Галичина була творивом Габсбурґів. Але коли зараз згадують українську Галичину, то найчастіше роблять це у зв'язку не з ними, а зі Степаном Бандерою. Навіть більше: завдяки кремлівській пропаганді, він став найчастіше цитованою історичною фігурою, коли заходить мова про Україну взагалі. Тому, якщо раніше не можна було писати історію України без козаків, так зараз не можна цього робити не згадуючи окремо Бандеру. Однак його частіше згадують, аніж насправді знають. Бандері приписують подвиги, яких він не робив, і злочини, до яких він не має стосунку.
Його біографію можна передати через простий перелік фактів: народився в багатодітній сім'ї греко-католицького священика 1909 року – напередодні Першої світової війни; війна і національні змагання були тим досвідом, що сформували його характер; здобув гімназіальну освіту, але через арешт не закінчив вищої; з підлітка брав участь у національному русі аж доки піднісся 1933-го до провідника (лідера) крайової організації ОУН; арештований та ув'язнений польською (1933–1939) і німецькою (1941–1944) владами; внаслідок незламної поведінки під час судів й ув'язнення заслужив на популярність серед молодих націоналістів, які відтоді називали себе "бандерівцями"; під час війни ця назва перейшла на Українську повстанську армію; одночасно з цією героїчною сторінкою займався менш знаною боротьбою за владу: спочатку зі старшими націоналістами (насамперед з Андрієм Мельником), а потім – зі своїми ровесниками, які, доки Бандера сидів у концтаборі, розбудовували бандерівський рух у краю; по війні перебрався до Західної Німеччини, звідки пробував керувати націоналістичним рухом в еміграції; весь цей час переховувався від КДБ, що полювало на нього, аж доки не знайшло і вбило 1959 року. До речі – руками галичанина.
Нашим завданням є, однак, не просте переповідання фактів, а дати ключ для їх кращого розуміння. Таким ключем є концепція Тридцятирічної війни ХХ століття – 1914–1945 років. Вона була певним системним збоєм в історії нової Європи. Від часів Наполеона й до 1914-го Європа зазнала безпрецедентного зростання рівня життя, розширення політичних прав та майже 100 років континентального миру. Дві світові війни та міжвоєнна депресія поламали цю траєкторію. У політичній царині збій виразився у вірусах авторитаризму чи тоталітаризму. Єдиною європейською країною, що виявила високий імунітет, була Велика Британія. Але вона ніколи не була до кінця європейською.
У кожному випадку й у кожній європейській нації знайдемо свого відповідника Бандери. У тому сенсі його біографія вписується у тодішню – але не теперішню! – "європейську" норму. Це варто запам'ятати. Бо дуже часто в оцінках Бандери ми вживаємо критерії та підходи нашої, а не його доби.
Український випадок мав свої особливості. Після першої війни багато європейських народів вперше здобули свою державу. Але не українці. Ба більше: вони стали найбільшою недержавною нацією Європи. Стан розпачу і сорому, в яких опинилися багато українських патріотів після поразки національних змагань, пояснює їхні настирливі, часом хаотичні пошуки шляхів, як подолати цю велику історичну несправедливість. Заради цього вони були готові укладати союз навіть із дияволом – як от із СРСР у 1920-х та нацистською Німеччиною 1930-х.
Обидві війни та пов'язані з ними процеси індустріалізації зламали традиційний селянський світ, включно з його центральною віссю – вірою в Бога. Але, як писав класик, коли люди перестають вірити в Бога, це не означає, що вони перестають вірити взагалі – просто вони починають вірити у всяку чортівню. Замінником релігії для багатьох стала віра у Вождя і його надприродні можливості – Леніна, Сталіна, Гітлера, Франка, Муссоліні і так далі. Культ Бандери став галицько-українським варіантом цієї світської релігії.
У його покоління існувала гостра психологічна потреба в національних героях. Доказом цивілізаційної вищості вважали воєнні перемоги, що здобували – як вчили міжвоєнні польські вчителі історії – не просто зброєю, а й силою духу. Вивчення польської історії з її культом національних героїв було обов'язковим в українських школах. Українські діти, вертаючись зі школи чи гімназії, питали своїх батьків: "Де ж наші герої?"
Бандера був людиною щуплої статури і хворобливого здоров'я, а тому слабо надавався на роль героя. Але фізичні недоліки він компенсував силою волі. У юності заганяв собі голки під нігті, вкладав пальці між двері, їв суп, розлитий на підлозі, і так далі. Таким чином готував себе до катувань і навіть до смерті.
Для людей його покоління людське життя мало що значило. Опитування українських школярів середини 1920-х містили перелік епізодів, свідками яких вони були: ворог убив прикладом товариша, брата вели на розстріл, вояки зґвалтували старшу сестру. Цей досвід склав ціннісну основу цього покоління.
Досвід старшого покоління був інший. Воно народилося і формувалося у габсбурґські часи. Вони не були добрими чи щасливими. Але були кращі та щасливіші за все, що послідувало за ними. Зокрема, старші українці були останнім поколінням, яке ще знало, що таке закінчена освіта й легальна партійна боротьба. Тому вони були схильні до раціональних аргументів і вірили у сенсовість легальної політики.
Ця віра не промовляла до молодих. Для них легальна політика дорівнювала колаборації з ворогом, а через участь у підпільній боротьбі їхніми університетами стали тюрми та ув'язнення. А це неминуче позначилося на їхньому інтелектуальному формуванні, зокрема на схильності до ірраціональності й волюнтаризму.
Причину поразки національних змагань молоді вбачали у слабкості лідерів та їх ідеологій. Таке пояснення давав Дмитро Донцов, найвпливовіший публіцист міжвоєнної Галичини. Він переконував, зокрема, що здоровий, егоїстичний націоналізм є підставою європейської цивілізації. Тому, якщо українці хочуть стати справжніми європейцями, у першу чергу їм треба стати безкомпромісними націоналістами.
