Про 100 способів контрабанди розповідає новий роман Андрія Любки "Карбід". Публікуємо уривок із нього
Повна назва нової книжки Андрія Любки – "Карбід, або Неймовірні трагікомічні пригоди однієї шляхетної людини і цілої зграї мерзотників, які дерлися через кордон водою, небом і суходолом, аж змусили героя опинитися в підземному царстві тіней". Дія пригодницького роману відбувається у вигаданому закарпатському містечку Ведмедів. Карбідом звати головного героя книжки, який риє тунель до ЄС. Допомагає йому Ікар, який має реальних прототипів серед закарпатських контрабандистів.
"Події в романі розгортаються впродовж паркого й тривожного літа, коли група ентузіастів вирішує збудувати у Ведмедеві Фонтан Єдності з Європою. Навіщо їм фонтан, чому за ними в'язниця плаче і за скільки в Україні можна придбати людську нирку – про все це автор пише з гумором і добірним песимізмом. У цій книжці є сливовиця, рибалки, гробар, 17 розділів, спокуслива й хтива жінка, кілька вбивць, корумпований мер, геніальна ідея, Тиса і безнадія. Натомість у ній немає шенгенських віз, відповідей на всі запитання, кулінарних рецептів і порад, як розбагатіти" – йдеться в анотації. Книжку видадуть у серпні Міжнародна літературна корпорація Meridian Czernowitz та чернівецьке видавництво "Книги-ХХІ". Перша презентація контрабандно перевезених примірників відбудеться 24 серпня у Празі, – обіцяють видавці. Наступна – під час VI Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Він пройде 3–6 вересня у Чернівцях
Ікар у Ведмедеві був особою знаною й авторитетною. Із Тисом вони зналися й навіть приятелювали (спочатку більше Ікар із Тисом, тепер навпаки) ще зі шкільної парти, за яку класна керівничка Ліза Павлівна посадила їх разом. У школі їм було добре: обоє рябоє, любили втнути якусь дурницю, разом прогуляти урок, поспускати колеса на велосипедах однокласників чи насцяти в квіткові вазони сусіднього класу. Життя недарма, мабуть, звело їх докупи, бо Ікар і Тис взаємно доповнювали один одного. У школі Ікар, або, як його називали, Степан, а оскільки походив з угорської родини, то й Іштван – списував у Тиса, якому навчання давалося легше. Після випускних їхні шляхи розійшлися: Іштван пішов у місцеве ПТУ вчитися на автомеханіка, а Тис вступив на історичний факультет Ужгородського університету. Після закінчення університетських студій Тис повернувся до Ведмедева вчителювати, подарувавши таким чином Ікарові можливість віддячитися за списані колись домашні завдання й контрольні. Ікар став бізнесменом (як гордо називали його сусіди й родина) чи то пак – контрабандистом (як називали його місцева газета й міліція), тож у складні й убогі дев'яності мав живі гроші, які час від часу й зичив Тисові – ясна річ, знаючи, що вчитель ніколи не зможе та навіть і не подумає їх повернути.
Бізнес Ікара розпочався того ж дня, коли йому виповнилося 18, і закордонний паспорт набув чинності. Він тоді ще навчався в ПТУ, але вже й підпрацьовував у автосервісі. Увечері він затримався після роботи, а коли старший механік пішов додому, взяв тачку, на якій вони завтра за допомогою зварювального апарата й повітря з компресора мали розширити бак. Шляхом нагрівання металу 60-літровий бак старенької допотопної "Ауді" автомайстри перетворювали на майже 100-літрову посудину. Це було вигідно власнику, оскільки він міг вивозити за кордон, в Угорщину, у півтора разу більше соляри, яка в сусідній країні коштувала втричі дорожче. Спритний ділок зливав соляру, як казали у Ведмедеві, "на мадярах", продавав її тамтешнім водіям, а сам на залишку повертався до Закарпаття. Звісно, за таку "ходку" доводилося ділитися з митниками, які здирали по гривні з кожного літра, але весь фокус полягав у тому, що вони вважали бак "Ауді" стандартним, 60-літровим, тому брали з контрабандиста 58 гривень (по літру витрачалося на дорогу туди й назад). Саме від власника тієї "Ауді" Ікар і навчився приказки, що в майбутньому стала його життєвим кредо: не наїбу – не проживу.
