Про Україну говоримо в негативному ключі, а про Росію мовчимо
1 березня почав роботу телеканал "Дом". Його створили для окупованих Росією українських територій. Запуск проєкту супроводжувався чутками та скандалами. Серед найгучніших – прихід на керівні посади людей, які одночасно працюють на проросійських телеканалах Віктора Медведчука. Ще однією приголомшливою "новиною" була чутка, що серед варіантів розглядали назву "Борщ".
Основне завдання, яке ставили перед собою розробники концепції, – "деокупація свідомості" українських громадян. Принаймні так окреслила завдання виконувачка обов'язків гендиректора Юлія Островська на пресконференції 2 березня в Києві. "54 відсотки на окупованих територіях не мають доступу до українських телеканалів", – каже вона. Тобто питання не у відсутності контенту, а в неможливості забезпечити доступ до українських телеканалів на землях, що нині окуповані? Тоді чому б не зайнятися цим? Навіщо знищувати іномовника, який мав би протистояти російській пропаганді у світових кабельних і супутникових мережах (український телеканал іномовлення UATV 13 січня припинив роботу. – Країна)? Якщо вже так хотілося забезпечити право жителів окупованих територій на інформацію, то чому не розвивати UATV – державний телеканал, що виходив п'ятьма мовами, зокрема кримськотатарською? Чому не додати до нього розважально-інформаційну редакцію і не транслювати гумористичного контенту?
Сумніви викликає й інформаційний продукт, за допомогою якого новостворений телеканал збирається боротися за уми українців. Ідеться про російськомовні гумористичні шоу, що виходять на олігархічних українських телеканалах. До участі в них часто запрошують російських артистів або українських митців, які гастролюють у Росії. Зазвичай вони висміюють і гіперболізують українську, а не російську політичну й соціальну буденність. Росія та її обличчя в таких шоу залишаються за дужками.
Уявімо жителя окупованого регіону, який дивиться гумористичний російськомовний секонд-хенд 24 години на добу. Висміює разом з акторами соціальні стандарти, політиків, освіту, медицину, науку, корупцію, кумівство. Українські. А які ж іще? Уявімо, що він чує про війну, яка вигідна олігархам, і сміється над номером студії "Квартал 95" про пожежу в будинку ексголови Нацбанку Валерії Гонтаревої. Він точно в цей момент відчує тугу за Україною? Скоріше, такий глядач зайвий раз упевниться в необхідності зберігати окупаційні "стабільність і порядок", про які йому розкажуть російські пропагандистські ресурси. Трансляція на окуповані території гумору, який п'ять років поспіль створювали для знецінення ідеї української державності і національно-визвольної боротьби з окупантом – це підігравання ворожій пропаганді. Посилення її дії.
Яка різниця, в якому ключі доносити думку – гумористичному чи україноненависницькому – якщо основний посил однаковий. Говоримо тільки про Україну, обов'язково в негативному ключі, а про Росію мовчимо. На щастя, кулінарно-інформаційна пропозиція щодо назви телеканалу не зіграла. Інакше боротьбу за українську державну ідентичність жителів окупованих територій програли б уже до її початку. Вистачило розуму не ставити в кутку екрану назву-знущання "Борщ", "Вареники", "Голубці" чи щось подібне.
У вересні 1939 року радіостанція ВВС для "інформаційно-пропагандистської підтримки країн антигітлерівської коаліції на європейському театрі воєнних дій" відкрила "Європейську службу". Редакція мовила 35 мовами, зокрема німецькою та італійською, на окуповані нацистами території.
Під час агресивних ворожих дій нападника їх ніхто й не думав ховати за гуморесками про тарифи та борщі. Іноземні журналісти на британських і американських інформаційних платформах розповідали співвітчизникам правду про природу й злочини гітлеризму. Для радіопередач на окуповану Європу британці організували "марафон ВВС". У лондонську студію включали радіоточки із захоплених гітлерівцями територій. Уявіть почуття жителя окупованого Парижа, який слухає промову Де Голля або чує включення від підпільників французького "Опору". Пишається, що він – француз, бо розуміє, наскільки небезпечно те, що вони зараз роблять. Такий контент підтримував мирне населення в окупації. Давав зрозуміти: звільнення прийде. Герої та відчайдухи попри все продовжують боротьбу.
