"Основні покупці були в Києві, Криму, Донецьку, Луганську. Від початку війни три регіони відпали"

Місія бізнесу – зберегти підприємство

24 лютого прокинувся о сьомій ранку, як зазвичай, за будильником. Відкрив телефон. Там купа повідомлень у чатах. По телевізору показували карту України з бойовими діями. Вийшов надвір – тиша. Дружина поїхала заправити авто. Подзвонив колегам. Сказав, що в усіх вихідний. Десь о 12-й пролетіли російські гелікоптери в бік аеродрому в Гостомелі. Його видно з вікна. За хвилину – вибухи, з'явився чорний дим. За пів години з дружиною зібрали речі, склали в авто. Забрали дітей, кота й поїхали Варшавською трасою максимально далеко від вибухів. Кілька днів умовляв дружину виїхати з України. Кажу: разом ми не мобільні. Коли родина перетнула кордон, почав думати, що робити далі. Адже бізнес повністю паралізований.

 

Мене прихистив товариш у Рівненській області. Разом кілька днів вивозили знайомих до польського кордону. Хотіли записатись у тероборону, нас не взяли. Вирішили волонтерити. Закупили берці, цигарки, енергетики, каву, шоколадки. Об'їжджали блокпости. Потім нам хлопці кажуть: не треба цього робити. Можуть подумати, що диверсанти чи продукти отруєні. Одного з моїх працівників мобілізували. Подзвонив йому, дізнався, що треба бійцям. Перекинув 6 тисяч гривень, потім іще 9. Тепер 10 відсотків прибутку переказуємо на допомогу армії.

Десять відсотків прибутку переказуємо на армію

Партнери, яким відправляли продукцію, перебувають у США, Європі. Тобто канали продажів працювали, але товар доставити не могли. Згодом Укрпошта поновила експорт. Постало питання евакуації бізнесу. Але як це зробити, якщо всі машини з Києва першочергово вивозять людей. Бо там стріляють, бомблять житлові будинки. Дізнався, що почали курсувати вантажівки з гуманітаркою. Назад вони повертаються порожні. Можна попросити завантажити обладнання. Обдзвонив працівників. Сказав, що є думка поновити виробництво на базі якогось підприємства в безпечному місці. Всі погодилися вийти на роботу. Ключова працівниця поїхала в Польщу до сестри. Довго добиралася туди. Відповіла: "Дай видихнути день-два, подумаю". У результаті дзвонить наступного дня: хочу працювати.

Спершу поїхав у Луцьк. Знайшов там три виробництва, що простоюють, але вони не задовольняли наших потреб. Згадав про партнера у Львові, в якого купував обладнання. Він відповів, що є вільні дві тисячі квадратів, обладнання й місцеві спеціалісти. 11 березня виїхав до Львова. За два дні зустрічав машину з Києва. Довелося вирішувати проблему з житлом. Знайомий власника виробництва здавав однокімнатку за 200 метрів від приміщення. Думав попросить 500–600 доларів, такі ціни у Львові нині. Домовилися платити 7 тисяч гривень.

Перевезли необхідний мінімум для виробництва прикрас: прес-форми, матриці, що дають змогу робити тираж, метал, ноутбуки, сканери штрих-кодів. Все інше залучили на місці.

Як можна продовжувати роботу на довоєнному рівні, з тією ж орендою, витратами, зарплатами? Ніяк. Це відчули всі великі компанії. Багато хто не говорить про це публічно. ROZETKA каже про падіння продажів у 170 разів. Тому змушені скорочувати людей. У нас 20 працівників, нині можемо забезпечити роботою половину. Для 10 працівників потрібно стільки ж квартир у Львові. Оплатити таку кількість компанія не може. Живемо в однокімнатній квартирі втрьох – я та два співробітники. Ще один мешкає в родичів. Частина команди працює віддалено, хтось не захотів. Знайшов двох людей на місці. 14 березня змогли перезапустити виробництво. Мета – за два місяці наростити продажі, щоб була змога залучити більшість команди. Інакше розійдуться по інших роботах.

Роботодавці не всесильні. Малий і середній бізнес живе від місяця до місяця. Ніхто не накопичує зарплатного фонду на пів року вперед. Немає можливості. Я не вішаю собі медалі, але маю звичку: коли надходять гроші за замовлення, одразу пускаю їх на зарплату. Бувало, на тиждень раніше давав. Перед війною отримав гроші 22 лютого, розрахувався з усіма, крім чотирьох людей. Планував заплатити наступного дня, але кошти не прийшли. Потім почалася війна. Розрахувався з ними на початку березня.

Перш ніж наважуватися на релокацію бізнесу, потрібно все обдумати, порахувати. Знаю власника ІТ-компанії, який із початком війни перевіз 28 працівників до Туреччини. Але виявилося, що там надто повільний інтернет. Перебралися в Болгарію. Знайшлося житло, все добре. Тепер він пише в групу бізнесменам на обговорення: "Перевіз людей, замовлень немає. На рахунку 2 мільйони гривень, цього вистачить на місяць". Тобто ти вивіз за кордон 28 програмістів, враховуючи їхні зарплати, відсутність замовлень. І тепер не знаєш, як сказати людям, що грошей лишилося на місяць?

Місія бізнесу в умовах війни – зберегти підприємство. Просто не закритися. Забезпечити роботою хоча б одну-дві людини. Якщо не працювати пів року, то запуститися буде набагато важче.

