Мирний ультиматум

Жодне порозуміння на переговорах між Україною та Росією зараз неможливе

Українсько-російські зустрічі на переговорах – це ще не домовленості. Правильніше було б вважати їх узгодженням позицій сторін. Так само не варто сприймати за "мирну угоду" те, що прозвучало у Стамбулі 29 березня. Це лише пропозиції України у відповідь на російські ультиматуми. Проте навіть вони спричинили хвилю обурень та звинувачень української влади в капітулянстві.

 

Ми пам'ятаємо, чого вимагає від України Путін. Роззброєння, відмови від вступу в будь-які військові союзи включно з Північноатлантичним альянсом, визнання окупованого Криму російською територією, а окупованих частин Донбасу незалежними державами. А також "денацифікації", тобто відмови від мови, історії та багатьох важливих маркерів національної ідентичності. Зрозуміло, що жоден українець ніколи не погодиться на російські ультиматуми. Тим більше, що вони ніяк не корелюються з "успіхами" російської армії на полі бою.

Українські ж вимоги можна, скоріше, вважати спробою змусити Кремль усвідомити реальність. Для початку дії будь-якої угоди її армія має вийти на межі до 24 лютого 2022-го. Іншими словами тимчасово окупованими мають залишитися тільки Крим і ОРДЛО. Притому зазначається, що Україна та РФ починають переговори про статус півострова, що триватимуть 15 років. У цей період Україна обіцяє не повертати Крим воєнним шляхом. Під час пресконференції після зустрічі у Стамбулі говорили, що протягом усього цього періоду у Криму має діяти українське законодавство.

Багато хто зрозумів цей пункт як відмову від Криму на півтора десятиріччя. Це не зовсім так. Адже фактично Росії пропонується визнати факт окупації півострова і дотримуватися щодо нього міжнародних конвенцій. Для Путіна, який заявив, що "питання Криму закрите", піти на такі кроки – означає відмовитися від російського статусу півострова. Щодо дії українських законів, то Четверта Женевська конвенція однозначно вимагає від країни-окупанта забезпечити на загарбаній території роботу органів влади, поліції, судів, прокуратури тієї країни, яку вона окупувала.

Щось подібне уособлював уряд Віші під час окупації гітлерівцями Франції. Часто впровадження суверенного законодавства є початком спільного управління окупованими територіями в рамках перехідного періоду. Так на загарбаних територіях Хорватії довгий час діяли паралельні органи влади, а правопорядок охороняли зведені поліцейські патрулі: один представник хорватської поліції, один – сербської і один представник поліцейської місії ОБСЄ. Тому сам собою цей пункт в українських пропозиціях не є визнанням російського статусу Криму.

Щоб робити висновки, потрібно бачити більше подробиць. Навіть відмова від звільнення Криму воєнним шляхом не передбачає зобов'язань щодо поліцейських місій та "демократичних ініціатив на місцях". Питання викликає лише термін 15 років. Хіба це не забагато, щоб окупанти спокійно покинули кримську землю, прихопивши "набуте" і колаборантів? Наприклад, з окупованих країн Східної Європи Радянський Союз забирався не більш як п'ять років.

Тему Донбасу пропонують обговорювати під час зустрічі президентів України та РФ. Щодо відмови звільняти ці території воєнним шляхом – такої обіцянки немає. Але сама собою згода росіян на прямі переговори про територію, яку вони щойно визнали "незалежною", – це теж визнання окупації, що є серйозним ляпасом російському керівництву.

 

Ще одним доволі болісним пунктом є теза про згоду відмовитися від курсу на вступ до НАТО. Україна наполягає, що це стане теоритично можливим, тільки якщо низка держав надасть гарантії безпеки, зокрема згоду в разі нападу надати Україні свої війська, необхідне озброєння та закрити небо. Потенційні держави-гаранти, яких пропонує Україна, – це Росія, Китай, США, Велика Британія, Франція, Туреччина, Німеччина, Канада, Італія, Польща, Ізраїль. Натомість Київ гарантує не просто позаблоковість. Йдеться про заборону на розміщення у країні іноземного контингенту та проведення військових навчань, крім як за згоди з державами-гарантами, включно з РФ та Китаєм.

Враховуючи, що це може суттєво послабити боєздатність української армії, яка систематично набуває навичок у взаємодії з військами НАТО (згадаємо навчання на Яворівському полігоні), таку заборону можна вважати завуальованою демілітаризацією. Особливо порівняно з Росією, яка на себе зобов'язань припинити військові навчання не бере. Також сумніви викликає заява радника голови Офісу президента Михайла Подоляка, що в обмін на невступ до НАТО держави-гаранти забезпечать Україні сприяння у вступі до Євросоюзу. "Гарантують сприяння" і "гарантують вступ" – це, погодьтеся, докорінно різні речі.

Ще однією важливою умовою, яку висловив особисто президент Зеленський, є затвердження договору на всеукраїнському референдумі. Крім того, його ухвалення, яке передбачає зміни в українській Конституції, має бути закріп­лене Верховною Радою та парламентами держав-гарантів. Процес почнеться лише після виведення російських військ. Притому Україна не гарантує позитивного рішення на кожному з етапів ратифікації. Це ставить суттєвий запобіжник від "зради", адже громадяни України зможуть сказати "ні", може не вистачити голосів у ВР, можуть відмовитися гаранти, або суспільства цих країн забажають свого референдуму, як це було з Нідерландами під час імплементації договору про асоціацію Україна – ЄС.

Утім, уже маємо відмову стати гарантами безпеки від США та Великої Британії і часткову згоду Туреччини та Німеччини. А головне – проти українських пропозицій вже висловилася Москва. Тому не варто робити висновки про "зраду" та "капітуляцію". Йдеться, скоріше, про затягування часу – розмови заради розмов, які Кремль використовує для збільшення рівня недовіри та розколу в українському суспільстві.

Перше, що потрібно усвідомити в цій ситуації: жодне порозуміння за столом переговорів між Україною та Росією зараз неможливе у принципі. Причина в діаметрально відмінних цілях сторін. Кремль домагається знищення України та демонтажу її державності. Висунуті Києву ультиматуми сконструйовані в його типовій імперській манері і є лише проміжним етапом перед наступним витком "остаточного вирішення українського питання". Україна ж прагне деокупації всіх своїх територій. І якщо наша влада піклується про збереження на цьому шляху якомога більшої кількості людських життів, то травмовані війною українці прагнуть перемоги.

Справжні переговори почнуться, коли російське керівництво усвідомить, що програло війну, а українська сторона отримає можливість висувати ультиматуми, які сподобаються українському суспільству. Закінченням цієї війни в кожному разі буде мирний договір. І скоріше за все, підписувати його буде вже не Путін.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×