Чому з 200 країн процвітають 24

УКРАЇНА РЕГУЛЯРНО ПОКАЗУЄ ПРИКЛАД, ЯК РОБИТИ НЕ ТРЕБА

Економічні невдачі в Україні постійно чимось виправдовують. Спочатку говорили, що потрібен ринок. Запрацював. Ні, мало. Потім казали, що монополії та олігархи – ось головні проблеми. Минув час, і тепер усі проколи заведено пояснювати світовою кризою.

Притому ми постійно шарахаємося між двома крайнощами: то робимо ставку на загальноприйняті речі, то на національну специфіку. То використовуємо чужий досвід і слідуємо загальним правилам. То намагаємося бути оригінальними. І виходить: туди-сюди, крок уперед і два назад.

Це той випадок, коли варто згадати про інституційний аналіз.

 

Інституціоналізм (напрямок економічної теорії, в основі аналізу якого не тільки економічні проблеми, а й пов'язані з соціальними, політичними, етичними, правовими тощо) – інструмент не новий. Та якщо раніше ним користувалися зрідка, то останнім часом він переживає друге народження: завдяки інтернету і віртуалізації життя обсяг інформації зріс удесятеро – і старі підходи перестали працювати. Економіку вже не можна пояснити тільки економікою. Тепер усе впливає на все. Для розв'язання проблеми треба дивитися не тільки на ціни, доходи й валютний курс, а й на культуру, історію, ментальність, враховувати місцеві звичаї. Учора вважали, що гостра респіраторна вірусна інфекція має сезонний характер, а сьогодні пандемія поставила під сумнів існування цілих галузей економіки.

Так, ринкові принципи – річ універсальна. Але притому з 200 країн процвітають 24. Чому десь спрацювало, а десь – ні, допомагає зрозуміти інституційний аналіз.

Коли ви вивчаєте анатомію на муляжі, усе зрозуміло: кишківник, серце, нирки, кровоносна система. А коли молодий лікар приходить в операційну й бачить розріз на животі, то може й розгубитися. Там же все постійно в русі: скорочується, булькає. Так і з економікою.

Американський економіст, нобелівський лауреат Дуглас Норт задумався: чому у двох Америк – Північної і Південної – такі різні результати? Хоча на початку колонізації, 300 років тому, вони були нарівні. Виявилося, важливо, хто тебе колонізував – Англія, Франція чи Іспанія, Португалія. Які правила привнесли, такі й закріпилися. У першому випадку це громадянські права, повага до власності й сила закону. У другому – нестабільність, злидні, диференціація, пригнічення, перевороти, злочинність і наркоманія.

Американці – найяскравіший приклад інституціонального успіху. Секрет США не в тому, що вони здобули незалежність, а в тому, що почали з фінансових питань. Сказали: "Ми тепер не будемо платити податки англійському королю". Доти людина, яка підпорядковувалася британській короні, повинна була мати дозвіл, щоб зрубати дерево, – воно було власністю короля. А американець сказав: "Я – вільна людина. Це моє дерево. Причому тут король?"

Радянський Союз, навпаки, знехтував фінансовими показниками. І розвалився. Так, були соціально-політичні чинники, але головною причиною став "облом" бюджету: впали ціни на нафту, антиалкогольна кампанія знизила доходи. А потім ще й республіки сказали: "Ми самі будемо вирішувати, скільки вам давати". І все! СРСР зник фінансово. Бо податок – це теж інститут.

Виходить, є низка закономірностей, які сприяють процвітанню країни або навпаки заважають. Хочеш розвиватися – враховуй їх. Це гарантує не 100, а десь 80 відсотків успіху. Щоб "гарантія" була повною, потрібно ще щось, каже Норт. Щось випадкове, але принципово важливе, що допомагає вирулити в нову колію і зробити успіх обов'язковим. В одному випадку це місцева специфіка, яку можна врахувати, а можна проігнорувати. І буде провал. В іншому – рішучий лідер, який опинився в потрібний момент у потрібному місці й запровадив реформи, як Вацлав Гавел у Чехії. Такі моменти в житті країни Норт назвав розвилками.

Російські економісти Єгор Гайдар і Анатолій Чубайс у своїй книжці "Развилки новейшей истории России" нарахували не менш як десяток шляхів, що відкривалися перед Росією в 1990-ті. У періоди потрясінь завжди є вибір: пішов ліворуч – один коридор, праворуч – інший. Далі через ланцюг переходів можна сильно відхилитися вліво або у правий бік. Усе залежить від того, хто стоїть біля керма.

Слушне запитання: якби 2010 року переміг не Віктор Янукович, а Юлія Тимошенко, чи вберегло б це нас від російської агресії? Відповідь не така вже й очевидна.

1994 року Криму теж мало не відрубали. Але "есбеушники", прилетіли в Сімферополь і буквально на пів дня випередили "грушників". І авантюра провалилася. Той рік взагалі показовий. Досі залишається загадкою, чому Леонід Кравчук ні з того ні з цього пішов на дострокові вибори. Його становище було досить стійким. Можливо, йому зробили пропозицію, від якої не можна було відмовитися. Тоді ж Олександр Лукашенко зробив переворот у Білорусі. Ймовірно, в обох випадках за подіями стояли російські спецслужби.

