"Без пролитої крові не було б народу. Герої рятують його, навіть якщо виживають лише пристосуванці"

Я фізіологічно позбавлений почуття страху. Це мінус – не маю чуття небезпеки.

Під час війни нас евакуювали на Урал. Жили в селі. Дивуюся, як миттєво дві міські жінки, мати й тітка Міля, пристосувалися до сільського побуту. Завели свиней, курей. Зітхали, що немає грошей купити корову. Копали город, садили, пололи, прибирали, солили, завантажували льох, топили піч. Ми, діти, навчилися рибалити і ходити по ягоди. Сукні й кофтинки з Ленінграда мама вимінювала на борошно. Гроші втратили всяку ціну.

Величезний вплив на мене справила книжка якогось Константинова "Карта розповідає" – про географічні відкриття. Її текст визначив світоглядні інтереси на десятиріччя. Лише за півстоліття, в Ізраїлі, я дізнався, що він – метеоролог, розстріляний десь на Кольському півострові. Зрозумів: не Вічність, але Безсмертя досягається через книжки, які ти пишеш і впливаєш на свідомість невідомих тобі людей. І живеш потім у них.

Був вихований в інтернаціоналістському дусі. Але в зоні більшість політв'язнів виявилися націоналістами. Спілкуючись із ними, відчув, що "свій народ" необхідний.

Надихають люди з ідеями, з принципами. Немає таких у країні – немає і розвитку.

Михайло ХЕЙФЕЦ, 85 років, письменник. Народився 18 січня 1934 року в Ленінграді – тепер Санкт-Петербург, Росія. Закінчив літературний факультет Педагогічного інституту імені Олександра Герцена. Їздив добровольцем на цілину на Алтай. Працював учителем, згодом зосередився на письменництві. 1971-го отримав виклик на виїзд в Ізраїль. Відмовився. 1974-го КГБ влаштував обшук у його помешканні. Знайшли передмову до самвидавної збірки поета Йосипа Бродського. У вересні того року за ”антирадянську агітацію і пропаганду” засудили до чотирьох років таборів і двох – заслання. У таборі працював кочегаром і зварником. Таємно писав і передавав за кордон книжки. Зблизився з українськими й вірменськими політв’язнями. Брав участь у протестних голодуваннях. Вимагали, аби табірна адміністрація визнала ”статус політв’язня” і випустила з карцеру поета Василя Стуса. Заслання відбував у Єрмаку – тепер Аксу – Казахстан. Направили на роботу у школу, за тиждень звільнили. Працював інспектором з підготовки механізаторів у районному сільгоспуправлінні. Займався правозахистом. У січні 1980-го емігрував в Ізраїль. Вивчав історію східноєвропейського єврейства в Єрусалимському університеті. Був оглядачем з питань бізнесу й культури газети ”Вести”. Писав документальну прозу російською і на івриті. Найвідоміші книжки: ”Місце і час”, ”Подорож із Дубровлага в Єрмак”, ”Русское поле”, ”Ханна Арендт судить ХХ століття”. Дружина Раїса викладала в музичному училищі. Мали двох доньок, трьох онучок і внука. Помер 25 листопада 2019 року в Єрусалимі. Похований на цвинтарі ”Менуха нехона” у місті Беер-Шева

Як історик досліджував народників і народовольців. Виявив, що всі вони починалися в Україні. Побачив багато талановитих людей. Відкрив, що це країна завбільшки з Францію, населення – як там, а рівень культури і впливу у світовій історії – непорівнянний. Зрозумів трагедію народу, штучно обмеженого в розвитку.

Василь Стус – прокладач нових шляхів у поезії, творець нових гармоній. Розширив межі поетичної мови, шукав слова в народних запасниках – словесних погрібцях, коморах, комірках.

Нещирість – не обов'язково брехня. Частіше це відхід від реальних проблем. Можна втекти в лірику, фантастику.

На 17-й зоні стикнувся з перевагами свого стада. Там не було жодного єврея, їх уже перевезли на Урал. Після прибуття з етапу до мене підійшов хлопець, повів у каптьорку до двох валіз із консервами: "Ось. Це вам. Майно єврейського народу". Румуну Валерію Грауру валізи залишив Лассаль Камінський (політв'язень радянського режиму. Входив до комітету, що сприяв репатріації євреїв в Ізраїль. – Країна): "Приїде єврей – передаси".