З цих позицій Бандера та його оточення почали бунт проти "батьків", зокрема – старших лідерів ОУН. Багато з них були ветеранами українського руху, що пройшли війну й революцію в чині офіцерів. На межі 1920–1930-х їхній молодечий живчик вичерпався, і вони стали "кабінетними націоналістами". До того ж, багато з них жили на еміграції, а тому не знали чи не розуміли, що діється у краї.
Конфлікт між ними й Бандерою нагадував конфлікт між старшим Плехановим і молодим Леніним. Перший був батьком російської соціал-демократії, але на еміграції. Другий став лідером того радикального крила, що залишилося в Росії і зробило "більшовицький переворот" у соціал-демократичній партії. Однак Бандеру не можна назвати "націоналістичним Леніним": Ленін був генієм прагматизму, а Бандера був і залишався націоналістичним романтиком.
Якщо порівнювати з більшовицькими лідерами, то найближчим до нього за типом був Троцький з його теорією "перманентної (постійної) революції". Бандера теж проповідував перманентну революцію, але не соціальну, а національну. Його ідеалом був "національний зрив" – такий, як 1 листопада 1918 року у Львові чи селянські повстання на Великій Україні.
За певними рисами українські націоналісти – як от культом вождя чи формою привітання – нагадували фашистів. Окрім того, їм, як і багатьом галицьким українцям, Гітлер був симпатичний тим, що він був ворогом їхніх ворогів – комуністичної Росії, Польщі та євреїв. Запитання, що викликає найбільше дискусій: чи був Бандера фашистом?
Я схильний відповідати на нього – "ні". Фашизм – це не просто ідеологія, це ще й практика. А для практики він потребує держави. 30 червня 1941 року бандерівці у Львові, без відома і згоди німців, проголосили українську державність. "Акт 30 червня" в Галичині досі згадують тепло й урочисто. Про що, однак, не говориться: у ті самі дні, коли бандерівці взяли владу в свої руки, у Львові й інших містах прокотилася хвиля антиєврейських погромів. Хоча українські націоналістичні автори і списують погром на "шумовиння" (люмпенпролетаріат), участь окремих бандерівців у ньому встановлена і не підлягає сумніву. Як і те, що бандерівці дали наказ українським студентам Львова складати списки своїх польських професорів, яких згодом розстріляли німці. Хоча німці знищили б львівських євреїв та польських професорів так чи інакше, впадає в око старання українських націоналістів зробити це швидше за німців. Негайні арешти Бандери та його товаришів – не за вбивства євреїв і поляків, за відмову відкликати своє рішення про створення української держави – позбавили бандерівців головного інструменту, за допомогою якого вони могли б "доказати" свій фашизм і самим стати фашистами.
Бандера в час проголошення української державності був на волі. Тому на нього, як на провідника бандерівців, падає принаймні моральна відповідальність. Чи може йти мова про безпосередню вину, мають доказати або спростувати документи. Не підлягає, однак, сумніву, що на нього не падає особиста відповідальність за Волинську різню 1943 року. На той час він сидів у німецькому концтаборі й не мав уяви, що робиться в краї. Зокрема, про існування УПА він дізнався щойно після свого звільнення восени 1944-го.
Але у що Бандера не міг повірити, то це у крах його теорії перманентної революції. Під час німецької окупації багато бандерівців рушили на "Велику Україну", щоб будувати там націоналістичне підпілля. Багато місцевих українців симпатизували їм та ідеї української держави, але не могли прийняти донцовської ідеології. Через те бандерівські лідери у краю – включно з тими, які творили УПА – почали рух за демократизацію українського націоналістичного руху.
Цієї демократизації Бандера не прийняв і не схвалив. Від 1939 року він не був у Західній Україні, а у "Великій Україні" не був ніколи. Що менше Бандера знав про те, що діється в Україні, то легше було йому зберігати віру у старі догми.
З історичної перспективи, націоналістичний романтизм Бандери був ілюзією. Незалежна Україна постала не з революції, а з еволюції та розпаду СРСР. Для багатьох сучасних бандерівців ця "неправильність" постання національної держави – без масової боротьби і масової крові – і є головною причиною всіх українських бід. Чи так це, чи не так – годі довести. В історії жодне велике явище не має одної причини. А з'ясовування, яка з багатьох причин є головною, а яка – другорядною, є справою суб'єктивної оцінки, а не наукового аналізу.
Без сумніву, однак, залишається одне: той Бандера, якого критикують чи вшановують у сучасній Україні, має мало стосунку до справжнього Бандери. Як писав один з антипутінських росіян: якби Бандера знав, хто сьогодні в Україні вітається його лозунгом "Слава Україні", то, напевно, перевернувся б у домовині.
Метаморфоза Бандери – а разом з нею і габсбурзької Галичини – показує, що історія любить робити зигзаги. Піднесення Бандери до статусу галицького героя стало наслідком "збою Європи" у 1914‑1945 роках. Західній Європі вдалося подолати цей збій аж у 1950-ті. Східна Європа, на довгі роки ув'язнена комунізмом, досі застряла у своєму минулому. По ній далі ходять привиди старих "вождів".
Доки в Україні триває війна, українці мають право на такого героя, як Бандера. Маю сумнів, однак, що з ним можна буде ввійти в нову Європу, коли війна скінчиться. У кожному випадку, європейське майбутнє України диктує потребу подолання минулого – як у сенсі тривалого перебування у зоні підвищеної небезпеки та економічної стагнації, так і в сенсі нашого думання про нашу історію і про наших героїв (Далі буде)
11 
1
Коментарі