"Чекаю, поки закінчаться вибори, бо в хаті срач, бардак і дурдом"

Як провела 28 жовтня кандидат у народні депутати Тетяна Монтян

7.30. Навпроти мене стоїть гола кандидат у народні депутати по 212­-му столичному округу Тетяна Монтян. Втуплююся у блокнот і питаю:

– Може, вийти?

– Я вас умоляю! – Тетяна Миколаївна щойно з душу. На голові в неї жовтогарячий махровий рушник, на грудях – синій. Натягує чорні трусики з мереживом на лівому стегні. – Я спортсменка, і тому не заморочуюсь такими дурницями.

Стоїмо у її 4­кімнатній квартирі на столичній вул. Срібнокільській. Спальня – простора кімната з гітарою коло ліжка, одна струна лопнула. Вздовж стіни – стелажі з книжками. Оглядаю їх, доки господиня одягає чорний бюстгальтер і користується кульковим дезодорантом. Зауважую на поличці "Сніг" та "Музей невинності" турецького письменника Орхана Памука.

– Подобається Памук?

– Усі прочитали, і я прочитала, – знизує плечима. – Ну як? Більш­менш. Улюблений автор – Герман Гессе, "Гра в бісер". Я оце тут якраз статтю писала, – додає після паузи. – Якщо ви не проти, за півгодинки її допишу, а ви ходіть, гуляйте. Малих он подивіться. Монстри по дівках ­ходили, а зараз сплять, – так називає 15­-річних близнюків Богдана і Ярослава. – А в сусідній кімнаті сидить ­Жабік, – це домашнє прізвисько 10-­річного ­Влади­слава. – Його можете потрусити. Таке нахальне створіння! Брав участь у чемпіонаті Києва з футболу серед ­дітей 2002 року народження. Забив гол між ніг воротарю. Той і так ледве не плаче, а цей із нього ще й знущається: "Страждаєш? Потребуєш психотерапевта?"

У кімнаті "нахального створіння" двоє ліжок. Тут живе ще й 13-­річний Вадим – він сьогодні вдруге пішов до художньої школи, недавно записався. Його натюрморт із вазою та яблуком стоїть у вітальні на столі. Третину кімнати займає комп'ютерний стіл. На паузу поставлена якась стрілялка. Поряд лежать "Діти капітана ­Гранта", на підвіконні – "Череп ­мутанта" ­Віктора Ночкіна.

– Як тобі вибори? – питаю Вадима.

– Так собі, – чухає потилицю. – Уроки з татом доводиться готувати, вечерю й обід – теж.

На просторій кухні порається біля плити господар Юрій Василенко, 72 роки. Поряд крутиться німецька вівчарка Сенді.

– Оце трохи поприбирав тут. Собачці готую, – піднімає кришку невеличкої чорної каструлі. З окропу стирчить патране крило. – А це вже нам картопелька, – піднімає іншу кришку. – Правду кажучи, готувати добре не вмію, хіба борщ.

– Прибідняється тато? – питаю Вадима.

– Ні. Але їмо тричі на день.

– Ну, мені готувати не важко, часу вільного багато, – пояснює Василенко. – Зараз веду всього дві кримінальні справи і дві – цивільні. ­Розгляд по них можуть і через місяць призначити. Тому завжди з дітьми. Нормально навіть висипаюся – по 6 годин. Таня спить значно менше. То в інтернеті, то якісь книжки. Усе це переварює… Минулого літа в Грузію літала переймати досвід, як формалізувати майно. У США, Німеччину. Я з малими по тижню лишався.

– Ну что, пошли отдавать свой голос за кандидата от блока коммунистов и беспартийных? – Монтян заходить на кухню в зеленій футболці з мультяшною злою акулою і написом "Я люблю людей".

– Ты это оденешь? – жахається Вадим.

– Нєа, одягну нормальне, – обіцяє Тетяна і вже за кілька хвилин виходить у чорних джинсах і темно­сірому ­светрі­балахоні, прикрашеному чорним намистом.

8.30. Виходимо з під'їзду.