Думці народу не раджу довіряти. Він так думає, бо йому до цих проблем немає жодного діла. Більшість черпають норми поведінки, ідеали зі спілкування з невеликим прошарком осіб, які володіють даром самостійного ставлення до світу.

Політв'язень Михайло Коренбліт казав: найважливіше на зоні – перестати боятися смерті. Розмірковував: ну що вони можуть зробити? Найгірше – вбити. Ну і що? Слава Богу, я вже прожив хороше життя. Кохав прекрасних жінок, вони любили мене. Завів чудових дітей. Писав те, що мені подобалося і бачилося чесним. Виховав учнів і заслужив дружбу чудових людей. Що нового обіцяє майбутнє? У кращому разі – повторення того, що вже було і є. Отже, нічого не втрачаю. І я перестав боятися. Ґебісти відчули це. Ніби забули про мене.

Головне для в'язня – навчитися втрачати так, щоб від цього не псувався настрій.

Запам'яталися дивні події й дати з довоєнних часів: перші вибори до Верховної Ради 1937 року, смерть Крупської, як старший двоюрідний брат виколював очі Ріббентропу на газетній фотографії та як показав мені дивну світло-коричневу пляму на мапі Європи і прочитав: "Область державних інтересів Німеччини". А тоді додав незрозуміле слово "Польща". За багато років, працюючи з генерал-лейтенантом Миколою Попелем, згадав цей факт. Генерал спокійно поправив: "Область державних інтересів Німеччини і СРСР".

Усі навколо раділи, коли настав "мир із Німеччиною". Боялися війни. І нормально сприймали захоплення Кремлем чужих країн і земель. Це вважалося нормою світової політики. Мати, яка не була ні в партії, ні в комсомолi, вийшла з трамвая на зупинку раніше. У магазині купила печиво, цукерки і вирушила на Фінляндський вокзал – пригощати червоноармійців, які їдуть на Фінський фронт.

1958 року перестав бути радянською людиною. Причиною стала справа Бориса Пастернака. Читав його вірші і розумів: переді мною – геній. Знав людей, які посміли назвати його "свинею". Поважати цю владу вже не міг.

Дід, мамин батько, мав у Бешенковичах (тоді містечко у Вітебській області Білорусі. – Країна) дві торгові точки з продажу газованої води. У війну відмовився евакуюватися: "Все це більшовицька брехня. Пам'ятаю німців по тій війні – інтелігентний, культурний народ". На щастя –вижив у блокаду.

Найгірше у дворі вважалося зватися "ябедою". "Жид" – друга за гіршістю кличка.

Натрапив на підшивку журналу "Світ пригод", де з номера в номер друкували "Грабіжників морів" Жаколіо (Луї-Франсуа Жаколіо, 1837–1890, французький письменник, мандрівник, етнограф. – Країна). Фіналу не було. Півстоліття пам'ятав той незавершений сюжет. Уже після розвалу СРСР знайшов томик на книжковому розвалі в Ризі. Дочитав.

Студентські повоєнні роки – найгірший час мого життя. Гидко-глухе відчуття епохи.

Дресируючи євреїв, радянська влада забезпечила їм відносно легку пристосовність до передових суспільств світу – у Штатах, Німеччині, Ізраїлі.

Коли людині нестерпно важко, вона шукає опори в тому, що незримо живе в душі і прокидається у час відходу від суєти – у Богові.

Навчився читати 5-річним. До війни модні були книжки про затонулі скарби. Здавалося, автори в Союзі інстинктивно мріяли про несподівані багатства. Про миттєву зміну в житті.

Парторг запропонував вступити в Комуністичну партію. Не розумів мене зовсім, вирішив спокусити як нормальну людину: "А коли вступите, поставимо питання про отримання вами квартири". Я усвідомив, що мене купують, і обірвав розмову. Ніколи не вступав у жодну партію.

Василь Стус міг залишитися поетом, тільки живучи так, як він жив.