Отож у день свого 18-річчя Ікар затримався в майстерні, сів за кермо "Ауді", закинув п'ять пляшок горілки, два блоки сигарет, заправив машину й поїхав в Угорщину. Там злив соляру, продав удвічі дорожче горілку й сигарети. На зворотню дорогу закупив мандаринів, що тоді в Україні були гострим дефіцитом, шоколадок і жуйок з іноземними етикетками, за які діти могли пиляти своїх батьків цілодобово. Прибутком від соляри Ікар поділився з митниками, а мандарини й солодощі продав одразу після перетину кордону місцевим перекупникам. Відігнав машину назад в автосервіс і о четвертій ранку вже був у своєму ліжку. За ніч він заробив 45 доларів – місячну зарплатню кількох українських учителів.
"Бізнес" йому сподобався, тому Ікар продовжував за копійки працювати в автосервісі, вночі на чужих автівках ганяючи контрабанду. Був він людиною цілеспрямованою, тому жодної копійки із зароблених грошей не витрачав, збирав їх, плануючи наступного року купити власний автомобіль, який покладе край його псевдороботі у сервісі. Ця націленість на мету була головною рисою його характеру: якщо Ікар переймався якоюсь ідеєю, то заспокоювався лише тоді, коли доводив справу до кінця. Тож дуже швидко, ще 20-річним, заслужив собі ділову репутацію у Ведмедеві й найближчих пунктах перетину кордону. У 25 він уже міг похвалитися чималими статками, автопарком із кількох машин (кожна мала бак, як у підводного човна), дружиною й мандатом депутата Ведмедівської міської ради.
За 15 років, що спливли відтоді, трюк із перевезенням пального втратив бізнесовий сенс. Угорщина вступила до Євросоюзу, і ціни на бензин та дизельне паливо стали середньозваженими – як у цілій Європі. Якась різниця, правда, все одно зберігалася, але прогодувати вона могла хіба що одну людину, марґінального контрабандиста. Митники тепер записували показник пального, занотовували кілометраж, тож якщо людина поверталася на той же кордон через півгодини з порожнім баком і проїхавши всього 3 кілометри, то на неї чекав великий штраф. Тому водії завозили бак пального, продавали його за кордоном, а тоді заїздили на якусь парковку й стояли там по 5–6 годин. Кілометраж вони намотували спеціальним приладом, схожим на м'ясорубку: під'єднуєш його до спідометра, крутиш ручку – й за кілька хвилин отримуєш потрібний показник. Після всього цього повертаєшся на кордон, митник бачить, що ти був тут 7 годин тому, але за цей час устиг проїхати майже 700 кілометрів, тому ясно, що й бак у тебе порожній. Так водії уникали штрафів, але й заробляли мало – якихось 20 доларів за ходку, яка тривала до 10 годин.
Ясна річ, такий дрібний "бізнес" Ікара, що вже встиг стати магнатом і королем кордону, не цікавив. До того ж він мав хай і середню професійну, але все ж освіту, яка давала йому можливість конструювати транспортні засоби так, щоб це було найбільш ефективно, вигідно і зручно для контрабанди.
Його автопарк з року в рік збільшувався і ставав усе химернішим. Після першої придбаної машини – старого "Опеля" – Ікар не зупинявся, скуповуючи й ремонтуючи автівки, місце яких давно було на шроті, але йому вдавалося переробити їх на драконів контрабанди. Так у нього з'явилася стара "Нива", бак якої містив майже 200 літрів і нагадував велику подушку під кузовом. Ще пізніше Ікар придбав "Ікарус" – й імітував міжнародні пасажирські перевезення, насправді перевозячи під виглядом туристів лише свою родину, зате на споді автобуса ховався бак, рівних якому не було на всьому західному кордоні України – майже на 500 літрів. Та не через "Ікарус" прозвали його у Ведмедеві Ікаром.