У нашому варіанті розваги, які телеканал "Дом" пропонує жителям окупованих територій, не містять правди про війну, вбитих, пограбування й руйнацію, що чинять окупаційні адміністрації. Вони не містять навіть бравади героїв та їхнього презирства до окупанта. В ефірі пропонують висміювати Україну й українців. Роздмухувати теми, які вже кілька років не існують. Фактично в етері цього телеканалу не буде критики сучасної російської окупаційної влади. Тоді навіщо? Чи не позбавить таке інформаційне наповнення людей, які залишилися українцями, останньої надії на звільнення?
Цікавих висновків щодо ефективності чи неефективності пропаганди дійшли серед війни працівники ВВС. Британці зрозуміли, що гітлерівська пропаганда малоефективна на їхніх територіях, тому відмовилися від глушіння нацистських радіостанцій. Помітили, що чітке ідеологічне й ціннісне спрямування поширюваної серед своїх громадян інформації робить їх менш вразливими для ворожої пропаганди. Країни – учасники антигітлерівської коаліції в інформаційній війні були об'єднані спільною ідеєю розгрому нацистської Німеччини. Вона була зрозуміла й близька громадянам, які залишилися в окупації. Так само її підтримували на вільних територіях. Це і було єднання країни. Навколо цінностей та ідеалів. Навколо спільної мрії про перемогу. Гумор теж використовували. Згадаємо фільм "Великий диктатор" за участю Чарлі Чапліна. От тільки великий комік висміював Гітлера, а не Черчилля. У "великому диктаторові", який кумедно бавився з надувною земною кулею, публіка впізнавала керівника країни-агресора, а не Рузвельта чи навіть переляканого та конформістського Чемберлена. Ще тоді, на початку історії інформаційних війн, помітили: неможливо спокусити населення "німецькою весною", якщо кожному відомо, що нацистська ідея спрямована на знищення й поневолення народів і країн.
Однією з головних передвиборних обіцянок Володимира Зеленського була "боротьба за уми" жителів окупованих територій. Він обіцяв почати інформаційну війну. Запропонував створити "потужний міжнародний канал", який показував би "реальне життя" в Україні.
Але гумористична продукція медіагруп 1+1 media, StarLight Media, Inter Media Group, Медіа Група Україна, яку разом із продукцією студії "Квартал 95" транслюватиме новостворений телеканал, – це не справжнє життя. Це пародія на нього. Та реальність, в якій опинилися люди в окупації і від якої їх потрібно рятувати, – це розповіді Станіслава Асєєва про полон або кадри знищених заради воєнної забудови унікальних пам'яток Криму. Правда, яку мають почути, полягає в тому, що вони перебувають в окупації. Серед інструментів донесення може бути й гумор. Тільки висміювати потрібно Аксьонова, Захарченка, а головне – Путіна. Цього українські олігархічні телеканали не дозволяють собі навіть в умовах вільної України.
Маємо воювати інформаційно за розум, серце й душу співгромадян, які залишилися там. Але інформація, яку виробляє український контрпропагандистський телеканал, повинна стосуватися окупаційної реальності. Коли йдеться про злочини – без купюр. Десь із гумором, особливо коли мова про російських найманців та окупантів. Потрібні новини. Про їхнє життя. Вони мають приходити до телеприймача за правдою про себе.
Окремим напрямком повинні бути культурні програми, що знайомлять глядачів із новинками українського та світового кіно. Із "Захаром Беркутом" і "Дюнкерком", а не зі "Сватами". Про "дружбу народів" можуть подивитися й на окупаційних ресурсах, а от як бути вільною людиною – ніхто, крім вільних людей, їм не розкаже. І багато трактувань, пояснень, що таке право, гідність, свобода і чому все це є фундаментальними засадами для розвитку людей і країн.
Такий телеканал непогано було би створити і для деяких чиновників. Може, тоді вони навчаться розрізняти позитивний інформаційний посил від інформаційного супроводу ворожих пропагандистських спецоперацій. Тобто не плутати боротьбу із грою в піддавки агресорові.
3 
1
Коментарі