Навіть якщо всі кричатимуть звідусіль, що нічого не вийде, однак віритиму в диво.
Для інтернатської дитини день розписаний по хвилинах. За тебе все вирішено: як одягтися, що їсти, куди піти. Коли виходиш звідти, ти розгублений. Не знаєш, як розпоряджатися часом і грошима. Досі цього не навчився. Важко щось виборювати самому.
У коханні не відчував невзаємності. Завжди думав, що є якась перспектива. На другому курсі в університет прийшла дівчина неймовірної краси. На два роки старша. Страшно закохався. Університет для мене пропав. До освідчення навіть не знав, що в неї є хлопець. Жив вірою. Як казав мій друг поет Максим Стріха: "У Чернілевського є щаслива здатність нещасливо закохуватися". Після неї мав ще два кохання. І всі такого штибу.
Коли зрозумів, що наші стосунки приречені, втратив інтерес до навчання. Не міг бути в просторі, який нагадував про кохану, відбирало легені. Після її відмови вийти за мене поїхав у ліс за Бояркою. Два дні жив там. Палив вогнище, переживав і мучився. Це було наприкінці листопада. Випав перший сніг. Мені здалося, що це – Божа благодать. Ніби до мене промовляє, але не розібрати – що. Прийшов до тями, впавши на колючки. Рубав акацію, послизнувся і впав сідницею прямо на шипи. Мене наче блискавки прошили. Після того думки про велику печаль покинули.
Щоб мати не знала про моє перше одруження, склеїв аркуші в паспорті. Коли кинув університет, мусив десь працювати. Без прописки не брали. Однокурсник письменник Богдан Жолдак познайомив із подругою. Хотіла від батьків від'єднати квартиру, щоб жити самій. Жінка, яка нас розписувала, нічого не питала. Після шлюбної ночі о п'ятій ранку її батько нахилився наді мною, подивився. А дівчина: "Що дивишся? Це мій чоловік. На паспорт". Він глянув у документ і мовчки пішов. Увечері пішов і я. З дружиною зустрілися ще тричі. Через два роки вирішила вийти заміж насправді, і ми розлучилися.
Драматичні кохання – це перехід на інший рівень розуміння життя.
Знайома намалювала невеликий портрет коханої. Коли привіз його додому, мати думала, що то – Божа матір. Повісила над дверима з рушниками. До смерті не знала, що то дівчина, в яку я був закоханий.
Перехід із лона матері в цей світ уже пов'язаний зі смертю. Ми там помираємо, а тут починаємо жити. Кожне моє кохання – водночас смерть і народження. Весь наш досвід – це проходження через ці точки смертенародження.
Коли ми говоримо, щось помирає: сказане слово або те, чого не зачепив у розмові. Мить помирає. Життя щодня переплітається зі смертю.
Не вмію жити матеріально. Бували періоди, коли не знав, чим нагодувати дітей. Але дивом з'являлися люди, які щось пропонували або давали гроші.
З дружиною Ольгою познайомилися під час зйомок фільму про Василя Стуса. Була однокурсницею його сина Дмитра. Коли пливли з нею на байдарці, раптом почали тонути. Це нас зблизило. Не мав космічної любові до неї. Але жодного разу не зрадив.
Пошук резонансів між різними людьми – таке пекло. Через сварки пішли з дружиною до психолога. Та порадила розійтися, бо діти важко переживали скандали. Після розлучення звільнився з телеканалу "1+1", де працювали разом, аби не перетинатися. Саме тоді почав писати хороші вірші.
Теща прожила без батька й без чоловіка. Дружина моя росла без батька. Я виріс у сім'ї без батька. У нас у всіх немає досвіду існування з чоловіком. Під час розлучення я так і сказав: "Олю, те, що ти відчувала до батька, спроектувала на мене". Після цього вона знайшла сили й порозумілася з батьком. Тепер діти принаймні мають діда.