Йому більше би пасувало якесь інше прізвисько: наприклад, Іхтіандр або хоча б Амфібія. Якийсь час містяни називали його Курськом, адже описані нижче події відбувалися на початку 2000-х, коли затонув однойменний російський підводний човен. А все через те, що приблизно на зламі тисячоліть пальне і в Україні почало коштувати не набагато дешевше, ніж в Угорщині, Румунії чи Словаччині, тож перевозити його стало вже не аж так вигідно. Бензин і соляра поступилися відтак цигаркам, акциз на які в Євросоюзі був майже вдесятеро вищий за український. Тому й Ікар, зафіксувавши зміну історичного часу, поволі перекваліфікувався в передусім цигаркового контрабандиста. Але на митниці існувало жорстке обмеження: одна людина не мала права провезти більше ніж блок сигарет, а ще за кілька років дозволену кількість узагалі звели до двох пачок на душу. Період переорієнтації свого бізнесу Ікар пережив так, що далі їздив "Ікарусом" і якусь копійку заробляв на пальному. Тільки на борту автобуса тепер перебував повний комплект пасажирів – 65 осіб – і кожен із них провозив дозволений алкогольно-сигаретний набір. У такий спосіб можна було ще якийсь час непогано заробляти, але вже всім ставало втямки, що скоро цю лавочку прикриють.
До честі Ікара, він у нові часи й за нових обставин не розгубився. Навпаки: згадав ази своєї освіти й усівся за всілякі креслення. Його ідея ґрунтувалася на тому, що, по-перше, з кожним роком через митницю на пропускних пунктах вдаватиметься провозити все менше й менше товару, а отже, "бізнесу" невдовзі настане гаплик. По-друге ж, не виглядало й на те, що Україна в озорому майбутньому приєднається до єдиної сім'ї європейських народів. А значить, різниця в цінах – через акцизи й податки – з Євросоюзом зберігатиметься ще купу років, і на цьому він зможе ще довго й непогано заробляти. Тільки як обійти митницю й перевезти товар? Найпростіший шлях пролягав лісом, де кордон був радше уявним: двометровий паркан із дроту, в якому легко наробити дірок і спокійно пролазити. Через таку дірку, як крізь вушко голки, Ікар примудрився б вивезти з України всі Карпати і цілісіньку Закарпатську область. Але не він один був такий розумний: в області, в Ужгороді й Мукачевому, промишляли значно важливіші фігури, які першими запустили свої каравани через ліси. Цими новітніми "неґоціантами" стали місцеві політики й митники, а з часом, пронюхавши грошовитість і потенціал бізнесу, до них долучилися й київські боси. Для цього вони створювали в парламенті надзвичайний комітет із боротьби з контрабандою, приїздили в Закарпаття, погрожували місцевим політикам і митникам покаранням за всією суворістю закону, після чого ті, в рамках протидії контрабанді, погоджувалися віддавати певний відсоток нагору – і бізнес далі процвітав. Коротше, у закарпатських лісах сновигали такі хижаки, що дорогу їм Ікар переходити не наважувався.
Але й носа не похнюпив. Кмітливий розум підкинув йому ще блискучішу ідею: контрабанду можна перевозити водою! Адже Тиса із Закарпаття тече в Євросоюз, в Угорщину! Тому цигарки треба просто герметично запаковувати й пускати на воду, а компаньйони мають виловлювати товар уже з іншого боку кордону. Ікар провів кілька експериментів і зрозумів, що відправляти контрабанду блоками вроздріб невигідно: до місця призначення допливали всього відсотків 20. Щось чіплялося за гілля й водорості, а добрячу половину течія взагалі виносила на берег у різних місцях. Тому Ікарові був потрібен човен – і то такий, щоб його не помічали прикордонники, натомість сам власник міг би щохвилини вести за ним спостереження.
