"Нація вирішила чинити опір. Політична ж еліта прийняла рішення війну не вести"

Мінський процес подається українським керівництвом як безальтернативний. Це – обман. Воєнному конфлікту є тільки одне вирішення – воєнне. Або програємо, або виграємо, – каже експерт із національної безпеки Олексій Куроп'ятник

Мінські угоди можуть бути виконані повністю?

– Воєнний конфлікт – це пік протистояння між країнами. Він не може продовжуватися вічно. Але мирні переговори не змінюють стан справ – лише закріплюють досягнуті воєнні успіхи чи поразки.

Мінський процес подається українським керівництвом як безальтернативний. Це – обман. Воєнному конфлікту є тільки одне вирішення – воєнне. Або програємо, або виграємо. Коли дійдемо до стану, за якого сильніша сторона не може далі просуватися, а слабша розуміє, що на цих рубежах не втриматися, тоді в дію можуть вступити дипломати й закріпити це становище мирним договором.

Нація вирішила чинити опір. Політична ж еліта прийняла рішення війну не вести. Виник дисбаланс у країні.

Мінський процес – не переговори. Це спроба відмовитися від війни, що вже почалася. Це програшна позиція. Вона не привела до встановлення миру. Навіть перемир'я нестійке.

 

Як розгортатимуться події?

– Внутрішньополітична ситуація вкрай нестабільна. Стрімко падає рівень життя. Плюс еліта не бажає захищати країну, а готова домовитися.

Українська нація історично фрагментована: ментально, культурно, за розселенням. Політична еліта не використовує цей ресурс, щоб стати сильнішими від розмаїття. Тому слабнемо і йдемо до розколу. Найбільш імовірний сценарій – тиха руйнація, коли регіони відколюються від центру. Можемо перестати існувати в теперішніх кордонах.

Підтримка Заходу на сьогодні – максимально можлива?

– Так. Саміт НАТО (відбувся у Варшаві 8–9 липня. – Країна) розставив пріоритети. Із чотирьох збройних конфліктів – Україна остання. Для них важливіші Афганістан, Ірак і Сирія.

Американці не переконали європейських партнерів, що у свободу потрібно інвестувати належним чином. Бойові спроможності НАТО на 80 відсотків забезпечують США. А решта 20 відсотків – це 26 країн Європи, Туреччина й Канада. В них проблеми – як себе захистити, не те що Україну.

Нормандський формат вичерпав себе? Є йому альтернатива?

– Сполучені Штати в питанні України відійшли в сторону. У Нормандії всі подалися до замку Бенувіль, а Обама – ні (лідери Франції, Німеччини, України та Росії в червні 2014-го під час відзначення 70-ї річниці висадки англо-американського десанту в Нормандії утворили так званий нормандський формат переговорів для врегулювання ситуації на Донбасі. – Країна). Чому? Американці вважають Україну європейською країною. Відносять нас до зони відповідальності ЄС.

Чому Порошенко не наполягає на зміні формату?

– Для нього політика – це бізнес. Брехатиме, заперечуватиме власні тези, щоб якнайдовше лишатися при владі і якнайбільше заробити. Іншої мети він не переслідує. Але за нього проголосували понад половину населення України.

Чи є загроза широкомасштабних воєнних дій на Донбасі?

– Це не загроза, а реальність. Сьогодні (19 липня. – Країна.) загинули сім бійців. Але політична еліта цього не визнає. Називає це АТО. Антитерористична операція – це коли автобус захопили чи літак підірвали. А у нас – повномасштабна війна.

Чи можуть бути бойові дії зі зміною лінії ­фронту?

– Захоплення території та коридор до Криму, а можливо й до Придністров'я, з порядку денного не знято.

В Україні погіршується внутрішня політична ситуація. А коли прийдуть нові платіжки, вона загостриться. Зовнішня загроза є похідною від внутрішньої. Коли зростає друга, посилюється перша.

Нині перевагу в озброєнні надають Націо­нальній гвардії. А це – внутрішні війська для придушення бунтів населення. Вони не створені для бойових дій із ворогом. Але навчання, тренування, бойова техніка – усе для Нацгвардії.

До того ж середній командний склад у Збройних силах не довіряє вищому.

Чи можливий консенсус між політичними та військовими елітами?

– У незалежній Україні політичні еліти сформувалися шляхом об'єднання комуністичної номенклатури і верхівки кримінального світу. Фактично наявна політична система спрямована не на розвиток країни, а на обслуговування інтересів олігархів. У таких умовах силовий блок держави не функціонує ефективно і не може бути по-справжньому корисний.

