Пам'ятники минулого та спільне майбутнє, чи Польсько-українські відносини

Примирення починається зі справедливості і здатності почути іншого

Польсько-українські відносини після 1991 року були різні. Від братання двох президентів посткомуністів – Кучми і Квасневського – до вибачень Порошенка за події на Волині. У перспективі століть амплітуда відносин між Києвом і Варшавою була ще радикальніша. Мала місце полонізація, а навіть відверто колоніальна політика, що призводила до повстань і брутальних воєн. Водночас останні 100 років докорінно змінили уявлення про такі інституції, як-от Греко-католицька церква чи ідея Міжмор'я, що початково вважалися в Україні інструментом пригноблення, маніпуляції та приєднання до Польщі. У ХVI столітті Берестейська унія була інструментом знищення православ'я та ідентичності українців-русинів, а наприкінці ХІХ й на початку ХХ століть ця сама церква стала гарантом становлення та формування української самосвідомості. Концепція Міжмор'я зароджувалась як форма відродження давньої Речі Посполитої, а нині трансформується в концепт Тримор'я та інфраструктурної співпраці між країнами Європейського Союзу.

 

Об'єднавчий собор 2018 року та надання томоса Православній церкві України в січні 2019-го безпосередньо пов'язані з появою Польської православної церкви 1924 року. В обох випадках Вселенський патріарх аргументував надання автокефалії тим, що Російська православна церква не виконала умов акту 1686-го щодо Київської метрополії. Православна церква України та Польська православна церква є правонаступницями Київської метрополії.

Проте найдосконалішим прикладом реальних змін і символічної єдності між нашими народами є Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, відомий у Львові як костел Єзуїтів. У храмі є фрески святого Андрія Боболі – апостола Полісся та одного з патронів Польщі, який був замучений козаками. А також там поховані визначні представники польського народу. Нагадаю, що єзуїти сприймаються як утілення підступності та покатоличення, а нині у храмі Єзуїтів зберігають штандарти українського війська та відспівують українських воїнів.

Таким чином слова Шевченка: "Ще як були ми козаками, //А унії не чуть було… // Отак-то, ляше, друже, брате! // Неситії ксьондзи, магнати // Нас порізнили, розвели, // А ми б і досі так жили" набувають архаїчного та виключно літературно-історичного значення. Адже з початком російсько-української війни саме Польща стала для нас найвірнішим і найпослідовнішим союзником.

До 24 лютого 2022 року більшість українців спри­ймала Польщу переважно позитивно, а майже 50 відсотків українців добре оцінювали діяльність президента Анджея Дуди. Після початку повномасштабної агресії Росії проти України Польща стала фактичним тилом для мирного населення України й найбільшим логістичним хабом із постачання зброї для України, а 86 відсотків поляків довіряють президентові Зеленському.

Польсько-українські дискусії щодо конфліктних і дискусійних сторінок спільної історії (події на Волині 1943 року, ситуація української меншини в Другій Речі Посполитій й інше) розпочалися у другій половині 1990-х і тривають досі. Однак досвід останніх восьми років доводить, що всі попередні розмови й запевнення про примирення виявилися лише словами. Український філософ Олександр Маслак влучно зазначив, що тривалий час існував "кіч поєднання" та взаємна адорація (обряд. – Країна) певних ідеологічних середовищ. Реального примирення між польським та українським народом не відбулося. Про Волинь, Українську по­встанську армію і Організацію українських націоналістів дебатували люди, що не були носіями символічної пам'яті про ці події чи організації. Тоді й сьогодні у дискусіях брали участь або історики, або суспільно-політичні діячі, які мають ліберальні погляди.

Українська та польська сторони свідомо виключають із діалогу націоналістів і широке коло представників організацій, що в символічний спосіб ідентифікують себе зі спадщиною УПА й ОУН. Варто підкреслити, що в українському контексті з огляду на війну з Росією історія та значення УПА, постать Степана Бандери й діяльність ОУН набули нового змісту і стали ще більш міфологізовані. В усіх соціологічних опитуваннях учасники добровольчих формувань, військові та волонтери мають виключний авторитет в українському суспільстві. Таким чином залучення українських націоналістичних і консервативних організацій (партій, громадських організацій, аналітичних центрів) може бути поштовхом до реального примирення та зниження напруження у сфері історичної пам'яті. Виключення українських правих із дискусії та свідоме намагання маргіналізувати праве середовище призводять до радикалізації згаданих організацій. Зазначу, що українські праві неодноразово стверджували, що "Міжнародна амністія" (Amnesty International) є ідео­логічною організацією, яка оцінює реальності з позиції ліволіберальної ідеології та нав'язує свої цінності. На жаль, лише на восьмому році війни українські експерти та державні діячі помітили ідеологічне забарвлення в діяльності згаданої міжнародної організації.

Починаючи з 2014-го в українській армії у формальний та неформальний спосіб почали формуватися власні, не радянські, традиції, які значно мірою були пов'язані із традиціями визвольних змагань 1917–1920 років та УПА. Для певної частини польського суспільства це було незрозумілим та неприйнятним. Більше, Ярослав Качинський стверджував, що Україна не зможе ввійти до Євросоюзу разом із Бандерою, а прем'єр Матеуш Моравецький 11 липня 2022-го в день вшанування пам'яті жертв Волинської трагедії, який уже кілька років формально є "національним днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян II Речі Посполитої", ствердив, що Україна бачить, куди веде націоналізм та імперіалізм, а спадкоємцем українських націоналістичних організацій та УПА є Путін, який намагається принести "русский мир".

Згадані заяви польських політиків не заважають Польщі надавати Україні зброю та допомагати українським біженцям. Адже історія може бути для нас пересторогою та наукою, але минуле не може визначати нашого майбутнього, лише сьогодення творить наше майбутнє. Досконалим прикладом чого є відкриття левів на кладовищі львівських Орлят у травні цьогоріч. 2015-го на територію польських військових поховань на Личаківському цвинтарі (відомому як цвинтар львівських Орлят) повернули дві скульптури левів, що суперечило угоді про реставрацію цвинтаря, та інтерпретували як прояв польського націоналізму й історичної ностальгії. Відкриття левів має символічне значення. Бо все більше державних діячів, політиків і лідерів суспільної думки в Польщі й Україні розуміє, що пам'ятники політикам або військовим встановлюють з огляду на їхні заслуги, а не помилки чи злочини. Німці вшановують пам'ять полковника вермахту Штауффенберґа, який воював проти Польщі 1939 року, українці встановлюють пам'ятники Степану Бандері, якого польська влада визнала терористом, поляки пам'ятають про Романа Дмовського (польський політичний діяч і публіцист, засновник націоналістичного політичного угруповання "Табір великої Польщі". – Країна). Однак це не означає, що наші народи не можуть мати спільного майбутнього в єдиній Європі.

Пам'ятники й історія мають нагадувати та бути пересторогою, але не можуть визначати нашого сьогодення. Справжнє примирення починається зі справедливості та здатності почути й розуміти іншого. Кривава агресія Росії проти України відкрила нам шлях у Європу, а ця дорога завжди починається через Варшаву.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×