Інакше кажучи, йому був потрібен радіокерований підводний човен. Але як зробити підводний човен? У Ведмедеві, де немає ніяких технологій, крім кавового автомату в холі податкової? До того ж автомеханіку з дипломом ПТУ? Просто: Ікар узяв пластикову 100-літрову бочку, в яких селяни квасили капусту на зиму, запхав у неї майже 400 блоків цигарок і занурив у ставок на околиці Ведмедева. Бочка не стрімко, але все ж досить швидко пішла на дно. Тоді він зробив три кільця з пінопласту й два з дерева, які натягнув на бочку – тепер вона впевнено, як поплавок, трималася на поверхні води. Це його теж не влаштовувало. Тож він зняв по одному пінопластовому й дерев'яному кільцю, після чого його амфібія занурилася приблизно на 30 сантиметрів під воду – якраз достатньо, щоб її не зауважили прикордонники. І цілком безпечно, щоб не осісти десь на мілководді Тиси, про яку місцеві цигани казали, що це річка для Ісуса: її можна перейти, не замочивши яєць.
Тепер залишалося приєднати до бочки невеличкий моторчик зі стерном, який прискорюватиме й направлятиме її рух, і додати радіодатчик, який точно показуватиме місцезнаходження товару в даний момент. Усі приготування й експерименти зайняли в Ікара два місяці, після чого він закинув свої "джипи" й "Ікаруси" і перемкнувся на розвиток власного флоту. Вже за півроку в нього було 15 бочок-амфібій, які двічі на день плавали в Угорщину, приносячи власнику космічні прибутки в доларах. Одразу за кордоном їх виловлювали працівники Ікара, розпечатували й продавали сигарети, кільця й моторчики складали всередину бочок, накривали поліетиленом і згори засипали 30-сантиметровим шаром квашеної капусти. Так їх складали у вантажівку й повертали в Україну: мініатюрний моторчик міг багато, але аж ніяк не штовхати бочку проти течії назад до Ведмедева. Угорські й українські митники довго не могли зрозуміти, чим насправді займається Ікар, адже возити квашену капусту з Угорщини, де вона коштувала вдвічі дорожче, було невигідно. Сам же контрабандист пояснював, що йому угорська капуста більше до смаку, бо соленіша, от і возить.
Але це не могло тривати вічно. Митники з обох боків кордону розуміли, що щось тут не так і що гроші втікають їм з-під носа, тому почали посилено все перевіряти. Під час одної з таких перевірок угорський митник проштрикнув шар капусти в бочці довгим ножем – і вістря стукнуло об щось тверде. Тоді й розкрилася таємниця. І ще довго газети писали, що між Україною та Угорщиною плавав цілий підводний флот. Попри невдале закінчення оборудки Ікарові вдалося уникнути тюремного терміну: замість нього посадили водія вантажівки, простака Колю, на якого й повісили весь тягар хитромудрої й технічно бездоганної контрабандної схеми. Ікар не був сволотою, тому за таку жертву щедро заплатив дружині водія: по 5 тисяч доларів за кожен із трьох років ув'язнення. Зрештою, всі залишилися задоволені: і Коля з дружиною, і обидві митниці, які пильно й безсонно стежать за дотриманням законності на кордоні, і газетярі, які кілька місяців обсмоктували тему й намагалися підрахувати прибуток контрабандиста за кожен рейс.
Задоволеними були всі, крім, звісно ж, Ікара, який втратив джерело прибутку. Певний час він навіть думав про те, щоб започаткувати якийсь леґальний бізнес: стартовий капітал уже, слава Богу, дозволяв. Думав, але швидко передумав. У країні, законодавство якої стимулює лише махінації, крутійство і подвійну бухгалтерію? Нема дурних. То що ж залишалося робити?