Уявімо, що до влади прийшли люди, які пропонують армії угоду: ми рятуємо країну, відбудовуємо її, а ви прикриваєте нас. Але олігархічна система не допускає таких до реальної влади. Тому домовлятися нема кому і ні з ким.

Можлива дестабілізація всередині країни, каже спікер Андрій Парубій.

– Кабмін створює ситуацію, за якої зростає невдоволення населення. Тому треба дивитися не на Росію, а на Банкову й Грушевського. Якщо рівень життя погіршуватиметься, народ повстане. Можливо, не в Києві, але в областях – точно. Це може сприяти продовженню російської агресії.

Хресна хода Московського патріархату – ­інформаційна атака для дестабілізації?

– Йшли із двох точок, які контролює Московський патріархат, у Лавру, яка належить йому ж. Закликали припинити воєнні дії. І зверталися не до Кремля, який розв'язав агресію, а до української влади. Виходить, українці просять владу припинити боротися з російською агресією. Ми й так не воюємо, але припиніть і те, що робите. Взагалі нічого не робіть.

Дивує терпимість чи лояльність наших політиків і спецслужб, які дозволяють такому відбуватися.

Яка роль спецслужб у сучасному світі?

– Це – один з інструментів гарантування нацбезпеки й оборони країни. Головні функції спецслужб: зібрати інформацію про те, що відбувається в країні та світі й осмислити її. Представити державі певну картину і запропонувати конкретні кроки. Це – очі, вуха і мозок націй.

На якому рівні працює українська розвідка?

– Маємо три розвідслужби: зовнішню, прикордонну і військову. Остання має досліджувати військові сили противника, ймовірного чи наявного. Вона працює на окупованій території. На території ж Росії, скоріше за все, – ні. З 1994 року діє протокол, що розвідки країн СНД не працюють одна проти одної. Однак росіяни порушували це багато разів.

Анексія Криму була неминучою після повалення Януковича?

– Неминучою була спроба анексії. Але результат міг бути інший.

Захоплення Криму почало плануватися як наслідок помаранчевої революції та після останньої хвилі розширення НАТО і Євросоюзу (2009 року до Альянсу приєдналися Албанія та Хорватія, 2013-го Хорватія вступила в ЄС. – Країна). Кордони Заходу підійшли впритул до Росії. Москву хвилює не військова загроза, а можливість зміни режиму в країні – через поширення демократичних цінностей.

Україна повинна була ще тоді готуватися до дій Кремля зі зміни її стратегічного й цивілізаційного курсу. Влада мала інструменти, щоб протистояти агресії РФ на півострові. На жаль, керівництво вирішило не чинити опір. Тому втратили на лише Крим, а й Донбас. А якби не добровольці, втрати були б ще більші.

Чому Російська Федерація не пішла далі?

– Кремлю було важливо демонструвати Заходу й росіянам, що він воює не з Україною, а з київською хунтою, яку українці не підтримують. Для цього хоча б донецьке населення мало стати на бік Москви. Але цього не сталося. І це врятувало Одесу й Харків. Після Донбасу планували перекинути активні дії туди, але не вистачило сил створювати ілюзію внутрішнього державного конфлікту.

Здебільшого використовували завезених кубанських козаків, добровольців із Ростовської області. Стало зрозуміло, що вони навіть частину Донбасу не можуть втримати.

Могли б зберегти Крим, якби армія застосувала силу?

– Я переконаний у цьому. Багато військових – теж. На півострові були танкові підрозділи, готові ввійти в Сімферополь і розгромити Верховну Раду Криму до прийняття політичних рішень. Їх могли підтримати підрозділи берегової охорони.

Коли рішення про референдум і відокремлення півострова від України було прийнято, ситуація набула зовсім іншого змісту. Ігор Воронченко (з 2 липня 2016 року командувач ВМС України. – Країна) розповідав: 28–29 лютого позаторік перевага росіян над українськими військами в Криму досягла 1 до 4. Але ще 27-го ввечері не пізно було вдарити по них і перемогти. Вторгнення на півострів тривало тоді вже тиждень – фактично з 20 лютого. Військові про це знали й просили Київ: "Дайте команду діяти!" Центральна влада мовчала.

От і втратили Крим без бою. Ігор Тенюх (виконувач обов'язків міністра оборони в лютому-березні 2014-го. – Країна) на засіданні Ради нацбезпеки та оборони розповідав: армія не готова до бою. На тому ж засіданні Володимир Замана (начальник Генштабу в лютому 2014 року. – Країна) доповідав, що це – неправда. Він казав: "У нас є сили, ми їх приготували, вивели з частин, вони чекають наказу". На Херсонщині підняли десантно-штурмові підрозділи із Західної України, щоб узяти перешийок – як мінімум до Джанкоя. Весь північний Крим гарантовано залишився б українським. Але дали команду не чинити спротиву російським військам.