Ідея писати книжки виникла під слідством. Зібралися ґебісти, прокурор читав справу, і я пожартував: "Мужики, ви опупіли – садити письменника в зону? Обіцяю: за кожен рік терміну напишу по книжці". За перший написав "Місце і час", за другий – "Українські силуети", за третій – "Військовополонений секретар", за четвертий – "Подорож із Дубровлагу в Єрмак", за рік заслання – "Російське поле". Заслання йде день за три. П'ять книжок – і я розрахувався.

Страшенно боявся зустрічатися зі знаменитими людьми. Раптом подумають: що Хейфецу від мене треба? А мені ніколи нічого не було треба.

Перепудився двічі у житті. Бродського посадили вперше 1963 року. Суд був у березні чи квітні, а я в лютому одружився. Кохаю дружину, а тоді просто божеволів від неї. Розумів: піду на суд – не повернуся. Не пішов. Вдруге – 1968-го, коли ввели війська в Чехословаччину. Скрізь говорив, що про це думаю. Але нормальна людина мала вчинити, як ті, що вийшли на Лобне місце з відкритим протестом. Своє боягузтво компенсував згодом у статті. Отримав те, що мав, – і поквитався з долею.

На першому допиті слідчий, щоб викликати мою прихильність, запитав: "Я можу для вас щось зробити?" Попросив дозволити подивитися у вікно, звідки видно будинок попереднього ув'язнення: "Усе життя про нього писав, а ніколи не бачив". Він був шокований моєю наївністю. Тим паче що я скоро побачив його зсередини.

Українці відкрили мені очі на мене самого. У чому помилка націоналізму, який призводив до лих у XX столітті? Люди не хотіли вірити, що Богу потрібна кожна квітка в його саду. Кожен хотів, щоб його була трохи кращою. Українці навчили: немає недостойних народів і немає великих. Так я усвідомив і себе як представника свого народу.

Оцінка життю в тому, яких дітей ти виростив. Для моїх я – авторитет. Це важливо.

В Ізраїлі отримав можливість бути тим, ким завжди хотів – корисним громадянином своєї держави. Не міг бути ним у Росії. Це завжди важко. В Ізраїлі я весь час у дисидентах, як і належить людині мого складу. Та в гіршому разі скажуть: він дурень. Але ніхто не скаже, що він – чужий.

Влітку 1966-го народилася дочка, важко хвора – з пологового будинку винесла сепсис, золотистий стафілокок. Дружині довелося сидіти вдома або тягатися по лікарнях. Годувати сім'ю на шкільну зарплату я не міг. Мусив би взяти півтори ставки уроків літератури у старших класах. Це означало, що на творчість не залишиться ні сил, ні часу. І я ризикнув: залишив школу і став літератором. Бюрократично висловлюючись – бомжем.

Найцінніша радість – відчуття дивовижного таланту поруч.

Якщо тобі вистачає волі й мужності чинити опір, – можеш перемогти те, що виглядає нездоланним.

Державне будівництво, як і політика, – професія. Керується правилами і законами, в яких треба розбиратися.

Важкий час у зоні – це зима. На вічний тюремний голод накладається холод. Мені дали чотири табірні зими. Першу провів у слідчій тюрмі КГБ. Там відносно тепло і працювати не треба. Другу – теж у в'язниці, смикнули на "профілактику", для можливого вербування в стукачі. Це роблять із "політичними" після половини терміну. Третю зиму знову був у слідчій тюрмі – вже за новим слідством. Лише четверту відпрацював у зоні. Тоді відчув, чого вдавалося доти уникнути. Чистий везунчик!

Допускаю, що можлива брехня в ім'я ідеалів. Тих, хто так пише, не засуджую. Але сам на це не годжуся. Моє знаряддя – правда. Навіть якщо вона гірка і тягне душу вниз, на дно.

Без пролитої крові не було б народу. Герої рятують його, навіть якщо виживають лише пристосуванці. Герої воскресають у дітях і онуках тих, хто вижив. І зберігають національне начало, вірніше за будь-які традиції і культурні цінності.

Я з тих рідкісних людей, які можуть сказати, що прожили щасливо.

За матеріалами газет "День", "Дзеркало тижня", Радіо Свобода та книжок Михайла Хейфеца