"Люди, які вірять в одну теорію змови, легко повірять в іншу"

Наша свідомість – побічний продукт еволюції. Ми повинні вдовольняти її примхи. Якщо однією з цих примх є інтелектуальне пізнання, то що в цьому поганого?

Не знаю, скількома мовами володію. Не відчуваю жодного бар'єра, коли спілкуюся англійською чи польською, якщо не йдеться про специфічну лексику. Непогано знаю німецьку, але не можу перекладати. Чеською та словацькою читаю без словників, проте думки формулювати не вмію. Розумію румунську та сербську поезію, можу й газети читати. Багато мов вчив, але безславно здався.

Перший спогад, який можу чітко датувати, – у 2,5 року мене покусали бджоли. А свідомо пам'ятаю себе з моменту, коли почав читати не вголос, – у 4 взявся за "Лісову пісню" Лесі Українки.

Остап УКРАЇНЕЦЬ, 26 років, письменник. Народився 24 квітня 1994-го в Калуші Івано-Франківської області. Батько – лікар-мікробіолог, мати – музикантка й композиторка. Розлучилися, коли Остапові було 3 роки. Тоді ж із матір’ю переїхав в обласний центр. Брав участь в інтелектуальному шоу для дітей ”Найрозумніший”. Закінчив Києво-Могилянську академію. Бакалавр із філології та перекладознавства, магістр із теорії, історії літератури та компаративістики. Написав чотири романи в жанрі історичної прози. Перекладав з англійської Говарда Філіпса Лавкрафта, Ерін Гантер, Пітера Воттса. Співзасновник науково-популярного ютюб-каналу ”Твоя підпільна гуманітарка” й однойменного видавництва. У шлюбі. Дружина 23-річна Катерина Дудка – перекладачка. Любить плов, домашній яблучний сік. З алкогольних напоїв – хмільний мед. Хобі – кулінарія. Шукає рецепти екзотичних страв. Книжки, які вплинули на формування особистості, – ”Маятник Фуко” Умберто Еко та ”Перверзія” Юрія Андруховича. Має сіамського кота Кіцяна і ретривера Соню. Живе в Івано-Франківську та в містечку Глибока Чернівецької області

Тато втік за кордон, коли мені було 3 роки. Мама багато працювала. Виховував дідусь Омелян. Я схожий на нього – зовні, голосом, манерою поведінки, навіть стилем одягу. Що старшим стаю, то більше переймаю його подобу. Хоч він помер, коли мені було 13.

Дитиною був делікатною та поступливою. Любив читати, не прагнув соціалізації. Спілкуватися з однолітками почав у третьому класі. В підлітковому віці став значно агресивнішим. Лише після знайомства з дружиною знайшов баланс.

За дерево свого роду ще не брався. По мамі знаю предків до шостого коліна. Походили з-під Вишнівця на Тернопільщині. У 1920-х переїхали на Бережанщину, тікаючи від совітів. Купили ділянку лісу, викорчували його, знайшли родовище глини й до початку Другої світової були багатіями. Далі варіантів розвитку подій небагато. Мої опинилися в підпіллі й були заслані до Сибіру.

Наше походження не має диктувати, ким нам бути зараз. Ми не відповідаємо перед предками за свої дії. Але, знаючи свій рід, отримуємо краще розуміння, хто ми такі, й заохочуємо нашу природну цікавість.

Покинув учителювання, бо бракувало часу. Але ті сім місяців у школі – приємний період.

Люди хочуть вірити, що світ справедливий. "Не висовуйся – і якось проживеш…" Але все не так. Якщо системі потрібно буде пожертвувати певними людьми – вона це зробить. Їй пофіг. Немає правильної поведінки.

Дивно вимагати верховенства права в ситуації, коли немає жодного гаранта верховенства права.

Ми біологічно схильні довіряти інформації, яка підтверджує те, що ми вже знаємо. Люди, які вірять в одну теорію змови, легко повірять в іншу. Бо ці ідеї працюють за однією схемою і видаються доповненням знань.

Не існує людей, які працюють як ідеальні машини критичного мислення. Ми сповнені фізіологічних і психологічних помилок, упереджені, маємо зашкарублі уявлення про світ, якими важко жертвувати. Потрібне свідоме зусилля, щоб перевірити ту чи іншу інформацію.