Є проблема з логістикою. Раніше несли замовлення в Києві на пошту. Наступного дня воно їхало в Бориспіль, вантажили на літак і доставляли в Нью-Йорк чи Франкфурт. Тепер Укрпошта збирає посилки у Львові й машиною везе до Польщі, вантажать там на літак. Транспортування триває майже на тиждень довше.

 

У Львові немає бізнес-атмосфери, як у Києві. Де все – для клієнта: сервіс, доставка. Ціни вищі втричі. Треба було зробити гравіювання – три символи на каблучці. У Києві така робота коштує 50 гривень, у Львові – 150. Покриття металу родієм оцінили у 100 гривень за грам, замість 24–40. Усе моє обладнання для цього лишилося в Києві. Спробую вивезти. Можна буде скласти конкуренцію місцевим.

Минуло ще мало часу, щоб відчути пільги від держави. Буде видно через місяць-три. Пільги – це, як ковідна тисяча. Чи сильно вона допомогла людям, які втратили роботу? Ні. Самодостатній бізнес може жити без пільг. Головне – не заважати.

Батьки з дитинства привчили працювати на себе. Мама продавала на ринку автомобільні книжки. Додатково купувала газовану воду, пиво. Я носив їх по базару, пропонував продавцям автозапчастин. Власні бізнеси починав у кризові роки. Це точка росту, великі можливості. 2008-го відкрив шлюбне агентство. Дівчата переписувалися з іноземцями на сайтах. 2014-го мав інтернет-магазин автоаксесуарів. Продавали по всій Україні. Основні покупці були в Києві, Криму, Донецьку, Луганську. Від початку війни три регіони відпали.

Почав шукати, що можна виготовляти в Україні й продавати за долари. Так не залежиш від курсу, застрахований. Вивчав міжнародні маркетплейси eBay, Amazon. Почав із однокласником співпрацювати. Він виготовляв прикраси, я продавав за кордон. Потім ми розійшлися. Започаткував власне виробництво, інтернет-магазин. 2019-го вперся у стелю і не знав, що робити. 2020-го почалася пандемія коронавірусу. Цей рік став найуспішнішим для нашого бізнесу.

Маємо 11 колекцій прикрас, це результат попиту. Тематика різноманітна – є масонська, єгипетська. До створення прикрас долучаюся, задаю вектор руху. Коли з дружиною вперше поїхали в Париж, пішли в Лувр. Побачив єгипетські каблучки зі скарабеями, ієрогліфами, символами фараонів. Вразила кількість деталей. І це люди робили дві тисячі років тому.

Щоб зібрати зіркову команду, треба перебрати сотню людей і знайти 10 своїх. Є працівники, з якими успішно працював три-чотири роки. А потім виявилося, що помилявся. На початку війни одна співробітниця забрала робочий телефон, коштовності. На зв'язок не виходить.

Завжди заощаджував гроші. Коли переїхав до Києва, мав 3 тисячі доларів. Захоплювався тоді фотографією. Купував лінзи, об'єктиви по 200–500 доларів. Зібрав обладнання на 5–6 тисяч доларів. Потім продав. Деякі об'єктиви навіть дорожче, ніж купив. Бізнес можна почати з 200 доларів. Головне – бажання.

Власну справу будував крок за кроком. На початку не було свого виробництва, прикраси створювала інша майстерня. Потім зрозумів: не підходять – погана якість, підводять із термінами. Вирішив найняти людей і створити власне виробництво. Дивишся, а через чотири роки вже компанія вимальовується. Бізнес, як насіння: садиш ідею, модель. Коли поливаєш її, піклуєшся, воно проростає. А потім раптом війна – і все спочатку. Але в мене ентузіазм не згасає.

Є прикраси, що їх можна чотири дні виготовляти, тиждень. Є масовка. Наприклад, треба зробити 50 однакових каблучок. Це може виконати одна людина за день. Будь-яке замовлення з нашого асортименту до війни було готове за три-чотири робочі дні. Також займаємось індивідуальним дизайном. Співпрацюємо тільки з іноземцями. Пропонуємо два-три варіанти, людина з них обирає. Потім робимо детальний малюнок. Клієнт вносить корективи. Після цього виготовляємо 3Д-модель і затверджуємо. Далі відливаємо в металі.

Найдорожче замовлення коштувало чотири тисячі доларів. Найнезвичніше виготовляли для клієнта із США. Написав: хочу кулон і сережки у вигляді вульви. На місці клітора буде мушля, під нею – білий сапфір. І щоб із кулона стриміла паличка – символ чоловічого начала, тільки обламаний. Цей клієнт готувався до операції зі зміни статі. Прикраса мала символізувати, що він зламав у собі чоловіче начало й переродився на жінку.

У мене є два принципи, якими керуюсь у роботі. Перший – не триндіти, а робити. Другий – менше думати, більше робити. Краще одразу запустити колекцію, хай вона буде неідеальна. Уже потім покращувати. Є випадки, коли добрі ідеї вмирали на стадії ідеї. Не вийшло – ще раз спробуй. Успіх – це рух від однієї поразки до іншої без втрати ентузіазму.

Західні бренди повинні виходити з Росії. Бізнес не може лишатись аполітичним. Це означає, що немає власної думки, позиції.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×