Ікара не назвали Іхтіандром, Амфібією чи Курськом лише тому, що дуже швидко після описаних подій його бізнес з води здійнявся до небес. Оскільки кордон зачинений, на Тисі мадяри поставили сітку, через яку навіть риба не могла пропливати, що викликало обурення екологів у всій Європі, а лісами провозили свій крам потужніші злодюги-політики, то йому залишалося – тільки небо. Колись про це знімуть голлівудський фільм, як про великих бізнесменів Форда чи Ґейтса, адже початок його грандіозної історії успіху також мав у собі щемку інтриґу. А було це так: Ікар лежав у гамаку на своєму подвір'ї, відбивався від мух, сьорбав пиво і слухав по місцевому радіо програму "Вітаємо піснею". Аж тут просто над ним пролетів маленький паперовий літачок, запущений сином із другого поверху хати. Наш герой зістрибнув з гамака, перекинувши пиво, розбивши радіоприймач та ледь не поламавши ноги, і почав бігати подвір'ям як навіжений. "Мамо! Мамо! – загорлав щосили син, якого батькові віражі дуже потішили. – Біжи сюди, тата бджола в попу вкусила!"
Та це була не бджола, а щось більше й гостріше: це була ідея. Саме в ту мить, завдяки паперовому літачку сина, Ікар збагнув, що конкуренти й закони не зможуть убити його бізнес, адже Бог створив людину вільною, і вона може не лише ходити й плавати, а й літати. Залишалося небагато: знайти літак. Не йшлося про "Боїнґ" чи навіть "Ан-24", Ікару підійшов би й "кукурудзник". Утім, і такий примітивний літачок сільськогосподарського призначення був занадто великим для справи, що мала залишатися передусім непомітною, невидимою. Так, "кукурудзник" міг за один раз перевезти мільйон сигарет, але потребував авіаційного пального і хай коротких, але все ж злітних смуг по обидва боки кордону. На бізнес із такою інфраструктурою міг би клюнути хіба що президент, тому наш герой вирішив приборкати апетит і поцікавитися найменшими дельтапланами.
Невдовзі виявилося, що всі присутні на ринку моделі Ікара не влаштовують. З одного боку, вони потребували спеціальної реєстрації, а це могло б у такому маленькому й тихому містечку, як Ведмедів, викликати шквал запитань. З другого – всі пропоновані дельтаплани мали занадто малу вантажопідйомність: крім пілота, можна було провезти максимум два ящики цигарок, а заробітку з цього – як кіт наплакав – усього 200 доларів. А якщо його впіймають і дельтаплан конфіскують? Банкрут, мінуси, голодна смерть у боргах.
Тож Ікар вирішив створити власну модель літального апарата. Для початку, крім дельтапланів, він придивився до повітряних зміїв і літаків. І зрозумів, що каркас має бути легким, з алюмінію, крила – з достатнім розмахом, щоб не впасти одразу після злету, а двигун – водночас неважким і дуже потужним. Тут у пригоді йому стали примітивні знання, здобуті в автосервісі. Ікар купив кілька журналів з авіамоделювання, покопирсався в інтернеті й заходився майструвати свій апарат. Навіть вигадав робочу назву для нього – "К-2004", де "К" означало кордон, а 2004 – наступний рік, в якому винахідник планував запустити свій небесний бізнес.
Ця затія не була такою легкою, й на шляху до мети проворний Ікар шпортався об десятки дрібних і більших проблем, ламав свій ентузіазм на поразках і банальній нестачі потрібних матеріалів. Але все ж 1 травня 2004 року його транскордонний "К-2004" був готовий вирушити в перше повітряне плавання. Дата була обрана не випадково: саме того дня ЄС укотре розширювався, його повноправними членами ставали кілька центральноєвропейських країн, серед них і Угорщина, на кордоні з якою й лежить Ведмедів. Саме на це 1 травня були намічені великі гуляння з феєрверками, піснями й виступами політиків. Словом, на кордоні мав панувати такий гармидер, що Ікар без небезпек міг би провести свій перший експериментальний політ.
Та й зовсім не перший, бо першу спробу підкорити небо він здійснив ще в лютому, на вигоні за старою будівлею ферми. Тоді "К-2004" після 40 метрів розгону зміг піднятися приблизно на висоту 2 метри над землею. Цього було замало, особливо якщо навантажити літачок ще й цигарками, тож конструктор замінив металеві крила на фанерні, а джипівський двигун – на потужніший і легший мотор із найновішої моделі японського мотоцикла. Після цього літальний апарат мав підніматися як мінімум на висоту 8 метрів. І справді, вже в квітні Ікар на своєму витворі перелетів над згаданою фермою. Ще кілька вдосконалень – і на омріяну дату 1 травня все було готове до польоту.