 

Або розгін студентської демонстрації в Києві 30 листопада 2013-го. Якби зачекали з 4 години і студенти розійшлися, то, можливо, не було б і Революції гідності. За доступ до тіла Януковича тоді боролися різні угруповання. Розкладали свої пасьянси в кабінетах: зараз зробимо це і буде так. А все пішло по-іншому. Або 18 лютого 2014 року. Коли весь Майдан скоротився до маленького клаптика. Вранці, здавалося, що це кінець: було відчуття повного колапсу. І якби Майдан придушили, почалися б зовсім інші процеси. У нас було б те саме, що зараз у Білорусі.

На жаль, Україна регулярно показує приклад, як робити не треба. Хоча починається красиво. Скажімо, прийняли в 1990 роки закон про інвестиційні фонди. У США він прекрасно спрацював, а в нас замість притоку інвестицій виникла МММ. Тут інші традиції і звички. Люди не звикли дотримуватися закону, швидше – порушувати. Отже потрібні додаткові запобіжники і посилений контроль. Треба було врахувати, що люди, покликані стежити за порядком, – та ж комісія з цінних паперів і ревізори – можуть мати корисливі інтереси. У Штатах ти приносиш документи й отримуєш ліцензію, а в Україні потрібно ще дати хабар. У нас уся система побудована на вмінні домовлятися з чиновником – ти від нього залежиш. Правила прописані так, що за крок убік – смертна кара. Така зарегульованість безглузда тільки на перший погляд. Вона дає змогу тримати в шорах усіх учасників процесу: всі одне одного годують, а хабарі закладаються в тарифи.

Чому в нас не йдуть реформи, ми зрозуміли теж завдяки інституціоналізму. У перші років вісім в Україні хотіли з наскоку запровадити ринок. Усе ґрунтувалося на нігілізмі й запереченні попереднього досвіду: "Давайте зруйнуємо старе й побудуємо нове". Здавалося, що планова економіка – це погано, а ринкова – добре. Потрібно просто демонтувати державні механізми централізованого регулювання, запровадити ринкові правила, переписати законодавство – і ми швидко станемо європейською країною. Це закінчилося повним провалом. Саме тому, що не врахували необхідності збереження ролі держави, зокрема – її соціальної функції. І вийшов примітивний дикий капіталізм. Водночас в умовах відсутності демократичних механізмів виріс олігархат. І починаючи з 1998 року після грошової приватизації відбулася узурпація влади. Олігархи ввійшли до Верховної Ради й законсервували систему власних привілеїв.

Інституціоналізм допомагає не тільки препарувати минуле, а й запобігти новим помилкам.

Чому світова криза вразила нас так сильно? Наші інститути – податки, суди, вищі навчальні заклади, органи самоврядування – не пристосовані до гнучкої реакції. Система влади, уражена корупцією, кумівством і тіньовими механізмами, не здатна організувати медичну допомогу людям: підвезти вчасно кисень, закупити вакцини. Вона заточена під інше. За 30 років сформувалася як система злодійства і непублічності в розподілі фінансових потоків. Коли гарант ініціює створення президентського університету, то існують великі ризики, що нічого, крім розпилювання грошей, тут не буде. Як і в разі "Великого будівництва доріг".

Як зараз працює система вищої освіти? Чи стимулює вона адекватну оплату роботи викладача? Ні. А якщо немає базового елементу – гідної зарплати, – то, відповідно, нічого й не буде. Можна скільки завгодно розробляти нові плани, звітності, рейтинги. Але якщо викладач перебуває у феодальній залежності від вузу, то про яку творчість йдеться?

Ти виходиш із того, що студент підготовлений. Але можливі варіанти. Скажімо, у школі він деградував і приходить із нульовими знаннями з математики. Якщо твоя зарплата залежить від кількості студентів, то перед тобою вибір: або йдеш на гнилі компроміси і тягнеш студента на собі, щоб зберегти дохід, або відраховуєш двієчника і позбавляєш себе зарплати. Це і є аналіз. Він показує, де викривлення. І допомагає подолати кризу.

Інший показовий приклад – уже зі світового досвіду. Кілька нобелівських премій отримали вчені, які з'ясували, що причиною інфляції може бути не тільки надмірний випуск грошей в обіг, як каже класична теорія. Якщо люди побоюються якоїсь гидоти від уряду, то вони намагаються від цього застрахуватися. Колись це здавалося повною єрессю. Боязнь інфляції може викликати інфляцію? Але так і є: психологічні чинники в погіршенні економічної ситуації можуть стати вирішальними. Відповідно, знаменита теорія інфляційної спіралі виявляється неточною – і потрібно розробляти додаткові рекомендації. Які? Дотримуйся прозорої економічної політики. Пояснюй людям свої дії. Притому це має бути переконливо і правдиво. Якщо брехатимеш – як, наприклад, із вакцинацією – ситуація погіршиться: люди почнуть голосувати ногами та їхати на заробітки.

У колишнього грузинського президента Міхеіла Саакашвілі (нині голова виконавчого комітету Національної ради реформ України. – Країна) є улюблена приказка: "Все дуже просто". Насправді в економіці нічого простого немає. І якщо вам пропонують надто елементарне рішення, треба задуматися. Якщо говорять, що ось він, корінь зла, у ньому вся заковика, то це свідчить, швидше, на користь невігластва, ніж геніальності. Не може бути однієї головної причини. Їх завжди кілька.

Мені в інституціоналізмі найбільше імпонує теза про випадковість успіху. Ця ідея по-справжньому надихає. Адже випадків не може бути мало, їх завжди безліч. Помилився сьогодні – не біда. Завтра будуть нові шанси. Треба їх тільки побачити. І використати.

×