"Не треба розказувати світу, які ми жертви. Це вже всіх задовбало"

Їхали через село на Чернігівщині, де ніч перед тим ішов важкий бій. Поруйновані хати, розбита техніка, перелякані люди, які щойно повилазили з підвалів. "Ну, і де твій Бог?" – запитав мене колега. Усі можливі відповіді на такі запитання, які я вчив в університеті, враз стали нерелевантними. Аж раптом помітили маленьке авто з волонтерами, які роздавали харчі. "Ось Бог", – відповів.

Нам у підрозділ передали паштет. На банці була вказана назва села і записка: "Дякуємо, приїздіть у гості". Тушонку люди робили собі, перед Різдвом. Кололи свиню або різали теля. А віддали незнайомцям. Хіба це не вражає?

 

Це все вже було. Росіяни не здатні придумати щось нове. Щоразу вони приходять, щоб нас знищити. Тож я розумів, що на нас чекає. 24 лютого зібрався, відвіз дівчину й кота в безпечне місце й пішов воювати.

Християнин має право чинити спротив, якщо таким чином може вберегти свого ближнього від смерті. Аж до фізичного знищення противника. Ми вбиваємо росіян не в Новосибірську і не на Красній площі. Ми вбиваємо їх на своїй землі, де їм не місце.

Батьки навчили мене людяності й чесності. Завжди уважні одне до одного та до мене. Реагують на зміну настрою чи голосу, коли спілкуюся з ними телефоном. Саме завдяки їм я став тим, ким є, – мабуть, не найгіршою людиною.

Вищу освіту не беруть, а здобувають. Це можливість, а не право.

Перший спогад – теплий літній вечір і запах квітів у дворі моєї бабці Раїси, який збиває з ніг.

Життя в місті дає багато переваг. Але щоразу, коли хочу повернутися в рідне село, сідаю в потяг і їду.

Кожен, хто живе в Києві, на Подолі або Печерську, під час знайомства обов'язково скаже про це в перші 15 хвилин розмови. Усім там подобається.

Щоб триматися купи, імперії треба постійно розширюватися. Тільки інші імперії відкривали та підпорядковували собі нові континенти, а Росія обмежувалася завоюванням сусідів.

Перемога обов'язково буде. Спершу – на полі бою, потім – дипломатично. Але швидкість перемоги залежить від того, як світові лідери дивитимуться на Росію. Нині вони пропонують зберегти Путіну лице. На думку цих людей у дорогих піджаках, Давид не має права перемогти Голіафа.

Росіяни мусять публічно визнати свій великий злочин. Далі вони отримають покарання: санкції, репарації, демілітаризацію та світову ізоляцію. Потім – розкаяння. А вже тоді, можливо, настане примирення. Воно відбудеться винятково на бажання українського народу. Ніхто не має права змушувати нас миритися.

Поставте собі банальне запитання: де в Україні є завод з виробництва маскувальних сіток для техніки? Правильна відповідь: невідомо. Ніде і всюди.

Не треба розказувати світу, які ми жертви. Це вже всіх задовбало і нікого не вражає. Треба говорити про наш героїзм і співдію. Людство любить такі історії. Ключове в них – не остання битва, а шлях героя, його переміни. Ми змінюємося, довіряємо й перемагаємо.

Рутина заспокоює. Якщо лягаєш спати з думкою, що зробив якусь справу, що прямо чи опосередковано наближає нас до перемоги, – цього вже достатньо.

Не маю дурної надії, що хтось підніме руку – й припиниться ракетний обстріл, як у фільмах про супергероїв. Але чудо любові бачу часто. Воно й посилює мою віру в Бога.

Я приймаю свою смерть, хоч і боюся її, бо маю плани на життя. Тупо не хотіти жити. Та ракета не вибирає.

Вірю, що життя не закінчується смертю. Що буде по той бік, не знаю.

Немає ніякого Московського патріархату. Є релігійний відділ Кремля, служка політичної влади ворога. Треба знайти правові інструменти, які убезпечать українців від цієї організації та покарають тих, хто працював на ворога.

Порівнювати міста – це наче порівнювати деруни та голубці. У кожного є свій вайб. Я був у всіх обласних центрах України, і всі вони – чудові.

Не знаю, що таке старість, бо маю вдосталь енергії. Якщо відчую її, напишу про це в соцмережах.

Були роки, коли розписував роботу і мандрівки наперед, складав плани та їх втілював. На фронті не знаю, що буде завтра. "Щойно подумаєш, що біля бліндажа можна посадити редиску, наступного дня ми переїдемо", – каже командир. Це найважче.

Боюся плазунів, каліцтва, бути прикутим до ліжка. Боюся випадково нашкодити людям.

Перше, що зроблю після перемоги, – зустрінуся з дів­чиною і довго говоритиму. Спланую усе так, щоб ніщо не змогло перервати нашу розмову. А потім ми підемо слухати оперу.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×