Для першого кидка Ікар обрав відрізок кордону десь за 15 кілометрів від Ведмедева, у безлюдній рівнинній зоні. На місце вильоту він привіз "К-2004" вантажівкою, там усе підготував і чекав смерку. Все мало пройти, як по маслу, але підвела жадібність. Спочатку контрабандист хотів обмежитися двома ящиками сигарет для першого польоту, але за довгих 4 години очікування посеред поля його впевненість в успішності задуму зміцнилася, і він прикріпив до борту шість ящиків. Зрештою, літальний апарат був розрахований на вісім-десять, тож це не було перебором. "К-2004" мав розігнатися на короткій прямій усього 40‑50 метрів завдовжки, злетіти й поступово набрати приблизно 8 метрів висоти: цього вистачало, щоб пролетіти над парканом із колючим дротом, який і слугував кордоном, та деревами, які росли в нейтральній смузі, а потім приземлитися на рівній поверхні вже з угорського боку. Така висота до того ж була невидимою для радарів.
Усе було розраховано правильно й мудро, але авіаконструктор-початківець не врахував сили вітру, яка становить опір для польоту. Тому літачок злетів, але динаміка набору висоти підкачала, тож Ікар зачепив крони перших угорських дерев, утратив керування, двигун заглох – і "К-2004" врізався в стовбур, зависнувши між повітрям і землею, як підбита качка. Це був крах. На гуркіт і дим поз'їжджалися підпилі з нагоди свята прикордонники й митники з обох боків. Спочатку вони не вірили власним очам: перед ними в повітрі застряла якась саморобна потвора, обліплена ящиками з написом Marlboro, а по центру конструкції вниз головою звисав огрядний дядько в мотоциклетному шоломі й великих жіночих – зі стразами – сонцезахисних окулярах.
На першому допиті Ікар поводився зухвало, всі звинувачення в контрабанді рішуче відкидав, відмовлявся співпрацювати зі слідством і погрожував усіх звільнити. Виявилося, що за кілька годин очікування, коли покоритель неба чекав перших сутінків, він встиг добряче надудлитися, тож сміливості в ньому було через край. Він усіх переконував, що літальний апарат сконструював для власної приємності, бо дуже любить літати, і жоден кордон перетинати не збирався, просто на угорський бік його здув сильний порив вітру. На запитання, навіщо ж йому було присобачувати до літака аж шість ящиків Marlboro, а це ж не мало не багато – 60 тисяч сигарет, Ікар відповів: "Просто я дуже люблю курити. У мене навіть страх є, що сигарети раптом закінчаться, а взяти нових ніде. Тому я взяв із собою 60 тисяч, так, про всяк випадок".
Певна всеукраїнська газета цілу шпальту присвятила цій історії, назвавши її просто: "Ікар із Ведмедева". Дошкульне прізвисько всім сподобалося, тож із того часу нашого героя лише так і називали. Відсидівши за вчинене три роки, він вийшов на волю, але ідеї своєї не полишив і далі в той чи інший спосіб займався контрабандою, хоч і в значно скромніших масштабах. Хай там як, а Тис мав рацію: якщо в їхньому Богом забутому містечку хтось і може повірити в його грандіозний задум, то тільки Ікар. До того ж він, на відміну від учителя історії, мав гроші на втілення ідеї в життя. Не тільки гроші, а й зв'язки: уже через три роки після "відсидки", у жовтні 2010-го, ведмедівці обрали Ікара депутатом обласної ради. Тюремне минуле не завадило виборцям проголосувати за кандидата, який у програмі клявся поважати закон і покращувати життя вже сьогодні – зрештою, на початку того ж року українці обрали президента-зека, тож Ікар добре вписувався в парадигму побудови нової еліти.
2 
1
Коментарі