Це вже справжня незалежність, якої ми нікому не віддамо

Перемога неможлива без відвоювання України Україною

31-шу річницю незалежності України відзначаємо гучно. Важкими боями на українському Донбасі та півдні, ракетними ударами по всій країні, а у відповідь "бавовною" по воєнних об'єктах на окупованих територіях, у Криму та прикордонних районах Росії.

За останні пів року повномасштабної російсько-української війни Росія добряче обламала та продовжує обламувати зуби в Україні. З уявної другої військової потуги світу Україна вибиває пиху, як із лантуха з лайном. У всіх конфліктах після Другої світової Росія, як у складі Радянського Союзу, так і у статусі незалежної країни, не зазнавала стількох втрат. Намагаючися зруйнувати українську державність, її суб'єктність та ідентичність, Путін за пів року для українізації та деколонізації мимоволі зробив більше, ніж Українська держава за 30. Але він іще не програв незворотно, а ми ще не виграли. Хоча це й неминуче. Тому ставки зростатимуть і "дискотека" триватиме.

 

Днями у справах проїжджав одне з прифронтових містечок. Бачу: на стовпі майорять над шляхом синьо-жовтий і червоно-чорний прапори. Дорогою назад пригальмував, щоб сфотографувати. Збоку виринув старший чоловік. Назвався: Данилич.

Каже, що місцевий бандерівець. Роззнайомилися – Народний Герой України. Дружить із "Да Вінчі" (Дмитро Коцюбайло – наймолодший командир штурмової роти ДУК "Правий сектор", який перебуває на фронті з початку російсько-української війни, Герой України. – Країна). Тримає тут український світ. Вірить у перемогу. От лише Бахмут не треба здавати, каже. Їдемо далі. Тепер і в нас у бандеромобілі свіжий набір донецьких синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів від Данилича. У руках – морозиво. У серці тепло й запал віри. Дідька лисого вам, а не Бахмут.

Уже з першого Дня Незалежності 24 серпня 1991 року постійно говорили про "не таку незалежність". Хоча правильно було б казати: відновлення незалежності. Що далася без бою, що не була полита кров'ю. Ніби замало битв і смертей було лише у XX столітті, щоб цю незалежність здобути. Ніби не з крові своєї та чужої маємо той унікальний подекуди метровий чорнозем. Тепер так уже ніхто не скаже. Тепер цією кров'ю можна впитися. Своєю і чужою. Та чи досить цього, щоб здобути справжню незалежність?

Паралельно ті, хто знав історію, говорили, що незалежність неможлива без війни з Росією. Що Москва так просто не відпустить. Треба готуватися.

І вони мали рацію. І готувалися. Але ставилися до них здебільшого як до юродивих.

Ота ніби подарована без бою, хоч і вистраждана боротьбою попередників незалежність, таки видавалася трохи несправжньою і бутафорною. Коли за синьо-жовтою вивіскою проглядалася Москва. Цю недонезалежність називали режимом внутрішньої окупації ще на межі нульових "прикладні політологи" з "Тризуба" імені Степана Бандери.

Справжня незалежність таки була неможлива без війни з Росією. Хоч і така Україна дратувала рассєян і Путіна. А тут іще Майдан за Майданом, що руйнували всі ретельно вибудувані плани цю незалежність потихеньку прикупити, прикрутити та припинити – за білоруським зразком.

Вкотре отримавши по пиці від Майдану, Путін психанув і напав на Україну в лютому 2014-го. Потім, оговтавшись, вирішив далі звично душити домовленостями. Дипломатичний Іловайськ Мінська поволі стягував аркан на шиї незалежності. Тут вам і конституційно закріплений статус "язика", і федералізація (через право міжнародних зносин окремих регіонів виключно з Москвою) і позаблоковий статус як васальне визнання виключних геополітичних претензій на Україну.

Усе йшло за планом. Неугодних зачистили, російську інформаційну довбню виростили, п'яту колону повернули й реанімували в парламенті. Але знову щось пішло не за планом. І Путін серйозно психанув удруге. Знову повів орду століттями торованими шляхами. А ще повірив заявам бравих генералів і алтайських шаманів про Київ за два дні.

І все повернулося на круги свої – на екзистенційну війну з Росією, без якої справжній незалежності ніяк. Власне без перемоги в ній. А вона, як показали роки після Майдану, неможлива без Реконкісти. Без відвоювання України Україною. А ще без знищення Москви й московського імперіалізму.

Москва для Києва – це як рак, хвороба, що захопила клітину, смертельно її змінила, збільшила і вірить, що тепер вона справжня, а здоровий організм – це те, що потрібно вбити. Щоб вижити, треба хворобу знищити. Вилікуватися, не вбивши, не вийде. Тому наша незалежність – у смерті Кремля. Але це філософія, скажете ви. Навіщо класти кращі життя за Донбас? Війна – це знищення кращих. А Донбас ментально чужий. Навіщо більше крові? Та нині Донбас, який завжди був Україною, став Україною рідною. Донбас – це особисте. Та й концентрація побратимів тут більша, ніж у Старому Угрині.

Бо тепер це не лише слово "Донбас" і не тільки Стусова Мар'їнка, Сосюрине Дебальцеве, Горлівка Романа Коваля, Краматорськ Василя Бикова чи хутір Їжевка Олекси Тихого. І не просто пам'ять про козаків-характерників, що поставили крайній блокпост на кордоні з ордою в Дружківці, й той блокпост із новими героями стоїть і досі. Це не лише козацький Тор. Не знаю, навіщо його назвали Слов'янськом. Це значно більше.

Це місця, де прийняв останній земний бій Миро­слав "Мисливець" Мисла, де засохла кров Андрія "Татарина" Жованника, де гідно прийняв бій уродженець Бахмута Дмитро Чернявський – перший бій російсько-української війни у квітні 2014 року в Донецьку. Забагато вже тут наших, щоб відступити, забути чи змиритися. Забагато крові й болю, щоб віддати цю споконвіку українську землю. Тому нікому нічого дарувати ми не збираємося.

Але перемога у війні за незалежність – це не статус-кво станом на 24 лютого 2022 року, як і не повернення до статусу 24 серпня 1991 року. Це велика Україна. Гідна своїх предків. Свого великого майбутнього. І незалежність – не просто свобода і воля від когось. Це свобода як вибір бути собою.

Після цієї війни на нас очікують персональна самотність і державна "самість". Бо незалежність – це часто самотність і завжди самість. Знову стати собою. Покозачитися. Повернути велике призначення і місію – це ж була мета кількасотрічної боротьби нашої нації. Здобути велику Україну. "За це ж боролися ми з ляхами, за це ж ми різалися з ордами, за це скородили списами московські ребра".

Не лише Україна не повернеться до кордонів постсовкової неоколонії. Ми ніколи не станемо знову такі, які були. І цього не треба боятися. Тому це ще й наша персональна війна, яка ніколи не закінчиться. Війна за себе.

І це вже справжня незалежність, якої ми нікому не віддамо.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×