Багато силовиків перейшли на бік ворога.

– Силовики на Донбасі та в Криму справді зраджували і саботували оборону країни. Головна причина – відсутність єдиного національного концепту, що відповідає на запитання: хто ми, українці? Чим відрізняємося від росіян? Заради якої великої позитивної ідеї маємо триматися разом?

Уявіть офіцера луганського СБУ. Сусіди, друзі кажуть: "Та ну її, ту Україну з її нациками". Він думає: "Це ж народ, якому я присягав". А присягати треба ідеї. Справжню вірність зберігають їй. Тому вони думали: "Влада розкрала країну, в Євросоюзі й НАТО нам нічого не світить, самі не виживемо. Мабуть, станемо частиною Росії. Від спротиву лише гірше буде".

Натомість чимало ветеранів ще радянських спецслужб, зокрема й кримчани, які на пенсії подалися в бізнес, взяли в руки зброю й воювали на боці України. Заможні люди на шостому десятку! Вони казали: "Я бачу майбутнє цієї країни".

Окупація Криму вже відбулася. Яка мала б бути політика України щодо нього?

– Є прислів'я, що українська влада торгує країною не оптом, а в роздріб.

Як на подібну ситуацію відреагувала б нормальна держава? У першу чергу – вивезла би звідти все лояльне населення, бо люди – найцінніший ресурс. Друге – організувала би економічний тиск, роблячи утримання півострова неприпустимо дорогим.

Крим має дуже погане транспортне сполучення з навколишнім світом. Те саме стосується постачання води й електроенергії. Крим – це півострів для України, а для Росії він – дуже залежний від зовнішніх постачань острів.

Але влада на чолі з президентом не робить фактично нічого. А у багатьох випадках стає в опозицію до блокади Криму. Надає перевагу веденню свого бізнесу там.

Росія на півострові спирається на пенсіонерів, корумпованих можновладців і маргіналів?

– У Крим довго виїжджали на пенсію радянські військові та спецслужбовці з Росії. Їхня ментальність абсолютно неукраїнська, а ще вони дуже активні. Саме вони забезпечили явку на псевдореферендум у березні 2014-го.

Але проблема для Росії полягає в тому, що покоління змінюються. Молодь все менше піддається неорадянській пропаганді.

Те саме – на Донбасі. Мені відомий такий випадок. В одній зі шкіл на окупованій частині Луганщини сепаратисти влаштували "урок мужності". Запросили в клас бойовиків, а ще – місцевого жителя, колишнього українського військовослужбовця. Гарантували йому безпеку. Він – поважна людина в місті, уже в віці. Звернувся до учнів українською мовою, а наприкінці сказав: "Слава Україні!" Весь клас підскочив і хором вигукнув: "Героям слава!" Сепаратисти були в шоці. Чоловік пішов додому під оплески дітей.

Що може бути найбільшим викликом для України і світу в найближчі півроку?

– Для України час спливає. Йдеться про терміни до кінця 2016-го. Якщо уряд не виправить ситуацію, не забезпечить більш-менш пристойний рівень добробуту громадян, то історія Української республіки 1991 року може закінчитися.

У провідних країнах рівень розвитку суспільств наближається до такого, коли відкриється доступ до ультрареволюційних технологій. Такі суспільства достатньо відповідальні, щоб отримати в свої руки, наприклад, принципово нові суперефективні джерела енергії.

Тим часом ісламська релігія фактично заморозила тамтешні середовища на рівні ХV–ХVI століть. Зарегламентувала себе так, що будь-який розвиток означає фактичний вихід за рамки постулатів ісламу. Результатом стає регрес, причому стрімкий.

До моделей Середньовіччя повертається Туреччина. Втрачає все побудоване Ататюрком: світськість, прогрес, республіканські принципи. Відбувається це за підтримки більшості народу. Подібна ситуація в Росії.

Тобто одна частина людства шаленими темпами рухається в майбутнє, а друга – повертається на століття назад.

Де ми опинимося?

– В Україні стрімко падає моральність. Це проявляється майже у всіх сферах: від виборів до повсякденного політичного життя. І стає загрозою для національної безпеки.

На Заході добре розуміють важливість регулювання суспільних відносин за допомогою не тільки закону, а й моральних норм. Наша ж еліта нехтує і законом, і мораллю. В результаті суспільство дезінтегрується, руйнуються ланцюжки взаємодії між його інститутами. Наприклад, релігійні організації сильно політизуються, що суперечить їхній місії. Без якісного оновлення владних еліт на країну чекають заворушення і дестабілізація.

×