– Таня, вы – 22­-я по списку! – кричить консьєржка Валентина Василівна в бежевому пальті. – Я уже за вас проголосовала.

– Чи є тремор перед ­виборами? – ­питаю.

– У мене? Тремор? Хе­хе, – пирхає Монтян. – Я абсолютно безбашенна людина. Почуття страху мені невідоме. Я взагалі була тим ще відморозком. Монстрам кажу: "Дєті мої, вам до мами ще так далеко. І слава Богу". Була дуже буйною дєвушкою, ­дзюдо займалася. Билася велосипедними ланцюгами, банда на банду з отаким­от ірокєзом на башкє, – піднімає руку на півметра над головою. – Якось Богдану такий зробила. Але монстрам не сподобалося, сказали – отстой.

З Тетяною та Юрієм Олександровичем підходимо до дільниці №100. Працівниця ДВК Жанна Юхимівна довго вивчає паспорт Монтян, потім приглядається до фото й піднімає очі.

– Ой, вибачте, не пізнала, – червоніє.

– Не похожа? – цікавиться Василенко.

Жінка ще дужче червоніє. Монтян голосує, виходить із кабінки і показує бюлетені. По мажоритарці поставила галочку за себе, по списках – розмашистим почерком упоперек бюлетеня вивела "Проти всіх".

– Танечка, я уже не нужен? – ніжно питає Василенко дружину на виході з дільниці.

Тетяна на ходу відмахується, чоловік розвертається і йде додому. Спускаємося до штабу Монтян у підвалі через дорогу. Це – шість кімнат. У центральній на дверях фотографії конкурентів. Кирилу Куликову хтось кульковою ручкою домалював свиняче рило, червоним ­фломастером – червову шістку. Ігоря Баленка прикрасили чорними рогами. Тетяна Монтян зображена піковою дамою. У кімнаті сидять троє широкоплечих чоловіків, один – із бейджем журналіста. Адвокатка жартома називає їх "товстолобіками".

– То пацани з підвальчика, де я тренуюся, – пояснює. Тетяна багато років займається боями без правил. – Вони розподілили між собою час, і доба через добу охороняють, щоб мене хтось не з'їв. Я вважаю, що це – дурниця. А вони кажуть: "Ну, значить, це для того, щоб ти когось не побила". Бо я й справді без проблем впораюся з середньостатистичною людиною, яка не займається спортом.

Коло вікна в кімнаті "товстолобіків" стоїть клітка з трьома сірими мишами й однією білою. Тварин приніс хтось із волонтерів.

– Вдома в мене колись жили пацюки, – згадує Монтян. – Колись мої юні генетики, блін, завели. Ще й кольорових, бо хотіли схрещувати. Коли помер останній пацюк, перехрестилася лівою ногою.

Вмощується за ноутбук коло вікна.

10.00. Забігає спостерігачка від Монтян, доктор біологічних наук Людмила Русакова. Каже, що зафіксувала біля клубу "Гагарін" "карусель" нібито Баленка. Тетяна виходить у коридор із мобільним.

– Баленко (мультимільйонер, конкурент Монтян по округу. – "Країна") каже, що це сто процентів не він, – кладе мобілку на стіл. – Може, то Кримчака пірамідки. Баленко – барига, да. Але барига – набагато краще, ніж покидьки, що прикриваються високими ідеями. Бариги хоча б щось корисне для країни роблять. Бо не буде "Фуршету", їсти ви де будете купувати? Хай краще "Фуршетом" рулить сам Баленко, ніж його відіжмуть донецькі. Людина три роки очолювала й фінансувала київський "Фронт змін". А  округ взяли Яремі (колишньому голові столичної міліції. – "Країна"), і тепер він такий опозиціонер, що аж майка завертається. Хоча в часи УБК щемив нас аж бігом. А на Баленка суперники розповсюджують чорнуху, що він – від ригів, хоча від ригів у нас – "ударівець" Куликов.

11.00. Приїжджає фотограф "Країни". Повертаємося до Монтян додому для фотосесії. У вітальні стоїть масивний дерев'яний стіл, за яким родина зазвичай обідає. Тетяна сідає поряд на диван.

