданням інформації, мовляв, можлива велика війна, Путін збожеволів і не зупиниться перед ядерним ударом проти Заходу. Це брехня. Безумовно, Путін не зовсім адекватний, але інстинкт самозбереження має. Усі його маневри з відступами, кроки вперед і назад – демонстрація цього. До великої війни він поки що не готовий. Більше того, якраз поступки Путіну можуть призвести до того, що поступово світ крок за кроком може опинитися на порозі великої війни.
Чи довго Путін зможе використовувати тактику "крок назад – два вперед"?
– Він знову намагається імітувати переговорний процес, щоб пом'якшити реакцію Заходу на розширення агресії проти України. Адже складно посилювати санкції під час переговорів. Але є відчуття, що західні лідери почали розуміти його тактику.
Кремль використовує різні ідеї та ідеології: російський націоналізм, православну риторику, євразійство. Наскільки це серйозно, адже те ж євразійство виглядає маргінальною ідеологією?
– В Росії дуже довго обговорювали тему національної ідеї. Все крутилося навколо безплідних доповідей, розмов і конференцій. За Путіна ця робота активізувалася. З різного імперського, шовіністичного, клерикалістського сміття почали ліпити нову державну ідеологію. Серед її складових – елементи євразійства, спадщини філософа Івана Ільїна, православного фундаменталізму. З цього мотлоху зібрали путінський різновид фашизму. Зараз це все просувається державою через телебачення, армію і школу.
Путінський режим подібний до режиму раннього Муссоліні в Італії або Франко в Іспанії. А якщо взяти азійські країни – режим Хусейна в Іраку. Путінізм зараз радикалізується. 2014-й став роком великого перелому – він вийшов на велику дорогу агресії та війни.
Ця ідеологія особливо популярна у спецслужбах і серед бізнесменів, схиблених на православ'ї, типу Малофеєва, Бойка. Ці люди орієнтовані на джихад проти всього світу. Якби хтось із них контролював ядерну кнопку – питання про її натиснення навіть не стояло б. Путін використовує цих відморозків для війни на Донбасі.
Російська політична верхівка вірить в усе це?
– Кремль неоднорідний. Головний гравець – Путін. Рішення про приєднання Криму він прийняв одноосібно. Безумовно, у нього є антизахідні переконання.
Серед олігархату і спецслужб схиблених людей немало. Хоча більшість – просто шахраї. Проте ті ж гебешнеки, які кришують китайську контрабанду і вбивають людей, які намагаються викривати їхні махінації, можуть за пляшкою горілки міркувати про "велику Росію". Але особисті корисливі інтереси для них важливіші. А всі вони – великі власники з активами, зокрема за кордоном. Якщо Захід запровадить щодо них тотальні санкції, вони винесуть Путіна з Кремля вперед ногами.
Чому Захід не дотискає Росію?
– По-перше, країнам ЄС вигідне економічне співробітництво з Росією та її елітою. Ці люди вивели з Росії величезні гроші, що зараз працюють на економіку Євросоюзу. Якщо вигнати всіх російських бізнесменів з Лондона, там спорожніють половина особняків. По-друге, Кремль залякав Захід глобальним протистоянням, аж до ядерної війни. По-третє, Путіну вдається імітувати переговорний процес, і Захід боїться різкими діями злякати його за столом переговорів.
Як ідея про велику Росію поєднується в одній голові з корупційною практикою?
– Люди одночасно можуть вірити в протилежні речі. З одного боку, вони бачать себе патріотами, з другого – по-чорному крадуть із бюджету своєї країни. Так само і з Заходом. Вони хочуть там натуралізуватися, але й ненавидять одночасно. Це така шизофренічна роздвоєність усієї російської суспільної свідомості. Вона властива не лише еліті, а й обивателям.
Але навіщо надовго ув'язуватися в конфлікт у Східній Європі, коли світовий ВВП створюється в інших місцях?
– Путін не керується раціональними міркуваннями. Його дії продиктовані хворобливими амбіціями та реакційною міфологією. Що Путін може зробити на Далекому Сході? Не війну ж з Китаєм йому почати. Кишка тонка.
Ну, наприклад, інфраструктуру відбудувати – залізниці, порти.
– Творча діяльність зараз Путіна цікавить менше, ніж зовнішня експансія. Його не вважатимуть великим правителем, якщо він побудує сучасну інфраструктуру на Далекому Сході. А ось приєднання Криму – це для нього та його виборців дуже важливо. А якби він переміг і підкорив Україну – це був би взагалі мегатріумф. У Кремлі ж не вважають українців окремим народом.
Як усе це закінчиться?
– Боюся, сумний фінал чекає не лише Путіна. Його авантюра веде Росію до дуже серйозних проблем. Коли і як ця авантюра провалиться, зараз складно прогнозувати. Але її повний провал з об'єктивних – передусім економічних – причин неминучий.
3 
1
Коментарі