"Я – вулична жінка. 25 років у цій професії". Так жартома відповідаю на запитання: ким працюєте?
У старе місто приходять не тому, що воно старе, а тому, що не велетенське. Таку ширину вулиць і висоту фасадів емоційно люди засвоюють позитивно. Новий – високий і широкий – Київ ніби загрожує. Виходиш на площу і зразу спадає на думку: "Переведи мене через майдан", бо сама не перейду. А старе місто розраховане на пішу ходу, на споглядання, воно максимально дружнє і гармонійне. У будь-якій старій частині будь-якого міста людина почуватиметься добре, тому що воно з нею пропорційне.
Перфекціонізм – не найкраща риса. Борюся з нею в собі постійно. Вона перешкоджає руху вперед. Бо коли ти прагнеш найкращого результату, а не просто результату – то ти його все одно не досягнеш.
Останні два з половиною роки почуваюся хронічно зґвалтованою. Терпець увірвався, коли почали руйнувати Поділ. Він – стрижень мого життя. Моя професія – це Київ, мої друзі – це Київ. Я з ним розмовляю. Один із колег по руху на захист Гостинного двору сказав: "Доки вбивали мене – я терпів. Але коли почали вбивати моє місто – терпець увірвався. Треба діяти".
Снилося, що Янукович помер. Було це на початку його президентства. Я подумки перехрестилася – скінчилися наші проблеми. Дай йому Боже здоров'я, але десь в іншому місці й не на такій посаді.
Найбільше щастя може бути й величезним гріхом. З одного боку "мінус", а з другого – "плюс". Отак весь час на терезах і коливаєшся.
Кількість любові на Землі має залишатися стабільною, інакше – кінець. Це закон, на якому тримається Всесвіт.
Самотність – дуже корисний стан. Ніколи не почуваюся критично самотньою. Але це почуття може бути руйнівним. Щоб пережити його на користь самому собі, треба не боятися.
Я – щаслива людина. Буває, сама собі заздрю. Мені дано відчуття життя в кожному моменті. Ось листочок з'явився жовтенький – усе, просто пре! Дощ пройшов – блін, яка класна калюжа! А вчора її не було, і завтра не буде. Дурнуваті речі, але вони наповнюють моє життя так, що переживати моменти тяжкі стає набагато легше.
Ми – країна людей, навчених страждати. Я шкірою відчуваю: якщо зараз почнеться кровопролиття – ми опинимося навіть не в ХХ, а в ХVII столітті. Бо не пережили той необхідний для політичної, а не етнічної нації період, коли формується громадянське суспільство, коли з'являється необхідна кількість людей, здатних на особисту відповідальність за життя – своє й країни. Доки кількість таких людей не стане достатньою, щоби втримати країну на плаву, – нічого не буде.
Моя дитинка – Музей однієї вулиці. Була однією з тих, хто його створював, працювала там екскурсоводом, науковим співробітником. Мене "пішли звідти". Я ніби померла в той момент. Музей – то була рівно половина мого життя. Та якщо Господь зачиняє двері, він ніколи не забуває відчинити для тебе вікно. Друзі змусили вступати в аспірантуру в "Могилянку". Я піддалася. З цього почалося нове життя.
Незаміжня, бо дурна була молодою і надто вимогливою. 20 років знадобилося, щоб це зрозуміти.
5,5 години – моя найтриваліша екскурсія Андріївським узвозом. А ця вулиця завдовжки – 750 метрів. І я була щаслива, що знайшлися люди, яким у листопаді під снігом із дощем хотілося стільки часу слухати її історію.
Їздила в паломництво до Люрда (містечко на півдні Франції, де являлася Богородиця. – "Країна"). Мала величезний синець через травму ока. Там є джерело зі святою водою. Хлюпнула нею на обличчя – наступного ранку синця не було. Ні запалення, ні болю. Око загоїлося. Чудо.
На все є відповідь, головне – правильно запитати.
Охрестилася в 23 роки. До мене дуже поволі приходила віра в Бога. Багато часу забрало внутрішнє вживання в християнство, вміння поговорити з Тим, Хто Нагорі. Я молюся. Інколи через силу.
Ангела-хранителя в себе за спиною відчула, коли мало не потрапила під колеса автівки. Переходила вулицю на зелене світло, по "зебрі" – і фізично відчула, як мене хтось притримав за плече. І в цю чверть секунди, що я зупинилася, на відстані 10 сантиметрів від мого носа на шаленій швидкості промчала машина. Я остовпіла, дрижаки по шкірі пішли.
Щастям ми називаємо ту мить, коли усвідомлюємо своє щастя. Воно може тривати безкінечно. Тільки ми його не осмислюємо. А от раптом настає оцей момент – "Ой, так це ж воно!" І видається, що щастя коротеньке.
Щастя – це коли тобі все прощено.
Людей не аналізую. Я їх люблю.
Наша кішка Соня завжди усміхається. Вгодована, залюблена, відполірована гладінням. Має фантастичне почуття гумору. Терористка. Будить о четвертій ранку, щоб почухали їй животик. Лягає на підлогу на такій відстані, що рукою не дотягнешся – сповзаєш, ідеш чухати, а потім повзеш знову до ліжка. Кинути в Соню капцем або шкарпеткою не піднімається рука. І вона це розуміє.
Справжній чоловік – розумний і чистий. Такі ще є. Можу показати місця, де вони водяться.
Більшість людей – терпимі й терплячі.
Старіння – це досвід душевний, досвід примирення, досвід уміння прощати. Настає гармонія серця. Її тільки з віком можна набути. Тільки. Через перемелювання самого себе в життєвих обставинах.
Боюся немічності. Страшуся, що не зможу сама пересуватися.
Найстрашніша смерть – насильницька, пов'язана з приниженням. Тортури, знущання, примусовий голод. Раптова смерть – ідеально. Але в тривалості відходу теж є щось. Це час підготуватися. Швидкої смерті – не хотіла б.
Якщо доведеться емігрувати, то не з України, а з Києва. Коли буде несила – поїду до Бердянська. Там бачила написаний від руки плакат "А ты донес свой мусор до урны?" на даху одного з будинків. Там о третій ночі двірники не лінуються прибирати, щоб на ранок місто було чисте.
Грошей треба стільки, щоб мати невеликий, але комфортний дах над головою і можливість мандрувати.
Перемога – відчуття внутрішньої сатисфакції.
Шкодую про те, чого ніколи не буде – діти.
8 
35413
Коментарі