– Не виходить, щоб ми їли разом, – каже з легким жалем. – Дуже рідко, на якісь свята. У кожного свої плани і графік. Поїв і побіг кудись. Якщо б ми чекали, доки всі зберуться, ніхто б нічого не встиг.

Запитую про родину.

– Батьки померли. У чоловіка дві доньки, в одної з них 11 дітей, тут недалеко живуть, – киває на вікно. – Я б теж із задоволенням. Але в мене три кесаревих розтини. Так що мій внесок у покращення демографічної ситуації в країні завершено, на жаль. ­Дівчинку спробувати хотіла б. Але мене попередили: шанс, що вона виживе, дуже маленький. То я вирішила: у мене такі янголи, що скоро онучок забацають. І попустилася.

– Якщо вони забацають онучок у такому віці, то невісток приведуть до вас додому?

– У нас у сім'ї не прийнято бути утриманцями, так що хай думають, де будуть жити. Поки що вони серйозно ні з ким не зустрічаються – так, щоб когось привести додому. Але яка б не була невістка, я завжди буду на її стороні. Я не з тих людей, які заступаються за свою кровінушку. Нєт, пацани, такого не буде. Дітей неможливо виховати. Вони все одно будуть такими, як ми. ­Виховувати треба себе, а не дітей.

У кімнату заходить 8-­місячний кіт Айзен.

– Котік­обормотік, – кличе його Монтян і бере на руки. – Як же він уночі кричить! Встаю, годую, бо всім іншим плювати на його визги.

Фотограф пропонує пройти на кухню. У раковині лежить немитий посуд. Виноград у тарелі обсіла мошкара.

– Не знаю, що тут робиться, – роззирається Тетяна. – Я сюди практично не заходила останні кілька тижнів. ­Каюсь. Чоловік, бідося, сам довбеться, бо не маю ні сил, ні часу. Саме він тягне на собі весь побут, поки мама бігає на виборах. Правда, коли чоловік працював в Апеляційному суді, я тягнула все.

– Ви познайомилися в суді?

– Ага, – заварює собі чай. – 1995-­го тільки прийшла в адвокатуру. Щось в одного колеги спитала, а він сказав: "Я цього не знаю, але ти дуже подобаєшся Юрію Олександровичу, запитай у нього". Ну, я й запитала. Так, що почали зустрічатися. І тоді нас всі ­почали спонукати до шлюбу. ­Керівництво суду давало йому справи, по яких я проходила адвокатом. А потім весь суд збігався поржать, коли він змушений був заявляти собі самовідвід через перебування в інтимних стосунках з адвокатом. У загс прийшли 6 липня 1996 року. Я в шортах, він – у в'єтнамках. У заяві вказали: "Просимо зареєструвати шлюб негайно, бо летимо у весільну подорож на Місяць". Менш ніж через рік чоловік прийшов до загсу знову. "Що, – питають, – заяву на розлучення принесли?" "Ні, – каже, – ­дітей хочу зареєструвати". У нас 13 квітня 1997-­го народилися близнята ­Богдан і Ярослав. Торік я їм картину подарувала, ідемте покажу.

У вітальні на тумбі стоїть вишита ­метрова картина з двома Овнами на тлі гір.

– Називається "Сутичка", повністю відображає сутність моїх янголят, – бере полотно в руки, притримує коліном, бо важке. – Менше року вишивала. У спальні решта стоїть, ідемте покажу.

У спальні вздовж стіни стоять до десятка великих вишитих хрестиком полотен.

– Зараз вишиваю оце, – розгортає метрове полотно, вишите на третину. Яким буде візерунок, не видно. – ­Чоловік каже: "Ти всюди навишивала, тільки в кухні ніфіга нема".

На прохання фотографа сідає за стіл і починає вишивати.

– Усі геніальні думки мені поприходили саме під час вишивання. В політику вирішила іти, коли вишивала оці квіти, – показує полотно в темних тонах. – Для мене це більше процес, ніж результат. У чому прикол вишивки – роботу завжди треба доводити до кінця.

17.00. Штаб Монтян.