Щодня ми плутаємо знання та віру. Не ставимо собі запитання: звідки я знаю те, що знаю? Просто приймаємо нову інформацію як підтверджену істину. Боротися з цим – як боротися з сотнями тисяч років еволюції.

Я навчався в державній школі, а викладав у приватній. Різниця принципова. Незмінне одне – система оцінювання та атестації. У вчителів є фундаментально нецікавий мінімум, якого потрібно навчити, щоб учні склали ЗНО.

Дітей треба вчити, як укладати слова в речення і думки в тексти. А в нас уся програма української мови – це теорія. Непотрібна інформація, від якої залежить вступ в університет. Отримуємо людину, яка пам'ятає, що іменники діляться на чотири відміни, але не може написати банальну заяву.

Українці прикольно опираються примусу. Кайфують від того, що якусь офіційну вимогу можна не виконувати й це не викличе жодних наслідків.

До мови ставимося по-господарському. Особливо якщо йдеться про стандартизацію. "Це ж приватна мова, моя, в яку ніхто не має права лізти. Навіть оті філологи зі своїми правописами. Вони порадилися конкретно зі мною? Не порадилися. Ну так і хрін їм!"

На 30-му році незалежності виховуєш свою дитину російською? До життя в якій країні ти її готуєш? Це може не свідчити про проросійські погляди. Але це означає, що людина не думає про своє майбутнє.

Я не застану повністю україномовного Києва за життя. Та радий, що спостерігаю цей прогрес.

Українська мова розділяє народ тільки в риториці російськомовних.

Живемо в час, коли потрібно виправляти заподіяну нам шкоду. Таким зараз видається прогрес.

Якщо поплакати – попускає. Якщо себе пожаліти – то вже не так погано. Це один з елементів завченої безпорадності.

Гомосексуальність в уявленні багатьох – лише секс. Безконтрольний, беземоційний. "Ай-яй-яй, розпусники". А от гетеросексуальність – це про стосунки, любов, переживання. Стандартна практика дегуманізації того, що не подобається або чого не можуть зрозуміти. Але це подвійні стандарти. Серед гетеросексуальних людей теж є ті, хто зводить стосунки лише до сексу.

Вивчати будь-яку тему тільки з релігійного погляду – означає, не вивчати теми.

Не існує релігії, що пасувала би всім людям у світі. Як і не існує політичної системи, яка підходила б усім.

Сміття можна виносити з хати.

Усвідомив свою смертність у 6 років. Почув пісню "Таліти Кум", уже не пригадаю яку, – і накотило. Все, більше нічого особливого тоді не сталося.

Я – поміркований прихильник трансгуманізму. Якщо буде можливість перенести мою свідомість у незміненому стані в комп'ютер – подумаю над цим.

Більшість батьків травмують дітей з найкращими намірами. Ніхто не народжується гомофобом, мізогіном, насильником. Ми – продукти соціуму. А первинною його ланкою є сім'я.

Виховання – не дресирування. Та й дресирувати потрібно з поправкою на того, кого дресируєш.

Діти для багатьох – це інвестиція у склянку води, яку тобі нібито принесуть перед смертю.

Якщо за 500 років не станеться глобального катаклізму, людство саме себе змінить до невпізнанності.

Використовую слова "любов" та "кохання" відповідно до смислів, які виникають у мене в голові. Озвучую їх, сподіваючись, що співрозмовник мене зрозуміє. Здається, так воно і в інших людей.

Із Катрею познайомився на "Франко Фесті" в Нагуєвичах сім років тому. Пробалакали біля ватри всю ніч. Зрозумів, що нікого іншого біля себе бачити не хочу. Задумався, чому не мати б іще й юридичних зобов'язань? Майже два роки, як одружилися.

Важко ховати обручку, коли перетинаєш кордон. Освідчився під час мандрівки Каталонією. Думав, що це хороший момент. Тепер розумію, вчинив трохи по-свинському. А якби Катря відмовила? Куди б вона ділася з тижневої поїздки? Від шоку не говорила зі мною наступні пів дня.

Намагаюся проаналізувати наші суперечки беземоційно та відсторонено. Дружина жартує, що я – біоробот. Але допомагає. І це неймовірний кайф, бо обговорюю проблеми з людиною, яка мене розуміє.

Мені подобається робити те, що роблю. Якщо це ще й приносить комусь користь – радію. Це додана вартість від роботи, яка й так приносить задоволення.