Недарма в українській мові є два слова: "кохання" й "любов". Кохання – це плотське почуття. А любов – злиття з цілісністю світу.
У сина теж було тяжке кохання. Фантастика в тому, що прізвище дівчини – майже таке, як у мого університетського кохання. Різниця у двох літерах: Березинець і Березовець.
Дід був сиротою й покохав сироту. Її рано не стало. Розповідали, що він ліг на могилу й три дні проплакав.
У 4 роки двоюрідний брат повів мене до криниці. Там була копанка на півтора метра. Звідти струмочок долиною біг до річки. Не замерзав, хоча річка закрижаніла. І от у копанці я побачив маленьких срібних рибок. Не міг повірити, що можуть там бути, коли все навколо крижане. Видно, продерлися струмком із річки. Вразило відчуття присутності іншого світу.
Дід видав маму заміж за калічку, щоб її не забрали в Німеччину. Не любила його. Після війни закохалася в батька. Він завдав їй багато болю.
Мені було 5 років, коли батька забрали на цілину. Не повернувся. Ненавидів його за це, поки бабця не розповіла його історію. Вони зібрали урожай, і про них усі забули. Залишили в полі в наметі. Коли наближалася зима, пішли степом шукати жінок, аби вижити. У Казахстані батько знайшов собі іншу. Мали троє дітей. Помер від туберкульозу, коли мені було 14.
Коли батько приїхав до мене в інтернат, хлопці підмовили не озиратися на його оклики. Він кликав, а я пройшов повз нього. Наступного дня привіз мені лобзик – моя поза зникла.
Пам'ятаю свою ненависть до батька, коли мама плакала. Жили в маленькій глиняній хатинці, спали на одному ліжку. Щоночі схлипувала.
В інтернаті закохався у на рік старшу дівчинку. Була акробаткою. Так її любив, що навчився сальто робити.
В університеті імені Шевченка мене почав вербувати КДБ. Тягали через відділ кадрів: "Там вас чекає людина, хоче поговорити". Обробляли розповідями, що приїжджають канадські студенти, будуть стріляти. Зрозумів, що роблять мене стукачем. Не знав, як повестися. Поїхав до інтернату, зустрівся з викладачем російської літератури греком Попеловим. Він свого часу був у таборах. Опікувався мною, познайомив з українською літературою, подарував збірку Симоненка. Сказав: "Палець у це гівно замочиш – вік не відмиєшся". Після відмови доносити почалися проблеми з навчанням.
Коли створюєш текст, він починає говорити тобі про тебе те, чого ти раніше не знав.
До дев'ятого класу писав під Сосюру.
Вірші для мене – інший світ, де під кригою плавають маленькі срібні рибки. Ніби реальна невідома батьківщина. Достеменне життя, яке важко викопати із буденності.
Чому брав участь у Революції гідності, до кінця не можу собі пояснити. Мабуть, тому що там були мої студенти. Їздив на Майдан кожної ночі, яка видавалася небезпечною.
На Майдані постійно уявлялася Троя: з одного боку стоять трояни, з другого – ахейці, які їх оточили. Так само горіли вогні і вночі було холодно.
18 лютого 2014-го пішки з Позняків пішов на Майдан, бо транспорт не ходив. Мостом Патона багато людей верталися з роботи. Я думав: "Боже, чого ви всі йдете, як маєте бути там?" Усе, що робив, – підкидав дрова у вогонь. Раптом у руку ніби щось ударило. Думав, перелом. Те саме сталося з ногою. У 17-й лікарні вставили скальпель у руку – прострелена наскрізь. Зі стегна не могли довго кулю витягти.
Слава Богу, що лишився живий. Значить, щось іще не доробив у цьому житті.
Коли зі мною щось трапляється, потім довго ходжу з цим, щоб воно явилося як текст про мене. Коли осмислюєш, тоді живеш.
2 
1
Коментарі