Поєднувати сім'ю і кар'єру неможливо

Освіта й совість не дозволять мені перетворити мистецтво на комерцію. Коли бачу халтуру, відмовляюся брати в цьому участь.

Не сприймаю стереотипу, що художник має бути голодним. Якщо у шлунку скучно, яка може бути творчість? Але розкіш теж приносить мало хорошого.

Мої двигуни – марнославство та егоїзм. Не може людина бути байдужою до всього.

Хотів стати хірургом. Але буваю лінивий. Лікар не може собі такого дозволити. Художник – може, але у правильних дозах.

Ніколи не шкодував про шкідливі звички молодості. Ганяли по всіх московських пивбарах. Там були всі – від професури до бомжів. Проходиш соціалізацію, весело проводиш час. Такі періоди обов'язково мають бути.

Я курив так багато, що відчував, як хлюпає моє серце.

Віктор Афонін, 72 роки, художник. Народився 9 липня 1946 року в німецькому місті Ратенов. Батько був економістом, мати – домогосподаркою. Закінчив дев’ять класів школи у Смілі Черкаської області, відділення художньої кераміки в Одеському державному художньому училищі імені Митрофана Грекова і відділення промислової графіки на факультеті декоративно-прикладного мистецтва Московського вищого художньо-промислового училища. Служив в армії в Уссурійську. Отримав скерування до міста Навої в Узбекистані. Потім переїхав до Черкас. Працював у художньо-виробничій майстерні художнього фонду УРСР, викладачем модельного центру підготовки та перепідготовки фахівців, доцентом кафедр інженерної графіки та дизайну інженерно-технологічного інституту. 15 років був доцентом кафедри дизайну. Останні два роки – на кафедрі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. У шлюбі вдруге. Дружина 43-річна Лариса Григорівна – художниця. Має двох синів 40-річного Іллю та 42-річного Андрія від першого шлюбу та доньку 3-річну Єлизавету – від другого. А також онука. Захоплюється театром і балетом. Слухає авангардну музику й джаз. Улюблені композитори – Модест Мусоргський і Сергій Рахманінов. Книжка – збірка ”Люди. Роки. Життя” російського письменника Іллі Еренбурга

Дуже погано, коли людина багато вміє. Її розриває на частини. Все одно треба прибитись до якогось берега.

У батька було четверо братів. Жили в різних країнах, а з'їхалися, щоб поділити спадок. Я бачив, як вони боролися за майно. А батько відсторонився. Мені так само простіше все кинути, ніж займатися роздільними процесами.

У дитинстві було таке, що мама мене шукає, а я десь у шафі сплю. Почувався затишно й комфортно. Подобається й моя маленька келія-майстерня.

Можна викопати канаву, нею користуватися – і цього вистачить. Але, щоб чогось досягти, треба рити колодязь. Мистецтво – мій колодязь.

Складно тримати себе в тонусі. Дивуюся, як дружина примудряється займатися творчістю між вихованням дітей і влаштуванням побуту.

Ніколи не був кар'єристом. Коли виграв вибори на серйозну посаду, одразу взяв самовідвід. Колеги дивилися на мене, як на божевільного.

Вірю в невипадкові випадковості.

В армії був завідувачем клубу. Мали поїхати в піонерський табір виступати. Завантажили автівку, всі зібралися. Щось стукнуло в голову, я вийшов. Сказав, що не поїду. Вночі мене розбудили. Мої музиканти потрапили в аварію. На щастя, залишилися живі. Якби я там був, думаю, не повернувся б.

Стежу за життям своїх студентів у соцмережах. За одних відчуваю гордість, це дає стимул. Дехто розчаровує. Безініціативним, яким нічого не цікаво, хочеться нагрубити. Але стримуюсь.

Боюся слова "виховувати". Хто я такий, щоб учити жити інших? Кожен розвивається і доходить до своїх меж по-різному.

Професіонал не має права втратити контроль над собою. Це слабкість. Уважно слухають тільки тоді, коли говорять спокійно.

Поєднувати сім'ю і кар'єру неможливо. Коли мене з колегою послали в будинок творчості "Дзінтарі" в Латвії, я тільки через два тижні згадав, що в мене є родина. Занурився в творчу атмосферу, гуляв із колегами на вечірках у барах. Мої найкращі роботи були створені там.

Минув той час, коли діди були авторитетами. Внук каже: "Дідусю, чого мені до тебе їхати? В тебе комп'ютера немає".

Коли в 68 років дізнався, що дружина вагітна, дістав шок. Пішов мандраж, не вистачало повітря. Відчиняв кватирку – обчесав ногу об стілець. На пам'ять про той момент залишився шрам.

Чого ж мені ще хотіти? Після народження Лізи почав відчувати відповідальність і прилив незрозумілої енергії. Хоча інколи так притискає, що й не хочеш собі в цьому зізнаватися.

Боюся, що меншу доньку запитуватимуть: "Це твій дід?" Як вона це сприйматиме. Сумно, бо молодшати я не буду.

Мій друг Боря – москвич, льотчик цивільної авіації – облітав весь світ. Став ватником, Путін для нього – святе. Не знаю, чи це можу назвати зрадою. Але спілкуватися перестали.

Дістали пофігісти й непатріоти.

Відчуваю спад культури. У владі – пристосуванці, аферисти. Як вони виживають? За рахунок хибного патріотизму а-ля шаровари.

У минулому столітті були голод, смерті, війни, вбивства. Це не завадило з'явитися цілій плеяді художників і поетів. Так і тепер – смутний час, але я чекаю відродження культури.

За все життя двом особам сказав, що вони – генії. Один із них – художник Микола Теліженко.

Забуваю, скільки мені років. Коли згадую, стає печально.

У кожного мають бути свої гальма. Смішно, коли людина намагається молодитися. Що старша жінка, то червонішим фарбує волосся.

Багато в чому собі відмовляю. Можливо, тому і збереглася в мені якась моложавість. Мати добрий вигляд – це серйозна робота над собою.

Люблю роздивлятися обличчя. Коли вчився в Москві, у метро на ескалаторі обирав якусь фізіономію, спостерігав за нею і намагався визначити, хто ця людина за професією, чим вона сьогодні снідала, які має проблеми?

Жінка має бути привабливою не тільки зовнішньо. Якщо немає загальної культури, то модно одягатися для неї означає – мати вигляд, майже як у повії.

Кохання – це хвиля. Коли минає, не лишає нічого.

Брати шлюб треба тільки тоді, коли без відрази можеш уявити свою майбутню дружину на унітазі.

Краще забагато мовчати, ніж забагато говорити. Надлишок безглуздих розмов втомлює.

Ніколи не хотів мати близнюка. Я звик бути першим.