– Вау, Гарік Корогодський жжот! – із захватом Тетяна зустрічає повідомлення у Facebook співвласника торгового центру Dream Town. – "Начинается ночь. Избирательные участки закрываются и просыпается мафия".

18.00. Сірим Volkswagen Golf їздимо по виборчих дільницях. Надворі темно. Монтян іде вузькою доріжкою на вул. Драгоманова. Не помічає металевого штиря, перечіплюється так, що чорна туфелька злітає з ноги й котиться по землі.

– Ой, як боляче, – кривиться і зупиняється. – Казала ж: я та ­підбори – речі несумісні.

19.00. Монтян зауважує, що багато людей пишуть у Facebook: голосували по мажоритарці за неї, а по списках – за "Свободу".

– Шок! – відкидається на спинку стільця і береться за скроні. – Що в головах у цих людей? Сподівалася, що ті, хто за мене, просто викреслять усіх нафіг. Я ж абсолютно не поділяю програму "Свободи". З тим брєдом, що там написаний: заборона абортів, абсолютно комуністичні економічні гасла… Рулять Тернополем та іншими місцинами так само нахабно, бєспрєдєльно і дерибанно, як і риги в своїх володіннях. Але при цьому ще грають на найниціших почуттях електорату – "жиди", "москалі" і тому подібна брєдятіна. Уявляєте Фаріон, яка на профільному комітеті обговорює проблеми ЖКГ?

– Її, мабуть, в освіту відправлять, – припускає чорнявий волонтер. – ­Підручники укладатиме.

Говоримо, що голосували насамперед за праву ідею. 2004­-го так було з Ющенком.

– Таня, ти голосувала за Ющенка чи за ідею? – питає Монтян волонтер, який сидить біля вікна і читає новини з айфона.

– Ну, галочку за Ющенка ставила. А в Миколаївській області за нього навіть воювала. Уявіть, – відривається від ноутбука. – Готель "Еріх Шюлє", мінус 5 зірок, місто Первомайськ. ­Спимо в шапках і спальниках в одній кімнаті, бо температура нижча, ніж надворі. Нам на телефони безперервно дзвонять – на дільницях постійно щось трапляється. І ось Діма, – киває на довірену особу Назарця, – іде в душ. Йому дзвонять, я піднімаю слухавку. Мене питають: "Де Діма?" Бєз заднєй мислі кажу, шо у ванній. Уточнюють: "А ви хто?" Кажу: "Таня". Так я вперше поговорила з Діминою дружиною.

– Коли повернувся додому, ночував в іншій кімнаті, – каже Дмитро під гиготіння Монтян. – Потім, звісно, помирилися.

20.00. Тетяну по мобільному запрошують на нічну телепередачу Савіка Шустера. Питаю, чи піде.

– Звичайно, – відповідає ­Монтян. – Мені з'їздити неважко, я ж за ефіри гроші не плачу.

21.30. Іде додому перевдягнутися у блакитну блузку й сірі штани. Дорогою ­забігає в ресторанчик навпроти штабу – ­"Винный погребок". Там зі знайомим ­сидить її чоловік Юрій Василенко.

– Я зайду, скажу йому "ая­яй", Юрій Олександрович, – жартома пропонує один із "толстолобіків".

– Отцепісь от чєловєка, – каже Монтян.

Заходить у ресторанчик, повертається сама.

– На цій передачі будете така ж агресивна, як і завжди?

– Ніколи жодній людині я не нахамила перша, – обурюється Тетяна. – Але ж нікому не цікаво, що мені сказав Вася Пупкін. Головне, що я йому відповіла. Це розтиражують, зроблять скріншотік і заклєймят мєня пазором. Як в анекдоті: "Вася, а давай наваляєм люлєй тому мужику? – Давай. – А якщо нам наваляють? – Тю, а нам за шо?" Оце чекаю, поки закінчаться ці вибори, бо в хаті срач, бардак і дурдом.

На прощання дає свою електронну адресу для завірення тексту. На початку – назва радянського танка Т­-34, наприкінці – автоматичної гвинтівки М-­16.

×